— Іди до Ларрі, — пробурмотіла вона. — Бувай, хлопче.

Вона незграбно вибралася з дому, якусь мить постояла на порозі, намагаючись зібратися з думкою. Раптом їй подумалося, що то все тільки галюцинація, викликана її почуттям провини… що покинула дитину, що змусила Ларрі чекати занадто довго, що виробляла отаке з Гарольдом — і провини за значно гірші речі попереду. Може, у цьому домі взагалі не було зараз ніякого хлопчика. Він не більш реальний, ніж фантазії По — биття серця старого, яке звучало, немов годинник, обгорнули ватою, ворон на бюсті Паллади.

«Та нараз почувся в домі тихий стукіт незнайомий…»[114] — прошепотіла вона вголос не замислюючись, і від цього страшно, надтріснуто захихотіла — може, приблизно такі звуки видають ворони.

Однак їй треба було знати.

Вона підійшла до вікна біля порога й зазирнула до вітальні колись свого будинку. Та й не був він насправді її. Якщо десь жив, а потім усі речі для переїзду вмістилися в один рюкзак, то це місце взагалі не було твоїм. Зазирнувши, вона побачила килимок, що належав якійсь мертвій жінці, штори, шпалери, підставку для люльок, спортивні журнали, абияк розкидані по кавовому столику, що належали вже мертвому чоловікові. Фотографії дітей, уже мертвих, на каміні. І у кутку в кріслі синок якоїсь теж померлої жінки сидить у самих трусах, сидить, усе сидить, як сидів раніше.

Надін кинулася тікати, перечепившись за дріт, яким була обгороджена клумба ліворуч від того вікна. Швидко сіла на свою «веспу» й завела її. Ризиковано швидко промчала кілька кварталів, обминаючи машини, які ще захаращували бічні вулички, але доволі швидко заспокоїлася.

На той час, коли під’їхала до будинку Гарольда, вона вже трохи оволоділа собою. Але розуміла, що із Зони треба тікати швидко. Якщо вона хоче зберегти здоровий розум, то їй скоро треба звідси рушати.

——

Зустріч у глядацькій залі «Мунцінґер» пройшла добре. Почали зі співу гімну, але більшість уже не просльозилася: це починало ставати ритуалом. Буденно проголосували за Комітет із перепису населення на чолі з Сенді Дюш’єн. Вона і четверо її помічників одразу пройшлися рядами, рахуючи, записуючи імена. У кінці зборів під гучне «ура!» вони оголосили, що у Вільній зоні нині 814 осіб і пообіцяли (занадто поспішивши, як виявилося) до наступних зборів скласти повний «довідник» — оновлювати його збиралися щотижня: там мають бути імена, дати народження, адреси в Боулдері, попередні адреси й заняття. Як виявилося, люди прибували в Зону в такій кількості й так безладно, що вони завжди відставали на два-три тижні.

Було порушено питання терміну, на який обираються члени Комітету Вільної зони, і після дуже щедрих пропозицій (одна — десять років, інша — пожиттєво; їх Ларрі завернув, зауваживши, що вони більше скидаються на термін ув’язнення, а не служби на виборній посаді) проголосували за річний термін. Гаррі Данбартон у задніх рядах замахав руками, і Стю дав йому слово.

Гаррі, щоб його почули, кричав на все горло:

— Навіть року може бути забагато! Я нічого не маю проти цих леді й джентльменів у Комітеті, на мою думку, вони працюють як ненормальні! — схвальні вигуки й свист у залі. — Але якщо нас ставатиме більше, їм бракуватиме рук!

Ґлен підняв руку, і Стю дав йому слово.

— Містере голово, це, звичайно, не на порядку денному, але, я вважаю, містер Данбарнтон дуже точно сказав.

«Ще б пак, лисику, — подумав Стю, — ти ще тиждень тому про це говорив».

— Я б хотів висунути пропозицію створити Урядовий представницький комітет, щоб дійсно запровадити нашу конституцію в життя. На мою думку, очолити цей Комітет має Гаррі Данбартон, і я теж там би працював, якщо ніхто це не вважатиме зловживанням службовим становищем.

У залі знову закричали «ура».

На задньому ряду Гарольд прошепотів Надін на вухо:

— Леді й джентльмени, а тепер обговоримо громадське свято кохання!

Вона посміхнулася йому — темно, повільно, аж у Гарольда запаморочилося в голові.

Стю з радісним ревом обрали маршалом Вільної зони.

— Я старатимуся заради вас як тільки зможу, — промовив він. — Хтось із тих, хто зараз весело кричить, можливо, згодом заспіває іншої. Чуєш, Річу Моффате?

Залою прокотився регіт. Річ, п’яний як чіп, радо сміявся з усіма.

— Але для справжніх правопорушень я жодних підстав не бачу. Головна справа маршала — не дати людям завдавати одне одному страждань. Серед нас насправді вже й немає таких, хто цього хоче. І так досить людей постраждало. Певне, це й усе, що я маю вам сказати.

Натовп улаштував йому тривалу овацію.

— Тепер наступний пункт, — промовив Стю, — який ніби пов’язаний із маршальством. Нам потрібно п’ятеро людей у Комітет правопорядку, бо я сам-один не дуже зможу когось схопити, якщо раптом буде треба. Чи є якісь кандидатури?

— Може, Суддю? — крикнув хтось.

— Так, Суддю, нашого старого чортяку! — закричав хтось.

Усі закрутили головами, виглядаючи кандидата, чекаючи, що Суддя встане і прийме цю відповідальність у своєму вигадливому стилі; у залі шепотілися, як він тоді хвацько попустив отого дивака з летючими тарілками. Люди відклали програмки, готуючись аплодувати. Стю і Ґлен із прикрістю перезирнулися: хтось у Комітеті мав це передбачити!

— Нема його, — сказав хтось.

— Хто бачив його? — засмучено спитала Люсі Свонн. Ларрі зиркнув на неї — вона й далі оглядала зал, шукаючи Суддю.

— Я бачив!

Усі з цікавістю зашепотілися, Тедді Вейзак підвівся десь у дальшій половині залу, нервово протираючи окуляри в сталевій оправі банданою.

— Де?

— Де він був, Тедді?

— У місті?

— Що він робив?

Тедді Вейзак аж здригнувся від цього граду питань.

Стю постукав молоточком об стіл.

— Шановні, тихо!

— Я його бачив два дні тому, — сказав Тедді. — Він їхав сам на «лендровері». Сказав, що на деньок зганяє в Денвер. По що, не казав. Ми обмінялися жартами. Настрій у нього, здається, був гарний. Ото й усе, що я знаю.

Він сів, відчайдушно червоніючи і далі протираючи окуляри.

Стю знову постукав молотком.

— Шкода, що Суддя зараз не тут. На мою думку, це справді була б справа для нього, але коли вже його тут нема, чи маєте ви інші кандидатури?

— Ні, так лишати не можна! — закричала Люсі, підскочивши з місця. На ній був вузький джинсовий комбінезон, який одразу привабив до себе погляди більшості чоловіків у залі. — Суддя Фарріс старий. А якщо йому стало погано в Денвері і він не зміг повернутися?

— Люсі, — сказав Стю. — Денвер же великий.

У залі запала дивна тиша: люди замислилися. Люсі, бліда, сіла на місце, а Ларрі обійняв її. Він зустрівся поглядами зі Стю, той відвів очі.

Нерішуче запропонували відкласти питання Комітету правопорядку, доки повернеться Суддя, після приблизно двадцяти хвилин обговорення. Знайшовся ще один юрист, молодик років двадцяти шести на ім’я Ел Банделл, який приїхав увечері з групою доктора Річардсона, який погодився головувати в Комітеті, сказавши, що дуже сподівається, що протягом місяця не станеться нічого жахливого, бо щоб запустити нормальну судову систему, потрібно хоча б стільки часу. Суддю Фарріса обрали в Комітет заочно.

Бред Кічнер — блідий, нервовий, трохи кумедний у костюмі з краваткою — підійшов до трибуни, впустив свої папірці, підібрав їх, переплутавши, і заспокоїв себе, сказавши, що вони мають надію повернути електрику до другого-третього вересня.

Ці слова зустріли такою бурею оплесків, що він набрався духу, щоб красиво закінчити, і дещо помпезно зійшов із трибуни.

Далі виступав Чед Норріс, і потім Стю казав Френні, що він дуже правильно підійшов до питання: мертвих ховають, бо так чинити пристойно; ніхто не почуватиметься по-справжньому добре, доки цю справу не зроблено, і життя не зможе йти звичним ходом, а коли закінчити до дощів, то всім буде значно краще. Чед спитав, чи немає кількох добровольців, і міг набрати десятків три, коли б хотів. Завершив він тим, що попросив усіх членів Бригади з лопатами (як він їх прозвав) підвестись і вклонитись.