— А ви певні, що це воно? — з сумнівом спитала вона Річардсона. — У мене такого ніколи не було. Я думала, в мене імунітет.

— А от виходить, що нема, і воно таки у вас зараз, — усміхнувся Джордж. — Не забудьте про крохмальні ванночки й не ходіть більше у високу траву.

Вона сумно посміхнулася.

— У Джека воно теж. Йому теж прийти?

— Ні, можете разом приймати крохмальні ванночки.

Кенді сумно кивнула, а потім помітила Френ.

— Привіт, Френні, як ти, дівчинко?

— Нормально. А ти?

— Жахливо! — Кенді показала пляшечку, і Френ змогла прочитати на ній слово «Каладрил». — Отруйний плющ! І не вгадаєш, де воно в мене взялося, — вона всміхнулася. — Але, певне, можеш здогадатися, звідки воно в Джека.

Вони провели її поглядом, усміхаючись. Потім Джордж сказав:

— Міс Ґолдсміт, правда? Комітет Вільної зони. Радий вас бачити.

Вона простягла йому руку.

— Просто Френ або Френні. Не треба церемоній.

— Добре, Френні. То в чому річ?

— Я вагітна, — сказала Френ. — І мені не на жарт страшно.

І тут без усякого попередження залилася слізьми.

Джордж обійняв її за плечі.

— Лорі, прошу зайти десь за п’ять хвилин.

— Добре, лікарю.

Він провів її в оглядовий кабінет і посадив на стіл, оббитий чорною клейонкою.

— Ну то чого плачемо? Через близнят місіс Вентворт?

Френні, плачучи, закивала.

— То були важкі пологи, Френ. Мати багато курила. Діти народилися дрібними навіть як на близнят. Пологи почалися раптово, пізно ввечері. Розтин зробити я можливості не мав. Про Реґіну Вентворт зараз дбають кілька жінок із нашої групи. Я вважаю — сподіваюся, — що вона вийде з того важкого психічного стану, в якому зараз перебуває. Але на цей момент я можу сказати, що діточки мали погані стартові умови. То померти вони могли з будь-якої причини.

— У тому числі від супергрипу.

— Так. У тому числі.

— То поживемо — побачимо.

— Та хай йому грець, ні. Я вас просто зараз повністю огляну. І вестиму вас і всіх інших жінок, які завагітніють чи вже вагітні, на всіх етапах. У «Дженерал Електрик» було гасло: «Прогрес — це найважливіший наш продукт». У Зоні найважливіший продукт — діти, і дбати про них ми будемо відповідно.

— Але ж ми зараз напевне не знаємо.

— Ну, не знаємо. Але не падайте духом, Френ.

— Добре. Я постараюся.

У двері тихо постукали: зайшла Лорі. Вона принесла Джорджеві анкету, і він почав ставити Френ питання щодо історії вагітності та анамнезу.

——

Коли огляд скінчився, Джордж вийшов для чогось у сусідню кімнату, а Лорі залишилася, поки Френ одягалася.

Поки вона застібала блузку, Лорі тихо сказала:

— Знаєш, я тобі заздрю. При всій непевності. Ми з Діком намагаємося зачати дитину, як ненормальні. Сміх та й годі — я ж колись на роботі носила значок із написом «нульовий приріст», тобто нульовий приріст населення. А зараз як про цей значок подумаю — так страшно стає. Ой, Френні — твоє буде першим. І я знаю, що все з ним буде гаразд. Так повинно бути!

Френ тільки кивала й усміхалася, не бажаючи казати Лорі, що її дитина вже не першою з’явиться на світ.

Першими були близнята місіс Вентворт.

І ці діти померли.

——

— Норма! — за годину сказав Джордж.

Френ здійняла брови: їй на якусь мить здалося, що лікар переплутав, як її звати, — чомусь саме Нормою її в молодшій школі називав Міккі Пост, який мешкав на її вулиці.

— Дитина. З нею все в нормі.

Френ витягла паперову серветку і міцно стисла.

— Я відчувала, як вона ворушилась… але це було якийсь час тому. А потім — ні. Я боялася…

— Дитинка жива, усе нормально. Я дуже сумніваюся, що ви відчували її рух. Імовірніше, то були кишкові гази.

— То була дитина, — тихо сказала Френ.

— Ну, хай там як, а в майбутньому вона ще багато ворушитиметься. Призначаю вам зустріч на першу половину січня. Годиться?

— Дуже добре.

— Правильно харчуємося?

— Так, гадаю, так — принаймні дуже стараюся.

— Добре. Зараз не нудить?

— Спочатку трохи було, потім минулося.

— Прекрасно. Достатня фізична активність?

На якусь страшну мить вона пригадала, як рила могилу для батька. Моргнула, відкинула це видиво. То було в іншому житті.

— Так!

— Вагу набираємо?

— Фунтів із п’ять.

— Прекрасно. Можна ще дванадцять набрати. Я сьогодні добрий.

Вона всміхнулася.

— Ви лікар, вам видніше.

— Так, і раніше я був акушером, то ви за правильною адресою звернулися. Слухайтеся вашого лікаря — і далеко підете! Тепер щодо велосипедів, мотоциклів і мопедів. Кажемо їм усім ні — скажімо, з п’ятнадцятого листопада. Та й хто тоді на них кататиметься, холодно вже буде. Не куріть, не напивайтеся, гаразд?

— Не буду.

— Якщо хочеться, вряди-годи можна винця перед сном. Я пропишу вам вітамінну добавку: її можна знайти в будь-якій міській аптеці…

Френні розсміялася, а Джордж невпевнено всміхнувся.

— Я щось смішне сказав?

— Та ні. Просто за цих обставин воно кумедно звучить.

— А! Так, розумію. Ну принаймні на ціни ніхто нарікати не буде, еге ж? І останнє, Френ. Вам колись ставили внутрішньоматкову систему… ВМС?

— Ні, а чому?.. — спитала Френ і раптом пригадала сон: темного чоловіка з вішаком. Вона здригнулася. — Ні! — знову сказала вона.

— Добре. То гаразд, — він підвівся. — Не хвилюватися вас просити не буду…

— Ні, — погодилася вона. Сміх з її очей зник. — Будь ласка, не треба.

— Але звести хвилювання до мінімуму попрошу. Надмірна тривожність у матері може викликати гормональний дисбаланс. А дитинці воно не корисно. Не люблю прописувати вагітним транквілізатори, але якщо ви вважаєте…

— Ні, потреби не буде, — сказала Френ. Але, виходячи на полуденне сонечко, вона розуміла, що всю другу половину вагітності її будуть переслідувати думки про загиблих близнят місіс Вентсворт.

——

29 серпня прибули три групи, в одній — двадцять дві людини, у другій — шістнадцять, у третій — двадцять п’ять. Сенді Дюш’єн обійшла всіх сімох членів Комітету і повідомила, що у Вільній зоні тепер понад тисячу жителів.

Боулдер більше не нагадував місто-привид.

——

Увечері 30-го числа Надін Кросс стояла в підвалі будинку Гарольда, дивилася, що він робить, і почувалася незатишно.

Коли Гарольд займався чимось відмінним від усякого химерного сексу з нею, Надін здавалося, що він іде від неї у якесь своє особисте місце, де вона не владна над ним. Коли він був там, то здавався холодним; понад те, він, здавалося, зневажав її, та й навіть себе. Єдине, що в ньому не змінювалося, — це ненависть до Стюарта Редмана та решти Комітету.

У підвалі стояв стіл, колись призначений для аерохокею, і на його поцяткованій дірочками поверхні Гарольд працював. Перед ним лежала відкрита книжка. На розкритій сторінці — схема. Якийсь час він дивився на ту схему, потім — на апарат, над яким працював і щось із ним робив. Біля його правої руки лежали інструменти з набору для ремонту мотоциклів. По столу валялися обрізки дроту.

— Ти б, може, прогулялася чи що, — відсутньо промовив він.

— Навіщо? — їй стало трохи прикро. Обличчя в Гарольда було напружене, без посмішки. Надін розуміла, навіщо Гарольд стільки посміхається: без цього він би здавався божевільним. Вона підозрювала, що він таким і був або майже таким.

— Бо я не знаю, наскільки старий оцей динаміт, — сказав Гарольд.

— Що ти хочеш сказати?

— Старий динаміт пітніє, серденько, — сказав він і глянув на неї. Вона побачила, що в нього по обличчю, немов на підтвердження цього, тече піт. — Якщо точніше, виділяє — і то чистий нітрогліцерин, одну з найнестабільніших речовин у світі. І якщо він старий, є велика ймовірність, що цей проектик для наукового ярмарку так бахне, що нас через гору Флеґстафф понесе просто в країну Оз.

— Ну, не треба таким занудним тоном про це казати, — сказала Надін.

— Надін! Ma chère!

— Що?

Гарольд спокійно, без посмішки подивився на неї.