— Заткни їбало.

Вона замовкла, але не пішла гуляти, хоча й хотіла. Звичайно, якщо на це воля Флеґґа (а планшет повідомив, що через Гарольда Флеґґ збирався впливати на Комітет), динаміт старим не виявиться. А коли й старий, то не вибухне, доки не треба… правда? Але все-таки наскільки Флеґґ може керувати тим, що відбувається?

«Годі, — сказала вона собі. — Годі». Але певності вона не мала, і від цього ставало дедалі тривожніше. Вона повернулася до свого дому — Джо там не було, цього разу він пішов назовсім. Сходила до Люсі, потерпіла її непривітність достатньо довго, щоб почути: відколи вона перебралася до Гарольда, Джо (Люсі, звичайно, звала його Лео) «дещо відкотився назад». Люсі, вочевидь, теж звинувачувала в тому її… але коли б із гори Флеґстафф зійшла лавина чи землетрус розколов би навпіл Перл-стрит, то Люсі її теж би в тому винуватила. Так, скоро її та Гарольда будуть підстави де в чому винуватити. Однак вона була гірко розчарована, що не побачила Джо ще раз… і не поцілувала на прощання.

Їм із Гарольдом зовсім недовго лишається бути у Вільній зоні Боулдера.

«Нехай, найкраще зараз повністю його відпустити, якщо ти занурилася в оце похабство. Ти б тільки йому нашкодила… та й собі теж, бо Джо… він бачить, розуміє. Хай він перестане бути Джо, а я перестану бути мамою Надін. Хай повертається і назавжди залишиться Лео…»

Але в цьому й полягав неуникний парадокс. Вона не могла повірити, що всім людям оцієї Зони лишається жити менш ніж рік, і цьому хлопчикові теж. На те його воля, щоб вони не лишалися в живих…

«…то визнай: не тільки Гарольд — його знаряддя. Ти теж. Ти, яка колись висловилася, що після епідемії єдиний непробачний гріх — убивство, позбавлення життя когось бодай одного…»

Раптом вона зловила себе на бажанні, щоб динаміт виявився старим, вибухнув і знищив їх обох. Милосердний кінець. Потім замислилася над тим, що буде далі, коли вони переберуться через гори, і в її животі заворушилося те саме ковзьке тепло.

— Ось! — тихо промовив Гарольд. Він поставив апарат у коробку з-під взуття і відсунув убік.

— Усе зроблено?

— Так. Зроблено.

— Спрацює?

— Хочеш перевірити? — гірко-саркастично сказав він, але їй було байдуже. Його очі обмацували її з повзучою, хлоп’ячою жадібністю — як вона тепер зрозуміла. Він повернувся зі свого далекого закутка — того, звідки писав те, що було в прочитаній нею книзі, і вже так-сяк сховав її назад під камінь. Тепер вона може ним керувати. Тепер його слова — це просто розмови.

— Хочеш спочатку подивитися, як я бавлюся сама з собою? — спитала вона. — Як учора?

— Так, — сказав він. — Добре. Гаразд.

— То ходімо нагору, — вона стрельнула очима. — Спочатку я!

— Ага, — хрипко відказав він. У нього знову виступили краплі поту на лобі, але вже не від страху. — Іди перша.

І Надін пішла нагору, відчуваючи, як він зазирає під спідницю дівчачої сукенки-матроски, в якій вона була. Під сукню вона не вдягла нічого.

Двері зачинились, і та річ, яку зібрав Гарольд, стояла в мороку у відкритій коробці з-під черевиків. То був «Реалістичний переговорний пристрій на батарейках» з крамниці «Радіо Шек». Задню частину його було знято. До неї були примотані вісім динамітних шашок. Книжка так і лежала відкритою. Вона була з бібліотеки й називалася «65 найкращих проектів Національного наукового ярмарку». На схемі був зображений дверний дзвоник, приєднаний до рації, схожої на ту, що в коробці. Підпис був такий: «Третє місце, Національний науковий ярмарок 1977 р. Сконструйовано Браяном Боллом з Ратленда, штат Вермонт. Скажіть слово — і задзвонить дзвоник у дванадцяти милях від вас!»

За кілька годин пізніше того вечора Гарольд спустився, накрив коробку кришкою та обережно заніс нагору. Поставив на верхню полицю в буфеті. Ральф Брентнер того дня сказав йому, що на наступні збори Комітет просить виступити Чеда Норріса. «Коли ж це буде?» — буденно спитав Гарольд. «Другого вересня», — сказав Ральф.

Другого вересня.

Розділ 57

Ларрі з Лео сиділи на бордюрі перед будинком. Ларрі пив тепле пиво «Геммз», Лео — теплий «Орендж Спот». У Боулдері в ті дні можна було пити що завгодно, якщо ви готові пити його теплим. За їхніми спинами лунало рівне гудіння газонокосарки: Люсі косила траву. Ларрі пропонував зробити це сам, але вона похитала головою.

— Якщо можеш, розберися, що з Лео.

Був останній день серпня.

Наступного дня після того, як Надін переїхала до Гарольда, Лео не прийшов снідати. Ларрі знайшов хлопчика в його кімнаті: він сидів у самих трусах і смоктав палець. Спілкуватися не хотів, поводився недружньо. Ларрі злякався ще дужче, ніж Люсі, бо вона не знала, який був Лео, коли Ларрі вперше його побачив. Тоді його звали Джо і він розмахував різницьким ножем.

Відтоді минула більша частина тижня, і Лео стало трохи краще, але він ще не до кінця отямився і не бажав говорити про те, що сталося.

— Ця жінка якось із цим пов’язана, — сказала Люсі, закручуючи кришку на баку мотокосарки.

— Надін? Чому ти так думаєш?

— Ну, я не хотіла про це говорити. Але вона днями приходила, коли ви з Лео пробували порибалити на Колд-Кріку. Хотіла бачити хлопчика. Я була рада, що вас обох не було вдома.

— Люсі…

Вона похапцем його поцілувала, а він просунув руку під її ліфчик і весело пригорнув.

— Я про тебе раніше неправильно думала, — сказала вона. — Мабуть, я завжди про… про це шкодуватиму. Але я ніколи не буду як Надін Кросс. Щось із нею не так.

Ларрі не відповів, але подумав, що Люсі, напевне, має рацію.

Тієї ночі біля «Кінг Суперз» Надін поводилася як божевільна.

— Тут іще одне — коли вона прийшла, вона не називала його Лео. Звала його іншим іменем — Джо.

Він невиразно подивився на неї, а вона завела косарку.

І от, через півгодини після цієї розмови він пив пиво й дивився, як Лео набиває свій м’ячик, який знайшов, коли вони вдвох ходили до Гарольда, де тепер живе Надін. Маленький білий м’ячик уже замастився, але не пом’явся. Пок-пок-пок по асфальту. «М’ячику, м’ячику, скік-скік, що за чудова гра»[117].

Лео (він же тепер Лео, правда?) тоді не захотів заходити у будинок Гарольда.

У будинок, де тепер живе мама Надін.

— Хочеш на риболовлю сходити, малий? — раптом запропонував Ларрі.

— Не треба, — сказав Лео. Звів на Ларрі дивні зеленкуваті, мов морська хвиля, очі. — Містера Елліса знаєш?

— Авжеж.

— Він каже, що ми зможемо пити воду з річки, коли повернеться риба. Без… цього самого… — Він видав звук, схожий на ухкання, і поворушив пальцями перед очима. — Ну, розумієш…

— Без кип’ятіння?

— Так.

Пок-пок-пок.

— Я люблю Діка. І Лорі теж люблю. Вони завжди пригощають. Він усе боїться, що вони не зможуть, але я думаю, що в них усе вийде.

— Що вийде?

— Дитина. Дік думає, що він застарий. Але як на мене — то ще ні.

Ларрі хотів спитати, як це вийшло, що Лео з Діком про це заговорили, але передумав. Відповідь, звичайно, буде проста: вони про це не розмовляли. Дік не став би говорити з маленьким хлопчиком про такі інтимні речі, як зачаття дитини. Лео просто… просто знав, і все.

Пок-пок-пок.

Так, Лео багато що знає… чи відчуває інтуїтивно. Він не бажав заходити в дім Гарольда і щось сказав про Надін… він уже не міг пригадати, що саме… але Ларрі згадував ту розмову, і йому стало не по собі, коли дізнався, що Надін пішла жити до Гарольда. Хлопчик немовби ввійшов у транс, наче…

(-пок-пок-пок-)

Ларрі дивився, як м’ячик підскакує, а потім раптом глянув на обличчя Лео. Очі хлопчика були темні, далекі. Косарка гула далеко, сонно. Сонце світило рівно, тепло. А Лео знову ввійшов у транс, немов почув думку Ларрі й просто відповів на неї.

Лео пішов побачити слона.

Дуже невимушено Ларрі промовив:

— Так, мабуть, буде в них дитина. Дікові на вигляд не більш ніж п’ятдесят п’ять. У Кері Ґранта дитина майже в сімдесят з’явилася, здається.