— Збіг обставин, — промовив Ларрі, але йому було не по собі.
— Правда? Ми обоє були в Гарольда. Обоє помітили той камінь. І ось ми тут разом. Збіг?
— Не знаю.
— А що під каменем було?
— Канцелярська книга. Написано на ній було: «Головна книга». Я туди не зазирав. Тоді мені подумалося, що ця річ могла належати й попередньому господареві. Але коли й так, то Гарольд, певне, її знайшов би… Ми обоє помітили той камінь. То, скажімо, він його знаходить. Навіть якщо той, хто там жив до грипу, заповнив її своїми секретиками… як він обманював податкову, які в нього були сексуальні фантазії про власну дочку, не знаю… то ці секрети не були б секретами Гарольда. Розумієш?
— Так, але…
— Не перебивайте інспектора Андервуда, коли він викладає суть справи, дурненьке дівчисько! Отже, якщо то не секрети Гарольда, то нащо йому класти книжку назад під той камінь? Бо то — його власні секрети. То щоденник Гарольда.
— Ти думаєш, він і зараз там?
— Може. Мабуть, краще перевірити.
— Зараз?
— Завтра. Він піде з Поховальним комітетом, Надін допомагатиме на електростанції вдень.
— Добре, — сказала вона. — Як ти гадаєш, мені казати про це Стю?
— А чом би не почекати? Не треба здіймати бучу, доки ми не виявили нічого важливого. Може, там книги й нема. А може, там просто список, що треба зробити. Може, там цілком безкривдне щось написано. А може, якийсь політичний план Гарольда. Або там усе може бути зашифроване.
— Я про це не думала. А що будемо робити, якщо знайдемо… щось важливе?
— Тоді, певне, нам треба про це поговорити на зборах Комітету. От і ще причина діяти швидко. Ми другого числа збираємося. Комітет дасть цьому раду.
— Правда?
— Та певне, — сказав Ларрі, хоча й думав при цьому, що про Комітет казав Лео.
Вона зіскочила на землю.
— Мені стало краще. Дякую, що прийшов, Ларрі.
— Де зустрінемося?
— У парку навпроти Гарольда. Як тобі о першій дня завтра?
— Чудово, — сказав Ларрі. — Побачимося.
Френні пішла додому, і їй на серці було легше, ніж кілька останніх тижнів. Як сказав Ларрі, варіанти доволі чіткі. Книга може довести, що вони марно боялись. А якщо ні…
Ну а як ні, то хай Комітет вирішує. Як нагадав їй Ларрі, збираються вони ввечері другого числа в Ніка з Ральфом, у кінці Бейзлайн-роуд.
Коли вона прийшла додому, Стю сидів у спальні з маркером в одній руці і важкою книжкою в шкіряній палітурці — у другій. Назва, золотом витиснена на обкладинці, була така: «Вступ до Кримінального кодексу Колорадо».
— Непросте читво, — сказала Френ і поцілувала його в губи.
— А то, — він кинув книжку через усю кімнату, і вона бухнулася на комод. — Ел Банделл приніс. Він і його Правоохоронний комітет уже запущені в роботу, Френ. Хочу поговорити з Комітетом Вільної зони, коли ми зустрінемося післязавтра. А де була моя прекрасна леді?
— З Ларрі Андервудом балакали.
Він довго, уважно на неї подивився.
— Френ, ти плакала?
— Так, — сказала вона, спокійно зустрівшись із його поглядом. — Але мені тепер легше. Значно легше.
— Дитина?
— Ні.
— А що ж таке?
— Завтра ввечері розповім. Усе розкажу, що думаю. А поки — не треба питань. Окей?
— Це серйозно?
— Стю, я не знаю.
Він довго-довго на неї дивився.
— Усе гаразд, Френні, — сказав він. — Я тебе кохаю.
— Я знаю. І я тебе кохаю.
— У ліжко?
Вона всміхнулася.
— Ану хто перший!
——
На світанку 1 вересня було сіро й мокро — такий нудний день можна було б забути, але жоден мешканець Вільної зони його не забув. Того дня в північну частину Боулдера повернулася електрика… ну бодай ненадовго.
О десятій ранку в диспетчерській електростанції Бред Кічнер подивився на Стю, Ніка, Ральфа і Джека Джексона, які стояли в нього за спиною. Нервово посміхнувся і сказав: «Нам поможуть святий Йосиф і Пречиста Мати електрику вмикати…»
Він смикнув униз два великі рубильники. У гігантській печері під ними загули два експериментальні генератори. П’ятеро чоловіків підійшли до стіни з поляризованого скла і подивилися вниз, де стояла майже сотня людей — усі в захисних окулярах, як наказував Бред.
— Якщо щось піде не так, то краще вже два генератори ухнути, ніж п’ятдесят два, — казав Бред раніше.
Генератори завили голосніше.
Нік штовхнув Стю ліктем і показав на стелю. Стю подивився й заусімхався. За прозорими панелями слабенько засвічувалися флуоресцентні лампи.
Генератори розганялися, загули високо, на одній ноті — вирівнялися.
Унизу юрба працівників вибухнула оплесками: декому було боляче аплодувати, бо після багатьох тяжких годин намотування дроту їхні долоні були розідрані в кров.
Лампи тепер світили яскраво, як слід.
У Ніка виникло відчуття, діаметрально протилежне тому, яке він спізнав, коли в Шойо погасло світло: тепер він не опинився в могилі, а навпаки, немов воскрес.
Два генератори подавали електроенергію в один мікрорайон північного Боулдера в районі Норт-стрит. У тому районі були люди, які нічого не знали про випробування — і багато з них повибігали з домівок, немов від нечистої сили.
Повмикалися телевізори й затріщали, показуючи «сніг». В одному будинку на Спрюс-стрит ожив блендер і спробував збити давно засохлу суміш яєць із сиром. Його мотор від перевантаження невдовзі вибухнув. У покинутому гаражі заревла електропилка, випустивши зі свого нутра хмару тирси. Засвітилися пальники електроплит. У крамниці ретро-музики «Музей воскових фігур» із колонок заспівав Марвін Ґей[118]; слова разом із жвавим танцювальним ритмом здавались ожилим сном з минулого: «Танцюй… співай… Балдій від всього через край… Танцюй… співай…»
На Мапл-стрит вибухнула трансформаторна будка, і в повітря знялася феєрверком спіраль фіолетових іскор, засяяла на мокрій траві і згасла.
На електростанції один з генераторів почав гудіти на вищій, відчайдушнішій ноті. Задимів. Люди відступили назад, балансуючи на межі паніки. Нудно-солодко запахло озоном. Пронизливо загула сирена.
— Занадто сильно! — заревів Бред. — Перевантажується, собака!
Він побіг залою і підняв обидва рубильники. Генератори почали затихати, аж тут знизу почувся потужний хлопок і крики, приглушені товстим склом.
— Йоперний театр! — сказав Ральф. — Один загорівся!
Угорі світло ламп спочатку перетворилося на тоненькі білі смужки, а потім згасло зовсім. Бред різко відчинив диспетчерську і вийшов на майданчик. Його слова розкотилися луною у великому порожньому просторі.
— Гасити! Швидко!
На генератори було спрямовано кілька пінних вогнегасників, і вогонь згас. У повітрі досі стояв запах озону. Усі решта вибігли за Бредом і з’юрмилися поряд.
Стю поклав йому руку на плече.
— Вибач, що так сталося, старий, — сказав він.
Бред розвернуся до нього, посміхаючись.
— Вибач — за що вибачати?
— Ну… воно ж загорілося, так? — спитав Джек.
— Бляха, ще й як! А десь у районі Норт-стрит трансформатор к хрінам вилетів. Забули ми, от чорт, забули! Вони всі похворіли, повмирали, але ж перед тим не пройшлися по хаті й не повимикали прилади! Там і телевізори, і плитки, і ковдри з підігрівом по всьому Боулдеру. Там же страшенне споживання енергії вийшло. Ці генератори готові до перевантаження, коли в одному місці навантага велика, а в іншому маленька. Отой, що внизу, намагався перенести частину на інші, а ті ж вимкнені були, розумієте? — Бреда ледве не трусило. — Ґері! Пам’ятаєте, як Ґері в Індіані дотла згоріло?
Усі кивнули.
— Точно сказати не можу, тут точно й неможливо, але там теж могло статися щось таке. Могло бути, що електрика достатньо швидко не вимкнулася. Досить, щоб за певних умов закоротило одну ковдру з підігрівом — і все: як у Чикаґо колись корова місіс О’Лірі перекинула ліхтар — і все місто згоріло. Геники намагалися щось перекинути, а не було куди. То й загорілися. Нам пощастило, що це сталося, от що я думаю: нам пощастило, що це сталося — от вам моє слово!
118
Marvin Gaye (1939–1984) — американський співак, аранжувальник, мультиінструменталіст, автор пісень і музичний продюсер, якого разом зі Стіві Вандером вважають одним із засновників ритм-енд-блюзу.