Зараз йому було потрібно десь піти й подумати.

Гарольд зупинився біля дверей із черевиками в лівій руці. Між відчуттям холоду в кімнаті і прозаїчним одяганням бажання покинуло його. Тепер він відчував, чим пахне в кімнаті, і то був не надто приємний запах.

То тільки дрібниця, казала вона, і вони без того обійдуться.

Може, це була й правда. Ротом і руками вона могла абсолютно неймовірні речі. Але якщо це така дрібниця, то чого в кімнаті має стояти такий кислувато-затхлий дух, який нагадує про самотню втіху його поганих років?

Мабуть, ти хочеш, щоб було погано.

Тривожна думка. Він вийшов, тихо зачинивши двері за собою.

Коли двері зачинилися, Надін розплющила очі. Сіла, задумливо подивилася на двері, потім знову лягла. Її тіло нило в повільному, невдоволеному циклі бажання. Відчуття було майже як менструальний біль. Якщо це така дрібниця, подумала вона (не підозрюючи, наскільки схожа її думка на Гарольдову), то чого їй зараз так? Минулої ночі вона мусила кусати себе за губи, щоб не закричати: «Припини дурня клеїти і ВСАДИ в мене цю штуку! Чуєш? ВСАДИ її в мене, ДО КІНЦЯ! Ти вважаєш, що ти зараз щось робиш для мене? Всади її в мене, і нехай, заради Бога — чи заради мене — ця божевільна гра скінчиться!»

Він лежав, сховавши голову між її ніг, видаючи химерні звуки бажання, які могли би видатися смішними, якби не були настільки відверті, наполегливі, майже дикі. А коли вона підвела голову, ці слова тремтіли в неї на вустах — і вона побачила (чи їй здалося?) обличчя у вікні. Мить її власного вогняного бажання згасла, розсипалася на холодний попіл.

То було його обличчя, яке дико посміхалося їй.

З її горла здійнявся крик… і тут обличчя зникло, стало просто тінями на запилюженому склі. Просто як бабай, якого дитина ніби бачить у шафі, згорнутого підступним клубком за коробкою з іграшками.

Не більше.

Тільки то було більше, і саме зараз, у перших раціонально-холодних світанкових променях, вона не могла вдавати, ніби це не так. Вважати, ніби це не так, було б небезпечно.

То був він — і він її попереджав. Майбутній чоловік наглядав за нареченою. А збезчещена наречена не буде прийнята.

Дивлячись у стелю, вона подумала: я смоктала його член — але це не безчестя. Я дозволяла йому брати мене в зад, але і це не безчестя. Я для нього наряджалася, як дешева вулична шльондра, але і це цілком нормально.

Уже від такого у неї виникало питання, що ж за людина її наречений.

Надін довго, довго дивилася в стелю.

——

Гарольд зробив розчинної кави, випив її, скривившись, потім узяв із собою на ґанок два холодні печива «Поп-Тартс»[107]. Він сидів і їв їх, поки на землю крадькома сходив світанок.

У ретроспективі останні два дні видавалися йому якимось шаленим карнавалом. Змішалися помаранчеві вантажівки, Вейзак, який поплескав його по плечу і назвав яструбом (тепер його так і прозивають — Яструб), мертві тіла, їхній нескінченний гнилий потік, а потім із цієї всієї смерті приходиш додому у нескінченний світ вигадливого сексу. Звичайно, від такого голова піде обертом.

Але тепер, сидячи тут на сходинці, холодній, мов могильна плита, заливаючи собі в нутро чашку жахливої розчинної кави, він міг жувати оці холодні «поп-тартси», що відгонили тирсою, і думати. Після періоду шаленства у голові в нього розвиднілося. Йому спало на думку, що як на людину, яка вважає себе кроманьйонцем серед стада галасливих неандертальців, він останнім часом малувато думає. Його водять — тільки не за ніс, а за пеніс.

Його думка перейшла до Френні Ґолдсміт, хоч він і відвів очі від праскоподібних хмарочосів. Того дня в його дім вдерлася саме Френні, він тепер точно знав. До Редмана він зайшов під фальшивим приводом, насправді сподіваючись роздивитися її взуття. Як виявилося, вона носить кеди з таким самим малюнком на підошві, як той, слід від якого він бачив у своєму підвалі. Кола й лінії замість звичних «вафель» і зигзагів. Без питань, бебі.

Він розсудив, що без особливих труднощів може звести все докупи. Якось вона дізналася, що він читав її щоденник. Може, пляму на сторінці десь лишив… а то й не одну. І вона прийшла в його дім, шукаючи якийсь натяк, як йому те, що він прочитав. Якийсь запис. Книга, звичайно, була. Тільки вона не знайшла її, тут Гарольд міг не сумніватись. У книзі прямим текстом було сказано, що він планує вбити Стюарта Редмана. Якби вона виявила щось таке, то сказала б Стю. А коли б і ні, то він би не повірив, що вона змогла б поводитися з ним так легко й невимушено, як учора.

Він доїв останній «поп-тартс», скривившись від смаку його холодної поливи і ще холоднішого желе всередині. Вирішив, що піде на зупинку пішки, без мотоцикла; додому його може підкинути Тедді Вейзак чи Норріс. Він рушив вулицею Арапаго, застібнувши блискавку на легкій кофті до самого підборіддя від холоду, який мав десь за годину минути. Він ішов повз порожні будинки з опущеними жалюзі, і кварталах у шістьох від його будинку став помічати хрестики, жирно поставлені крейдою на дверях. Знов-таки, це він придумав. Ці будинки вже перевірив Поховальний комітет, виніс звідти всі тіла. X — викреслено. Люди, які мешкали тут, навіки зникли. Ще за місяць такий знак стоятиме на всьому Боулдері, позначаючи кінець епохи.

Настав час подумати, і то як слід. Складалося враження, що, відколи він зустрів Надін, він припинив думати… а то й раніше.

«Я прочитав її щоденник з образи й ревнощів, — думав він. — Потім вона пробралася в мій дім, мабуть, шукаючи мій власний щоденник, але не знайшла. Проте й сам тільки шок від того, що хтось вломився до мого дому, уже може бути достатньою помстою». Звичайно, це вибило його з рівноваги. Можна навіть вирішити, що вони тепер порахувалися.

Він уже й не хоче Френні, правда?.. Правда?

Він відчув, як у його грудях починає заново розгорятись обурення. Може, й не хоче. Але це не змінює того факту, що вони відсторонили його. Хоча Надін мало що казала про причини, чому прийшла до нього, Гарольду щось підказувало, що вона теж у якомусь розумінні усунута, зневажена, відкинута. Вони — пара аутсайдерів, а такі плетуть інтриги. Може, тільки це й допомагає їм зберегти здоровий глузд. (Треба не забути записати це в книгу, подумав Гарольд… тепер він уже майже дійшов до центру.)

По другий бік гір — ціла зграя аутсайдерів. А коли в одному місці збирається досить вигнанців, то відбувається містичне перетворення — і ти вже не за межею, а всередині. Усередині, де тепло. Така дрібниця — опинитися всередині, там, де тепло, — то насправді річ дуже велика. Чи не найважливіша у світі.

Може, він не хотів зрівняти рахунки. Може, він не погоджувався на нічию, на кар’єру, на те, щоб вести катафалк двадцятого століття, отримувати безглузді листи з подякою за безцінну ідею, чекати п’ять років, доки Бейтман піде з того нещасного Комітету, щоб посісти його місце… а якщо вони знову вирішать обійтися без нього? Адже можуть, бо то не просто питання віку. Та вони, блін, глухонімого того взяли, а він хіба трохи старший за Гарольда.

Жар обурення знову розгорявся. От подумати лишень, подумати — це легко сказати, а інколи навіть зробити… але яка користь із думок, коли за них ти від тих неандертальців, що керують світом, отримуєш тільки сміх, ба навіть гірше — лист із подякою?

Гарольд дійшов до зупинки. Було ще дуже рано, і ніхто не прийшов.

На дверях зупинки висів плакат: наступні громадські збори 25-го. Громадські збори? Суходрочка громадська.

Почекальня була оздоблена всілякими дорожніми картинками й рекламами фірми-перевізника «Ґрейхаунд», де охрінезних розмірів двоповерхові автобуси котили через Атланту, Новий Орлеан, Сан-Франциско, Нешвілл чи ще що-небудь. Гарольд сів і холодним ранковим оком окинув згаслі пінбольні машини, автомат, який продавав кока-колу, кавовий автомат, що також міг наливати розчинний суп, який трохи відгонив дохлою рибою. Гарольд закурив і кинув сірник на підлогу.