Гарольд натис на «передавати».

——

Вона так і не зрозуміла, чому вони пішли — через її слова чи через мотоцикли. Але вони недостатньо швидко рухалися. Це вона назавжди запам’ятає — вони недостатньо швидко рухалися.

Стю першим опинився біля дверей — від мотоциклів розходився страшний гуркіт, переходячи в луну.

Вони переїхали через міст над висохлим руслом нижче від будинку Ральфа, фари їхні горіли. Рука Стю інстинктивно потяглася до зброї. Відчинилися двері, і він озирнувся, подумавши, що то Френні. Але це був Ларрі.

— Що там, Стю?

— Не знаю. Але краще їх видворити звідси.

Тут мотоцикли порівнялися з їхнім будинком, і Стю трохи розслабився. Він побачив Діка Воллмена, юного Ґерінджера, Тедді Вейзака, упізнав і інших. Тепер він дозволив собі визнати, чого вони боялися найдужче: що за мотоциклами й фарами йтимуть воїни Флеґґа, що почнеться війна.

— Діку, — сказав Стю. — Якого хріна?

— Матінка Ебіґейл! — Дік перекрикував мотор. Двір наповнювали нові й нові мотоцикли, а члени Комітету юрбою вийшли з дому. Утворився карнавал, де гойдалися фари, каруселями ходили тіні.

— Що? — вигукнув Ларрі. За ним і Стю вибігли Ґлен, Ральф і Чед Норріс, штовхаючи їх вниз із ґанку.

— Вона повернулася! — ревів Дік, перекрикуючи мотоцикли. — О, і вона в жахливому стані! Потрібен лікар… Христе-Боже, чудо потрібне!

Джордж Річардсон проштовхався до них.

— Стара жінка? Де?

— Сідай, Док! — крикнув Дік. — Не питай! Просто сідай, ради всього святого, швидко!

Річардсон сів за спину Діка Воллмена. Дік круто розвернувся і став обережно виїжджати, обминаючи мотоцикли.

Стю і Ларрі зустрілися поглядами. Ларрі був такий самий вражений, як і Стю… але над головою Стю збиралася хмара, і раптом його охопило моторошне відчуття приреченості.

——

— Ніку, ходімо! Ходімо! — кричала Френ, хапаючи його за плече. Нік стояв посеред вітальні із завмерлим, нерухомими лицем.

Він не міг говорити, але раптом зрозумів. Зрозумів. Розуміння прийшло нізвідки. З якогось іншого світу.

Щось у шафі.

Він сильно штовхнув Френні.

— Ніку!

«ІДИ!» — замахав він на неї руками.

Вона пішла. Він розвернувся до шафи, відчинив дверцята і став шалено ритися в речах, молячи Бога, щоб не спізнитися.

——

Раптом Френні опинилася біля Стю, бліда, з великими очима. Вона вчепилася в нього.

— Стю… Нік ще там… там… там…

— Френні, ти про що?

— Смерть! — закричала вона на нього. — Я говорю про смерть, а НІК ДОСІ ТАМ!

——

Він відкинув оберемок шарфів та рукавиць і щось намацав. Коробка з-під взуття. Він схопив її, і тут, як страшна некромантія, звідти почувся голос Гарольда Лодера.

——

— Що з Ніком? — кричав Стю, схопивши її за плечі.

— Його треба вивести, Стю, там щось зараз буде, щось жахливе…

Ел Банделл закричав:

— Що там у біса робиться, Стюарте?

— Не знаю, — сказав Стю.

— Стю, будь ласка, нам треба вивести звідти Ніка! — закричала Френ.

І тут будинок за ними вибухнув.

——

Він тримав кнопку «передавати», і фонові перешкоди зникли, їх заступила гладенька, темна тиша. Порожнеча, що чекає, аби її заповнили. Гарольд сидів, схрестивши ноги, на столі для пікніка, збираючись із духом.

Тоді він підняв руку і виткнув із кулака один палець, і в той момент був схожий на Бейба Рута[127], старого і майже готового залишити бейсбол, який показує те місце, звідки виконав свій славетний гоум-ран, спеціально для всіх язикатих і чорноротих на стадіоні «Ріґлі-філд», затикаючи їм пельку раз і назавжди.

Твердо, але неголосно він сказав у рацію:

— Це говорить Гарольд Емері Лодер. Я роблю це зі своєї власної волі.

«Це говорить» відгукнулося блакитною іскрою. Язик полум’я злетів угору на словах «Гарольд Емері Лодер». На словах «Я роблю це…» до їхніх вух докотився тихий, глухий удар — немов феєрверк вибухнув у бляшанці, а коли він промовив: «зі своєї власної волі» і викинув рацію, яка вже зробила свою справу, біля підніжжя гори Флеґстафф розквітла вогненна троянда.

— Починаю, вас зрозумів, прийом і кінець зв’язку, — тихо промовив Гарольд.

Надін учепилася в нього, як Френні — в Стю лише за кілька секунд до того.

— Треба бути певними. Що ми їх дістали.

Гарольд подивився на неї, потім показав на троянду руйнування, що розквітла під ними.

— Ти думаєш, після такого там хтось лишиться живий?

— Н-не зн-наю, Гарольде, я… — Надін поволі розвернулася, схопилася за живіт, її знудило. То був глибокий, довгий, болісний звук. Гарольд із легкою зневагою спостерігав за нею.

Нарешті вона розвернулася до нього, задихана, бліда, витираючи рота серветкою. Ретельно витираючи.

— І що тепер?

— Тепер, мабуть, треба на захід, — сказав Гарольд. — Хіба що ти плануєш спуститись і перевірити, які там у них настрої…

Надін здригнулася.

Гарольд зіскочив зі столу, і в його затерплі ноги немов увігнали тисячі голок. Відсидів.

— Гарольде… — вона намагалася торкнутися його, але він відсахнувся. Не озираючись, почав згортати намет.

— Я думала, ми до завтра почекаємо, — почала вона боязко.

— Аякже, — вишкірився він. — Щоб десять-двадцять із них надумали сісти на байки й піти нас шукати. Ти бачила, що зробили з Муссоліні?

Надін здригнулася. Гарольд згортав намет і міцно зв’язував кілки.

— І не торкаємось одне одного. Усе. Флеґґ отримав, що хотів. Ми знищили їхній Комітет Вільної зони. Змили їх у параші. Може, вони й повернуть електрику, але з ними як із функціональною групою покінчено. Він дасть мені таку жінку, порівняно з якою ти — мішок із картоплею, Надін. А ти… тобі буде він. Ото щастя, так? Тільки коли б я був у твоїй шкурі, то тремтів би сильно.

— Гарольде… будь ласка… — їй було погано, вона плакала. Він бачив у тьмяному світлі пожежі її обличчя, і йому стало її шкода. Він гнав цей жаль із серця, як чужого п’яницю женуть із затишної таверни за містом, де всі всіх знають. Незворотний факт убивства тепер у її серці назавжди — і це хворобливим світлом світилося в її очах. Але що з того? У його серці воно теж. І в ньому, і на ньому — як важкий камінь.

— Звикай, — брутально сказав Гарольд. Закинув намет на мотоцикл і почав його прив’язувати. — Для них унизу там усе скінчилось, і для нас, і для всіх, хто загинув в епідемію. Бог пішов на риболовлю, і його ще довго не буде. Геть темно. Зараз за кермом темний чоловік. Він. Тому звикай.

З її горла вирвався чи то стогін, чи то крик.

— Давай-но, Надін. Дві хвилини тому конкурс краси скінчився. Допоможи цю фігню спакувати. Я хочу проїхати сто миль, доки сонце встане.

За мить вона відвела погляд від хаосу, що тривав унизу і здавався на такій відстані зовсім дрібним, і допомогла спакувати решту приладдя в торби на сідлах і свій дротяний кошик. Через п’ятнадцять хвилин вони залишили троянду вогню позаду і їхали в прохолодну, вітряну темряву на захід.

——

Для Френ Ґолдсміт день закінчився просто й безболісно. Вона відчула, як її ззаду штовхнуло гарячим повітрям — і раптом полетіла в темряву. З неї злетіли сандалі.

«Щозанах?» — подумала вона.

Вона упала на плече, доволі сильно, але болю не було. Вона опинилася в улоговині, що проходила з півночі на південь понад заднім двором Ральфа.

Поряд акуратно, на всі чотири ніжки, упав стілець. Його сидіння перетворилося на чорний клубок і димило.

ЩозаНАХ?

Щось упало на сидіння стільця і скотилося вниз. З нього капало. Із якимсь відстороненим жахом вона побачила, що це рука.

«Стю? Стю! Що тут робиться?»

Її накрило рівне, люте ревіння, і навколо почали градом сипатися речі. Каміння. Шматки дерева. Цегла. Шматок скла, помережаний тріщинами (це такі були в книжковій шафі у вітальні Ральфа). Мотоциклетний шолом із жахливою, смертельною дірою ззаду.

Вона все бачила чітко… навіть занадто чітко… Усе потемніло лише кілька секунд тому.