— Гарольд хворий, — сказала Френ.
— Так, — Стю закурив. — І небезпечний.
— Що ж нам робити? Заарештувати його?
Стю постукав по книзі.
— Він і Кросс планують учинити щось таке, від чого їх радо зустрінуть на заході. Тільки тут не сказано, що саме.
— Тут згадується багато людей, у яких він, прямо скажемо, не закоханий, — мовив Ларрі.
— Ми його заарештуємо? — знову спитала Френ.
— Навіть не знаю. Хочу про це з рештою Комітету поговорити. Що в нас завтра ввечері, Ларрі?
— Ну, там будуть дві частини — громадські справи і приватні справи. Бред хоче поговорити про свій Загін вимикачів. Ел Банделл попередньо доповість про Юридичний комітет. Ану ж бо… Джордж Річардсон — про роботу клініки в «Дакота-Ріджі», потім Чед Норріс. А потім вони розійдуться і ми лишимося самі.
— А якщо ми попросимо Ела Банделла лишитись і розкажемо про історію з Гарольдом, ми можемо бути певні, що він утримає язик за зубами?
— Я переконана, — сказала Френ.
Стю нервово сказав:
— Якби тут Суддя був. Я так до нього прив’язався.
Якусь мить вони помовчали, подумали про Суддю, про те, де він зараз. Знизу почулася «Сестра Кейт» у виконанні Лео — у нього виходило, як у Тома Раша[125].
— Але якщо треба Ела, то треба. Я все одно бачу тільки два варіанти. Нам потрібно зробити, щоб ця парочка опинилася поза справами. Але, чорт, не хочеться ж їх і в тюрму саджати.
— То що залишається? — спитав Ларрі.
І відповіла Френ:
— Вигнання.
Ларрі розвернувся до неї. Стю поволі кивав, дивлячись на свою цигарку.
— Просто вигнати? — спитав Ларрі.
— Обох, — мовив Стю.
— А Флеґґ їх так забере? — спитала Френні.
Стю звів на неї очі.
— Люба моя, це не наш клопіт.
Вона кивнула й подумала: «Гарольде, як же мені не хотілося, щоб усе так скінчилось! Ніколи-ніколи я не хотіла, щоб отак вийшло».
— Є припущення, що вони могли задумати? — спитав Стю.
Ларрі знизав плечима.
— Тут варто всіх у Комітеті спитати, Стю. Але дещо мені на думку спадає.
— Наприклад?
— На електростанції — саботаж. Спроба вбити вас із Френні. Це перше в голові.
Френ сиділа бліда, розгублена.
Ларрі продовжував.
— Хоча він такого прямо не каже, мені думається, що коли він пішов шукати матінку Ебіґейл із тобою та Ральфом, то сподівався опинитися з тобою сам-на-сам і вбити тебе.
Стю сказав:
— У нього була нагода.
— Може, він злякався.
— Припиніть, будь ласка, — мляво попросила Френ.
Стю встав і пішов до вітальні. Там стояло радіо на автомобільному акумуляторі. Трохи подумавши, він вийшов на зв’язок із Бредом Кічнером.
— Бреде, привіт, старий! Це Стю Редман. Слухай. Зможеш кількох людей знайти, щоб сьогодні вночі постерегли електростанцію?
— Можу, — відгукнувся Бред, — але з якої речі?
— Ну, це делікатна справа, Бредлі. До мене дійшло, що там дехто дещо може нашкодити.
Бред у відповідь вилаявся по-чорному.
Стю кивнув до мікрофона, злегка всміхаючись.
— Я знаю, що ти відчуваєш. Але тільки на цю ніч і, може, на завтрашню, наскільки я знаю. А тоді, гадаю, все розрулиться.
Бред сказав, що в межах двох кварталів може прикликати дванадцятьох людей з Енергетичного комітету, і кожен з них буде готовий будь-якому саботажнику яйця повідривати.
— Річ Моффат щось надумав?
— Ні, не Річ. Слухай, я з тобою поговорю, окей?
— Добре, Стю. Я варту виставлю.
Стю вимкнув передавач і повернувся в кухню.
— Люди дають тримати будь-що в секреті. Мені це й страшно трохи, знаєте. Має рацію старий лисий соціолог: якби ми хотіли, могли б зробитися тут королями.
Френ узяла його за руку.
— Я хочу, щоб ви мені дещо пообіцяли. Обидва. Обіцяйте, що ми це вирішимо раз і назавжди завтра ввечері. Я просто хочу, щоб усе скінчилося.
Ларрі кивав.
— Вигнання. Так. Це мені на думку не спадало, але ж це може бути найкращий варіант. Ну я зараз Люсі з Лео заберу та підемо додому.
— Завтра побачимося, — сказав Стю.
— Ага, — він вийшов.
——
О четвертій ранку 2 вересня Гарольд стояв на краю амфітеатру «Світанок» і дивився вниз. Місто лежало там чорною канавою. За його спиною в маленькому двомісному наметі, що його вони разом з іншим похідним начинням прихопили, тікаючи з міста, спала Надін.
«Але ми повернемося сюди. На танках».
Проте в глибині душі Гарольд у цьому сумнівався. Темрява сиділа в ньому не на один лад. Ці падли вкрали в нього все — Френні, самоповагу, потім щоденник, тепер — надію. Він відчував, як опускається на дно.
Вітер був сильний, він ворушив його волосся, смикав брезент намету з кулеметним торохкотінням. За його спиною Надін стогнала вві сні. Страшно стогнала. Гарольд подумав, що вона так само розгублена, як і він, — може, їй навіть гірше. Людина, що бачить щасливі сни, не видає таких звуків.
«Але я можу зберігати глузд. Можу. Якщо піду назустріч тому, що буде, з ясною головою, це вже дещо. Так, дещо».
Йому було цікаво, чи вони зараз там — Стю і його дружки, — чи оточують його будиночок, чи чекають, що він повернеться, щоб заарештувати його і кинути в холодну. Він увійде тут в аннали історії — звісно, якщо хтось із цих жалюгідних черв’яків залишиться живим, щоб писати історію, — як перший зек Вільної зони. Вітаємо вас, настали суворі часи. «ЯСТРУБ ЗА ҐРАТАМИ», свіжі новини, сенсація — читайте всі!
Ну то вони там довго чекатимуть. У нього своя пригода, і він пам’ятає вельми чітко, як Надін поклала його руку на своє біле волосся і мовила: «Уже пізно, Гарольде». Які в неї тоді очі були — як у покійниці.
— Ну, гаразд, — прошепотів Гарольд. — Прорвемося.
Навколо нього і над ним темний вересневий вітер вибивав дріб гілками дерев.
——
Приблизно чотирнадцять годин по тому збори Комітету Вільної зони було відкрито у вітальні дому, де мешкали Ральф Брентнер і Нік Андрос. Стю сидів у кріслі, стукаючи по столу своєю пивною бляшанкою.
— Добре, шановні, краще ми зараз почнемо.
Ґлен сидів разом із Ларрі на заокругленні каміна спинами до маленького вогню, що його там розпалив Ральф. Нік, Сьюзен Стерн і сам Ральф сиділи на дивані. Нік тримав у руках незмінну ручку і блокнот.
У дверях стояв Бред Кічнер із бляшанкою «Курсу» в руці й розмовляв з Елом Банделлом, який мішав собі скотч із содовою. Джордж Річардсон і Чед Норріс сиділи перед великим вікном і дивилися на захід сонця над хмарочосами.
Френні примостилася, зручно спершись спиною на ту саму шафу, в яку Надін заклала бомбу. Вона тримала колінами торбу, в якій лежав записник Гарольда.
— Тихо, я всіх закликаю до порядку! — крикнув Стю, стукаючи голосніше. — Магнітофон працює, лисику?
— Працює, — відгукнувся Ґлен. — Та й пелька в тебе, бачу, непогано працює, Східний Техасе.
— Та от горло промочив — і порядок, — посміхнувся Стю. Подивився на дванадцятьох людей, розсіяних величезною вітальнею-їдальнею. — Добре… справ у нас зараз до біди, але спочатку я б хотів подякувати Ральфові за дах над головою, випивку і печиво…
А в нього вже все легко виходить, подумала Френні. Вона спробувала оцінити, наскільки Стю змінився, відколи зустрів її й Гарольда, — і не могла. Близьку людину завжди оцінюєш занадто суб’єктивно, подумала вона. Але точно знала, що тоді, коли вперше його зустріла, Стю думка про головування на засіданні з ледь не дюжини людей страшенно здивувала б, а коли б йому хтось сказав, що він вестиме й збори Вільної зони на понад тисячу людей, — він би від подиву просто до неба підскочив. Зараз вона бачила Стю таким, яким би він ніколи не став без епідемії.
«Вона тебе звільнила, мій хороший, — подумала вона. — Мені до сліз шкода інших, але все одно я так тобою пишаюсь і так тебе люблю!»
Вона трохи посунулась і зручніше прихилилася до дверей шафи.
— Спочатку слово мають наші гості, — сказав Стю, — а потім буде закрите засідання. Є заперечення?
125
Tom Rush (1941 р. н.) — американський співак і музикант. Виконує фолк і блюз.