— Стюарте! — крикнула вона і з усмішкою помахала йому.

«Лесбійка?» — з сумнівом подумав він.

— Я так розумію, у невеликий похід зібралися, — сказав він.

— Атож. І ти мене не бачив!

— Нє-а, — сказав Стю. — Зовсім не бачив. Закуримо?

Дейна витягла «мальборо» і затулила долонями вогник сірника.

— Бережися, дівко.

— Буду.

— І вертайся.

— Сподіваюся.

Вони подивилися одне на одного в ясному ранку пізнього літа.

— Бережи Френні, дядьку.

— Буду.

— І легкого маршальства.

— То вже я знаю, що можу.

Вона викинула цигарку.

— Що скажеш, Сьюз?

Сьюзен кивнула і натисла педаль, натягнуто посміхаючись.

— Дейно!

Вона подивилася на нього, і Стю ніжно поцілував її в губи.

— Удачі!

Вона усміхнулася.

— Тобі тут удвічі більше удачі знадобиться. Ти хіба не знаєш?

Він поцілував її знову, повільніше, уважніше. «Лесбійка!» — знову здивувався він.

— Френні — щаслива жінка, — сказала Дейна. — Можеш їй переказати.

Усміхаючись, не знаючи, що сказати, Стю відступив і не сказав нічого. У двох кварталах від них помаранчеві самоскиди Поховального комітету проїхали через перехрестя від них, немов прикмета, і пора настала.

— Їдьмо, зайцю, — сказала Дейна до Сью. — Вперед, скаути!

Вони поїхали, а Стю стояв на хіднику і проводжав їх поглядом.

——

Сью Стерн повернулася за два дні. Вона дивилася, як Дейна їде на захід із Колорадо-Спрінгс, розповідала Сью, доки та перетворилася на цятку і зникла у величному й застиглому пейзажі. Потім трохи заплакала. У першу ніч Сью отаборилася біля міста Моньюмент, але прокинулася за північ, злякана якимсь тихим квилінням, що ніби лунало з дренажної труби під сільською дорогою, коло якої вона стояла.

Урешті, зібравши всю свою хоробрість, вона посвітила ліхтариком в іржаву трубу і виявила там худе, змерзле цуценя. На вигляд йому було десь півроку. Воно злякалося її рук, а Сью не могла пролізти в трубу.

Урешті вона поїхала в містечко Моньюмент, розбила вікно в місцевому гастрономі й повернулася в першому холодному світлі ранку з повним рюкзаком собачого корму. Це допомогло. Цуцик приїхав разом із нею, затишно запакований в одну з торб коло сидіння.

——

У Діка Елліса цуценя викликало нестримний захват. То була сука ірландського сеттера, або чистопородна, або просто дуже породиста. Коли вона підросте, то, він був переконаний, Коджак буде дуже радий знайомству. Новина рознеслася Вільною зоною, і того дня навіть розмови про матінку Ебіґейл притихли на тлі появи собачих Адама і Єви. Сьюзен Стерн стала просто героїнею, і, принаймні наскільки було відомо Комітету, ніхто не замислився, що це вона робила минулої ночі в Моньюменті, доволі далеко на південь від Боулдера.

Але той ранок, коли жінки вдвох виїжджали з Боулдера, Стю не забув; не забув, як проводжав їх очима, коли вони їхали в бік шосе Денвер — Боулдер. Бо відтоді більше ніхто в Зоні не бачив Дейну Юрґенс.

——

27 серпня; майже сутінки; Венера ясно світить у небі.

Нік, Ральф, Ларрі та Стю сиділи на порозі будинку Тома Каллена. Том грався в крокет на траві, весело покрикуючи.

«Пора», — написав Нік.

Стю тихо спитав, чи треба його знову гіпнотизувати, і Нік похитав головою.

— Добре, — сказав Ральф. — Я не певен, що зможу це зробити.

Він голосно погукав:

— Томе! Агов, Томмі! Ходи сюди!

Том, усміхаючись, прибіг.

— Томмі, час вирушати, — сказав Ральф.

Усмішка зникла з Томового обличчя. Він саме помітив, що темніє.

— Іти! Ні! Боже мій, ні! Коли темно, Том лягає спати. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «спати». Том не любить гуляти, коли темно. Бо тут бабай. Том… Том…

Він замовк, і всі схвильовано дивилися на нього. Том занурився в сіре мовчання. І вийшов з нього… тільки не таким, як завжди. То не було раптовим просвітленням: життя не швидким потоком поверталося до нього, а спроквола, майже неохоче, печально.

— На захід? — спитав він. — Це туди зараз час?

Стю поклав руку йому на плече.

— Так, Томе. Якщо можеш.

— У дорогу.

Ральф видав здушений стогін і пішов за хату. Том, здається, не помітив. Він дивився то на Стю, то на Ніка.

— Уночі йду. Удень сплю, — дуже повільно, затуманено Том додав: — І побачити слона.

Нік кивнув.

Ларрі приніс Томів рюкзак з-під порога, де він стояв. Том поволі, мрійливо взяв його на спину.

— Ти хочеш бути обережним, Томе, — хрипко промовив Ларрі.

— Обережним. Боже, так!

Стю спізніло подумав, чи не треба було б дати Томові ще й маленький намет, і відкинув цю думку. Том замучиться ставити навіть маленький намет.

— Ніку, — прошепотів Том, — мені справді треба це зробити?

Нік обійняв Тома і поволі кивнув.

— Добре.

— Просто тримайся великої чотирисмугової дороги, Томе, — сказав Ларрі. — Тієї, де написано 70. Ральф тебе підвезе до початку на своєму мотоциклі.

— Так, Ральф… — Том замовк. З-за будинку вийшов Ральф, промокуючи очі банданою.

— Готовий, Томе? — хрипко спитав він.

— Ніку, а тут і далі буде мій дім, коли я вернуся?

Нік енергійно закивав.

— Том любить свій дім. Боже мій, як любить.

— Ми знаємо, Томмі, — Стю відчув, як у нього в горлі стоять теплі сльози.

— Добре. Я готовий. А з ким я поїду?

— Зі мною, Томе, — сказав Ральф. — Трасою 70, не забудь.

Том кивнув і пішов до Ральфового мотоцикла. Через мить за ним пішов і Ральф, опустивши свої могутні плечі. Навіть пір’їна на капелюсі в нього наче поникла. Він сів на мотик і завів його. За мить вискочив на Бродвей і завернув на схід. Усі решта стояли, дивилися, як мотоцикл перетворюється на рухомий силует, помітний лише фарою. Потім і цей вогник зник за громадиною автокінотеатру «Голідей Твін» — і не з’явився.

Нік пішов, опустивши голову, засунувши руки в кишені. Стю спробував приєднатися до нього, але Нік сердито похитав головою і махнув рукою. Стю пішов до Ларрі.

— От і все, — сказав Ларрі, і Стю понуро кивнув.

— Ти як гадаєш, ми ще його побачимо, Ларрі?

— Якщо ні, то ми всі семеро — ну, може, без Френ, вона весь час була проти — будемо змушені решту життя їсти і спати з думкою, що ми його туди послали.

— Можливо, Нікові буде найтяжче, — сказав Стю.

— Так. Мабуть, Нікові буде найтяжче.

Вони дивилися, як Нік поволі йшов Бродвеєм, гублячись у вечірніх тінях, що згущувалися навколо. Потім — на темний Томів дім. І з хвилину мовчали.

— Ходімо звідси, — раптом сказав Ларрі. — у мене від думки про ці всі опудала… раптом… цей саме… отакенні мурашки побігли.

Коли вони пішли, Нік стояв на газоні біля будинку Тома Каллена з руками в кишенях, з опущеною головою.

——

Джордж Річардсон, новий лікар, облаштувався в Медичному центрі «Дакота-Рідж», бо він був розташований біля міської лікарні Боулдера, де було все обладнання й великі запаси ліків, а також операційні.

Уже до 28 серпня він був зайнятий по саму зав’язку, допомагали йому Лорі Констебл і Дік Елліс. Дік попросився зі світу медицини, але його не відпустили. «Ти робиш тут добру справу, — сказав Річардсон. — Ти багато навчився і навчишся ще. Та й мені самому тут просто забагато роботи. Ми тут з глузду поз’їжджаємо всі, якщо за ближчі місяць-два не знайдемо ще лікаря. Так що вітаю тебе, Діку: ти перший лікар швидкої допомоги в Зоні. Поцілуй його, Лорі».

Лорі так і вчинила.

Приблизно об одинадцятій годині цього серпневого ранку Френ увійшла до почекальні й допитливо, але нервово роззирнулася. За столиком сиділа Лорі, читаючи старий жіночий журнал «Мій дім».

— Привіт, Френ, — підскочила вона. — Я і думала, що рано чи пізно ти до нас прийдеш. Зараз Джордж оглядає Кенді Джонс, але скоро займеться й тобою. Як почуваєшся?

— Непогано, дякую, — сказала Френ. — Мабуть…

Двері оглядового кабінету відчинились, і вийшла Кенді Джонс, а за нею — високий, трохи пригорблений чоловік у широких вельветових штанях і спортивній сорочці «Ізод» із крокодильчиком на грудях. Кенді з сумнівом дивилася на пляшечку з чимось рожевим, яку тримала в руці.