Не було.

— Добре, — сказав Стю. — Даю слово Бредові Кічнеру і вас усіх прошу слухати уважно — бо саме він дасть вам лід для віскі десь за три дні!

Від цих слів усі радісно зааплодували. Сильно червоніючи, посмикуючи краватку, Бред вийшов на середину кімнати. При цьому ледь не перечепився через ослінчик.

— Я. Дуже. Радий. Бути. Тут, — тремтячим, монотонним голосом почав Бред. Вигляд у нього, щоправда, був такий, що деінде він був би щасливіший — навіть коли б на Південному полюсі звертався до пінгвінів. — Е-е… — він замовк, подивився в папірець, а тоді лице його проясніло. — Електроенергія! — вигукнув він голосом людини, яка зробила велике відкриття. — Електрику майже ввімкнули. От.

Він ще пошурхотів папірцями і продовжив.

— Ми вчора запустили два генератори, і, як вам відомо, один з них перевантажився і гавкнувся. Так би мовити. Тобто він переважив… перевантажився, одне слово. Ну… ви розумієте, про що я.

У залі почулося хихотіння, від чого Бред, здається, став почуватися більш невимушено.

— Це сталося тому, що коли почалася епідемія, люди багато що полишали ввімкненим, а решту генераторів, які б могли взяти на себе надмір навантаження, ми ще не вмикали. Ми можемо усунути ризик перевантаження, якщо повмикаємо решту генераторів, — три-чотири його витримають, — але це не усуне ризику пожежі. То нам треба повимикати все, що можемо. Електроплити, ковдри з підігрівом, усяке таке. Власне, я думав про щось таке: найшвидше це зробити так — зайти в кожен будинок, де ніхто не живе, і просто викрутити пробки чи смикнути головний вимикач. Розумієте? І зараз, коли ми вже готові все вмикати, гадаю, слід ужити елементарних протипожежних заходів. Я дозволив собі навідатися на пожежню в східному Боулдері і…

Вогонь затишно потріскував. «Усе буде добре, — думала Френ. — Гарольд і Надін зникли без попередження, і це, мабуть, найкраще. Це розв’язує проблему, і Стю тепер у безпеці. Бідолашний Гарольде, мені тебе було шкода, а врешті я відчуваю вже більше страху, ніж співчуття. Співчуття теж лишається, і я боюся за тебе, але рада, що твій будинок стоїть порожній, а вас із Надін там нема. Рада, що ви дали нам спокій».

——

Гарольд сидів на обписаному графіті столику для пікніка, мов картинка з якогось божевільного посібника із дзену. Сидів, схрестивши ноги. Очі в нього були спрямовані вдалину, споглядально-відсутні. Він пішов у це холодне, чуже місце, куди Надін не могла піти, боялась. У його руках була одна з двох рацій — друга лишилася в тій самій коробці з-під взуття. Гори розкинулися карколомними урвищами й видолинками, зарослими ялинами. У кількох милях на схід — може, десятьох, може, сорока[126] — земля вирівнювалась у прерії Середнього Заходу і розгорталася за туманно-синій обрій. Ту частину світу вже оповила ніч. Там сонце щойно сховалося за гори, лишивши позолоту, що поступово сходитиме, обсипатиметься.

— Коли? — спитала Надін. Вона була вся на нервах, і їй дуже хотілося в туалет.

— Та скоро вже, — відказав Гарольд. Його вишкір перейшов у спокійну усмішку. Що означає такий вираз, вона не могла одразу зрозуміти, бо ніколи раніше на бачила його на обличчі Гарольда. За кілька хвилин зрозуміла. Гарольд був щасливий.

——

Комітет проголосував 7 проти 0 за те, щоб уповноважити Бреда зібрати двадцятьох людей у Загін вимикачів. Ральф Брентнер погодився наповнити дві старі пожежні машини з пожежного депо водою з Боулдерського водосховища і тримати їх напоготові, коли Бред дасть струм.

Далі говорив Чед Норріс. Говорив тихо, засунувши руки в кишені цупких робочих штанів; доповів про те, що Поховальний комітет зробив за останні три тижні. Повідомив, що поховано неймовірні двадцять п’ять тисяч тіл, понад вісім тисяч на тиждень, і що, на його думку, більша частина вже там, де треба.

— Це або удача, або благословення, — сказав він. — Масовий вихід — не знаю, як по-іншому це назвати — зробив за нас більшу частину роботи. В іншому місті таких розмірів ця справа тривала б рік. Ми сподіваємося поховати ще двадцять тисяч жертв епідемії до 1 жовтня і після того ще довгий час вряди-годи натикатимемося на окремих жертв, але я хочу, щоб ви знали: робота робиться, і я не вважаю, що є підстави дуже хвилюватися за хвороби, які можуть поширюватися від тіл непохованих мерців.

Френ пересунулася, щоб мати змогу побачити останні промені сонця. Золото, що обрамлювало вершини, уже ставало менш видовищного лимонного кольору. І тут на неї накотила несподівана, хвороблива ностальгія.

Була за п’ять восьма.

——

Якщо вона не відійде в кущі, то намочить штани. Вона обійшла найближчий чагарник і присіла там. Коли повернулася, Гарольд і далі сидів на столі з рацією, яку звільна тримав у руці. Він уже витяг антену.

— Гарольде, — сказала вона, — вже темніє. Уже восьма минула.

Він байдуже поглянув на неї.

— Вони там півночі просидять, будуть одне одного по спині плескати. Коли прийде пора, я ввімкну. Не хвилюйся.

— Коли?

Гарольд широко, порожньо посміхнувся.

— Щойно стемніє.

——

Френ стримала позіхання, коли Ел Банделл упевнено став біля Стю. Сидіти вони будуть допізна, і їй раптом захотілось опинитися вдома, в квартирі, сам-на-сам із ним. Це була не втома, навіть і не зовсім ностальгія. Раптом вона відчула, що зовсім не бажає бути в цьому будинку. Причин у цього відчуття не було, але воно було сильне. Їй хотілося вийти. Власне, і щоб вони всі вийшли. «Я просто цього вечора розгубила щасливі думки», — сказала вона собі. Типовий перепад настрою, як у вагітних буває, і все.

— Юридичний комітет минулого тижня збирався п’ять разів, — казав Ел, — і я постараюся говорити якомога коротше. Ми вирішили, що наша система працюватиме на зразок трибуналу. Учасників засідання обиратимемо, кидаючи жереб, як у давнину вирішували, кому йти в армію…

— Фу-у-у! — загула Сьюзен, почувся дружній сміх.

Ел усміхнувся.

— Але, маю додати, служба в такому трибуналі буде значно приємніша за військову. Трибунал складатиметься з трьох дорослих (від вісімнадцяти років) і діятиме шість місяців. Імена діставатимуть із великого барабану, куди буде покладено імена всіх дорослих у Боулдері.

Ларрі підняв руку.

— А можна буде усунутися?

Дещо спохмурнівши від того, що його перебили, Ел промовив.

— Саме про це я зараз і скажу. Треба, щоб…

Френ засовалася на місці, Сью Стерн підморгнула їй. Френ не відповіла. Їй було страшно — то був її власний безпідставний страх, якщо таке можливе. Звідки може бути це задушливе, клаустрофобічне відчуття? Вона знала, що на безпідставні відчуття не треба зважати… принаймні в старому світі. А як же транс Тома Каллена? Чи Лео Роквей?

Раптом до горла піднявся крик: «Хай усі вийдуть! Хай вийдуть!»

Але це було таке божевілля. Вона знову посовалася туди-сюди й нічого не сказала.

— …коротка заява від того, хто бажає усунутись, але я не думаю…

— Хтось іде, — раптом сказала Френ, зірвавшись на ноги.

Запала тиша. Усі почули гудіння мотоциклів на Бейзлайн — вони мчали швидко. Сигналили. І раптово на Френні накотилася паніка.

— Слухайте, — сказала вона, — всі!

Усі здивовані, стурбовані, подивилися на неї.

— Френні, ти не… — Стю пішов у її бік.

Вона ковтнула. На грудях неначе лежав важкий тягар, не давав дихати.

— Ми маємо вийти звідси. Зараз.

——

Була восьма двадцять п’ять. У небі згасли останні промені. Настав час. Гарольд трохи випростався й підніс рацію до рота. Великий палець вільно лежав на кнопці «передавати». Він її натисне і підірве їх на фіг, сказавши…

— Що це?

Надін узяла його за плече, відволікла, кудись показала. Удалині на Бейзлайн колихалася вервечка вогнів. У великій тиші до них навіть долинав гуркіт багатьох мотоциклетних моторів. Гарольд відчув легку тривогу і відмахнувся від неї.

— Дай мені спокій, — сказав він. — Час уже.

Вона прибрала руку з його плеча. Її лице було білою плямою в темряві.