— Можу оце назад вставити — і він ніколи не здогадається. Якщо викрутку знайду.
— Та нащо цей клопіт? Він же вікно побачить.
— І то правда. Але якщо двері будуть у нормальному стані, то він… Чого либишся?
— Звичайно, поставиш назад, обов’язково. Тільки як же ти його з підвалу замкнеш?
Він подумав і сказав:
— Ух ти ж, нема гірше, як хитра баба, — він кинув деталь на кухонний стіл «Форміка». — Ану ж бо, гляньмо під камінь.
Вони пішли в темну вітальню, і Френ відчула, як наростає її тривога. Минулого разу в Надін не було ключа. А цього разу, як повертатиметься, то вже матиме.
А якби вона повернулася, їх би спіймали на місці злочину. Ото був би злий жарт, коли б першою маршальською справою Стю було б заарештувати власну жінку за вламування.
— Воно, так? — спитав Ларрі.
— Так. Постарайся якнайшвидше.
— Але є все одно велика ймовірність, що він поклав його деінде.
Гарольд так і вчинив. Але Надін поклала книгу назад під камінь. Ларрі й Френ про це нічого не знали. І коли Ларрі відсунув неприкріплений камінь, у заглибині під ним лежала книжка, на якій золотом виблискували слова «Головна книга». Обоє подивилися на неї. У кімнаті раптом стало жаркіше, темніше, задушливіше.
— Ну от, — сказав Ларрі, — милуватися будемо чи читати?
— Ти, — сказала Френ. — Я її і в руки не візьму.
Ларрі взяв записник із заглибини й машинально змахнув із нього пил. Став наздогад гортати. Написано було фломастером — із тих, які продавалися під задерикуватою назвою «Гардгед»[119]. Ним Гарольд міг писати дрібними, чіткими літерами — почерком людини надзвичайно сумлінної, можливо, одержимої. Абзаців не було. Береги по лівому і правому краях лишалися крихітні, але постійні, настільки рівні, наче їх провели під лінійку.
— Та тут три дні читати, — сказав Ларрі й став гортати книжку з кінця.
— Потримай, — сказала Френ і, простягнувши руку, перегорнула зо дві сторінки.
Тут рівномірний потік слів переривався жирно наведеною рамкою. У ній було щось на зразок гасла:
Іти за своєю зіркою — це визнавати владу певної іншої Сили, певного Провидіння; проте чи не може бути так, що акт руху власним шляхом — то є корінь ще більшої Сили? Твій БОГ, твій ДИЯВОЛ має ключ від маяка; я боровся з цим так довго й тяжко останні два місяці, але кожному з нас він дав відповідальність за НАВІГАЦІЮ.
ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР
— Вибач, — зізнався Ларрі. — То не для мого розуму. А ти щось тут розумієш?
Френ поволі похитала головою.
— Це так, мабуть, Гарольд каже, що йти за кимось — справа не менш почесна, ніж вести. А щодо гасла — то не думаю, що воно перевершить твердження: «Хто не марнує, той і не бідує».
Ларрі продовжував гортати книжку задом наперед і натрапив ще на чотири-п’ять максим у рамочках, усі з підписом Гарольда великими літерами.
— Ого, — сказав Ларрі. — А глянь сюди, Френні!
Кажуть, що двома людськими гріхами є гординя й ненависть. Чи так це? Я обираю для себе вважати їх двома великими чеснотами. Відмовитися від гордині й ненависті — значить сказати, що змінюєшся заради блага світу. А прийняти їх, дати їм вихід — річ благородніша: цим ти кажеш, що світ повинен змінитися заради твого блага. У мене попереду велика пригода.
ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР
— Це плід глибоко збуреного розуму, — мовила Френ. Їй стало холодно.
— Такі думки до добра людину не доводять, — погодився Ларрі. Він швидко гортав до початку. — Гаємо час. Подивимося, що тут можна зрозуміти.
Жоден з них точно не знав, чого очікувати. У «Головній книзі» вони читали тільки гасла в рамочках і вряди-годи щось із основного тексту, який, здебільшого через закручений стиль Гарольда (комбінація складносурядного і складнопідрядного речення, як видається, була придумана спеціально для Гарольда Лодера), не говорили їм нічого або майже нічого.
А от початок книги став для них повним шоком.
Щоденник починався від самого верху першої сторінки. Вона була акуратно позначена цифрою 1 у колі. Там був відступ — єдиний на всю книгу, наскільки могла сказати Френні, якщо не рахувати гасел у рамочках. Вони прочитали перше речення, тримаючи книгу посередині, як діти в хорі, — і Френ вигукнула: «Ой!» — здавлено, приглушено — і відсахнулася, затуляючи рота рукою.
— Френ, ми мусимо взяти цю книгу, — сказав Ларрі.
— Так…
— І показати її Стю. Не знаю, чи має рацію Лео щодо того, що вони на боці темного чоловіка, але як мінімум Гарольд небезпечно налаштований, у нього щось із психікою. Тут же видно.
— Так, — знову сказала вона. Френ відчула слабкість, наче от-от зомліє. То ось як закінчилася та історія зі щоденниками. Немовби вони й раніше це розуміла, ще відтоді, як побачила той брудний відбиток… і вона намагалася втриматись і повторювала про себе: «Не зомліти, не зомліти».
— Френ! Френні! Ти як?
Голос Ларрі. Здалеку, здалеку.
Перше речення в «Головній книзі» Гарольда було таке: «Великим задоволенням для мене цього дивовижного постапокаліптичного літа буде вбити містера Стюарта Хуя Собачого Редмана; ну і, можливо, її я вб’ю також».
——
— Ральфе! Ральфе Брентнере, ти вдома? Агов, є хто вдома?
Вона стояла на порозі, зазираючи в будинок. Мотоциклів у дворі не було, тільки збоку стояло два велосипеди. Ральф би її почув, але тут ще є німий. Глухонімий. Можна кричати до посиніння, він не відповість, а все одно цілком може бути тут.
Перекидаючи торбу для закупів з руки в руку, Надін посмикала двері: вони були незамкнені. Зробила крок у дім із дрібної мжички, що сіялася надворі.
Опинилася в маленькому передпокої. Чотири сходинки вгору — кухня, а сходи вниз — там підвал, і Гарольд казав, що там мешкає Андрос.
Зробивши щонайприємніший вираз обличчя, Надін пішла вниз, придумуючи на ходу, який привід назвати в разі, якщо він буде там.
Я зайшла просто в дім, бо не думала, що ти почуєш стукіт. У нас тут дехто хоче знати, чи буде пізня зміна з обмотуванням тих двох моторів, що вибухнули? Тобі Бред нічого не казав?
Унизу було дві кімнати. Одна — спальня, проста, як келія. Друга — кабінет. Там був стіл, велике крісло, кошик для сміття, шафа з книжками. На столі валялися папірці, вона ліниво переглянула їх. Більшість мало що означали — то, певне, була частина розмови, яку вів Нік («Я так вважаю, але, може, його варто спитати, чи нема простішого способу?» — було написано на одному з них). Інші, здається, писалися для себе — нагадування, думки, усякі дрібнички. Кілька з них нагадали їй рамки в Гарольдовій книзі, що їх він називав «Дороговказами до кращого життя» із саркастичною посмішкою.
На одному було написано: «Поговорити з Ґленом про торгівлю. Чи знає хтось у нас, як починати торгівлю? Дефіцит товарів, так? Чи модифікована ділянка якогось ринку? Навички. Це має бути ключове слово. Що, коли Бред Кічнер вирішить продавати, а не давати безкоштовно? Чи лікар? Як із ним розраховуватися? Гм-м-м».
Інший: «Захист громади — процес двобічний».
Ще інший: «Щоразу, коли ми говоримо про закон і порядок, мені всю ніч сняться страхіття про Шойо. Бачу, як вони помирають. Як Чайлдресс кидає свою вечерю по камері. Закон, закон, що робити з тим чортовим законом? Смертна кара. От іще весела думка. Коли Бред увімкне електрику, через який час хтось почне проситися на електричний стілець?»
Вона відвела погляд від папірців — неохоче. Такою дивовижею було бачити записи, що їх залишив чоловік, який думав виключно письмово (один із її викладачів у коледжі любив казати, що мисленнєвий процес ніколи не може бути повним без висловлювання), але її справу тут було вже завершено. Ніка вдома немає, нікого немає. Затримуватися — це без причини випробовувати долю.
І Надін пішла нагору. Гарольд казав, що, можливо, вони зустрінуться у вітальні. То була велика кімната з товстим пухнастим килимом винного кольору, де чільне місце посідав вільно розташований камін, димар якого кам’яною колоною йшов у стелю. Уся західна стіна була суцільним вікном із величним краєвидом на хмарочоси. У такій кімнаті Надін почувалася помітною як на долоні. Вона знала, що вікна тоновані і зовні видно тільки відображення, як у дзеркалі, але психологічно все одно була наче на видноті. Вона хотіла закінчити швидко.
119
Тверда голова.