— А ви певні, що це воно? — з сумнівом спитала вона Річардсона. — У мене такого ніколи не було. Я думала, в мене імунітет.
— А от виходить, що нема, і воно таки у вас зараз, — усміхнувся Джордж. — Не забудьте про крохмальні ванночки й не ходіть більше у високу траву.
Вона сумно посміхнулася.
— У Джека воно теж. Йому теж прийти?
— Ні, можете разом приймати крохмальні ванночки.
Кенді сумно кивнула, а потім помітила Френ.
— Привіт, Френні, як ти, дівчинко?
— Нормально. А ти?
— Жахливо! — Кенді показала пляшечку, і Френ змогла прочитати на ній слово «Каладрил». — Отруйний плющ! І не вгадаєш, де воно в мене взялося, — вона всміхнулася. — Але, певне, можеш здогадатися, звідки воно в Джека.
Вони провели її поглядом, усміхаючись. Потім Джордж сказав:
— Міс Ґолдсміт, правда? Комітет Вільної зони. Радий вас бачити.
Вона простягла йому руку.
— Просто Френ або Френні. Не треба церемоній.
— Добре, Френні. То в чому річ?
— Я вагітна, — сказала Френ. — І мені не на жарт страшно.
І тут без усякого попередження залилася слізьми.
Джордж обійняв її за плечі.
— Лорі, прошу зайти десь за п’ять хвилин.
— Добре, лікарю.
Він провів її в оглядовий кабінет і посадив на стіл, оббитий чорною клейонкою.
— Ну то чого плачемо? Через близнят місіс Вентворт?
Френні, плачучи, закивала.
— То були важкі пологи, Френ. Мати багато курила. Діти народилися дрібними навіть як на близнят. Пологи почалися раптово, пізно ввечері. Розтин зробити я можливості не мав. Про Реґіну Вентворт зараз дбають кілька жінок із нашої групи. Я вважаю — сподіваюся, — що вона вийде з того важкого психічного стану, в якому зараз перебуває. Але на цей момент я можу сказати, що діточки мали погані стартові умови. То померти вони могли з будь-якої причини.
— У тому числі від супергрипу.
— Так. У тому числі.
— То поживемо — побачимо.
— Та хай йому грець, ні. Я вас просто зараз повністю огляну. І вестиму вас і всіх інших жінок, які завагітніють чи вже вагітні, на всіх етапах. У «Дженерал Електрик» було гасло: «Прогрес — це найважливіший наш продукт». У Зоні найважливіший продукт — діти, і дбати про них ми будемо відповідно.
— Але ж ми зараз напевне не знаємо.
— Ну, не знаємо. Але не падайте духом, Френ.
— Добре. Я постараюся.
У двері тихо постукали: зайшла Лорі. Вона принесла Джорджеві анкету, і він почав ставити Френ питання щодо історії вагітності та анамнезу.
——
Коли огляд скінчився, Джордж вийшов для чогось у сусідню кімнату, а Лорі залишилася, поки Френ одягалася.
Поки вона застібала блузку, Лорі тихо сказала:
— Знаєш, я тобі заздрю. При всій непевності. Ми з Діком намагаємося зачати дитину, як ненормальні. Сміх та й годі — я ж колись на роботі носила значок із написом «нульовий приріст», тобто нульовий приріст населення. А зараз як про цей значок подумаю — так страшно стає. Ой, Френні — твоє буде першим. І я знаю, що все з ним буде гаразд. Так повинно бути!
Френ тільки кивала й усміхалася, не бажаючи казати Лорі, що її дитина вже не першою з’явиться на світ.
Першими були близнята місіс Вентворт.
І ці діти померли.
——
— Норма! — за годину сказав Джордж.
Френ здійняла брови: їй на якусь мить здалося, що лікар переплутав, як її звати, — чомусь саме Нормою її в молодшій школі називав Міккі Пост, який мешкав на її вулиці.
— Дитина. З нею все в нормі.
Френ витягла паперову серветку і міцно стисла.
— Я відчувала, як вона ворушилась… але це було якийсь час тому. А потім — ні. Я боялася…
— Дитинка жива, усе нормально. Я дуже сумніваюся, що ви відчували її рух. Імовірніше, то були кишкові гази.
— То була дитина, — тихо сказала Френ.
— Ну, хай там як, а в майбутньому вона ще багато ворушитиметься. Призначаю вам зустріч на першу половину січня. Годиться?
— Дуже добре.
— Правильно харчуємося?
— Так, гадаю, так — принаймні дуже стараюся.
— Добре. Зараз не нудить?
— Спочатку трохи було, потім минулося.
— Прекрасно. Достатня фізична активність?
На якусь страшну мить вона пригадала, як рила могилу для батька. Моргнула, відкинула це видиво. То було в іншому житті.
— Так!
— Вагу набираємо?
— Фунтів із п’ять.
— Прекрасно. Можна ще дванадцять набрати. Я сьогодні добрий.
Вона всміхнулася.
— Ви лікар, вам видніше.
— Так, і раніше я був акушером, то ви за правильною адресою звернулися. Слухайтеся вашого лікаря — і далеко підете! Тепер щодо велосипедів, мотоциклів і мопедів. Кажемо їм усім ні — скажімо, з п’ятнадцятого листопада. Та й хто тоді на них кататиметься, холодно вже буде. Не куріть, не напивайтеся, гаразд?
— Не буду.
— Якщо хочеться, вряди-годи можна винця перед сном. Я пропишу вам вітамінну добавку: її можна знайти в будь-якій міській аптеці…
Френні розсміялася, а Джордж невпевнено всміхнувся.
— Я щось смішне сказав?
— Та ні. Просто за цих обставин воно кумедно звучить.
— А! Так, розумію. Ну принаймні на ціни ніхто нарікати не буде, еге ж? І останнє, Френ. Вам колись ставили внутрішньоматкову систему… ВМС?
— Ні, а чому?.. — спитала Френ і раптом пригадала сон: темного чоловіка з вішаком. Вона здригнулася. — Ні! — знову сказала вона.
— Добре. То гаразд, — він підвівся. — Не хвилюватися вас просити не буду…
— Ні, — погодилася вона. Сміх з її очей зник. — Будь ласка, не треба.
— Але звести хвилювання до мінімуму попрошу. Надмірна тривожність у матері може викликати гормональний дисбаланс. А дитинці воно не корисно. Не люблю прописувати вагітним транквілізатори, але якщо ви вважаєте…
— Ні, потреби не буде, — сказала Френ. Але, виходячи на полуденне сонечко, вона розуміла, що всю другу половину вагітності її будуть переслідувати думки про загиблих близнят місіс Вентсворт.
——
29 серпня прибули три групи, в одній — двадцять дві людини, у другій — шістнадцять, у третій — двадцять п’ять. Сенді Дюш’єн обійшла всіх сімох членів Комітету і повідомила, що у Вільній зоні тепер понад тисячу жителів.
Боулдер більше не нагадував місто-привид.
——
Увечері 30-го числа Надін Кросс стояла в підвалі будинку Гарольда, дивилася, що він робить, і почувалася незатишно.
Коли Гарольд займався чимось відмінним від усякого химерного сексу з нею, Надін здавалося, що він іде від неї у якесь своє особисте місце, де вона не владна над ним. Коли він був там, то здавався холодним; понад те, він, здавалося, зневажав її, та й навіть себе. Єдине, що в ньому не змінювалося, — це ненависть до Стюарта Редмана та решти Комітету.
У підвалі стояв стіл, колись призначений для аерохокею, і на його поцяткованій дірочками поверхні Гарольд працював. Перед ним лежала відкрита книжка. На розкритій сторінці — схема. Якийсь час він дивився на ту схему, потім — на апарат, над яким працював і щось із ним робив. Біля його правої руки лежали інструменти з набору для ремонту мотоциклів. По столу валялися обрізки дроту.
— Ти б, може, прогулялася чи що, — відсутньо промовив він.
— Навіщо? — їй стало трохи прикро. Обличчя в Гарольда було напружене, без посмішки. Надін розуміла, навіщо Гарольд стільки посміхається: без цього він би здавався божевільним. Вона підозрювала, що він таким і був або майже таким.
— Бо я не знаю, наскільки старий оцей динаміт, — сказав Гарольд.
— Що ти хочеш сказати?
— Старий динаміт пітніє, серденько, — сказав він і глянув на неї. Вона побачила, що в нього по обличчю, немов на підтвердження цього, тече піт. — Якщо точніше, виділяє — і то чистий нітрогліцерин, одну з найнестабільніших речовин у світі. І якщо він старий, є велика ймовірність, що цей проектик для наукового ярмарку так бахне, що нас через гору Флеґстафф понесе просто в країну Оз.
— Ну, не треба таким занудним тоном про це казати, — сказала Надін.
— Надін! Ma chère!
— Що?
Гарольд спокійно, без посмішки подивився на неї.