Перед будинком на газоні стояв дуже химерний набір статуй. Тут було з десяток Дів Марій, деякі з них ніби годували цілу зграю пластикових рожевих фламінго. Найбільший із тих фламінго був вищий навіть за Тома і тримався землі однією ногою, яка закінчувалася «виделкою» з чотирма зубцями.
Тут красувався гігантський «колодязь бажань». При ньому в декоративному відрі стояла велика пластикова фосфоресцентна статуя Ісуса Христа, який простягнув руки… треба думати, благословляючи рожевих фламінго. Біля колодязя стояла чимала гіпсова корова, яка наче пила з декоративної чаші з водою.
Двері на веранді з розмаху відсунулись, і до них вийшов Том, голий до пояса. Здалеку, подумав Нік, можна вирішити, що перед нами — мужній красень-письменник чи художник, із такими ясними блакитними очима і світло-рудою бородою. Якщо дивитися зблизька, він здається не таким уже інтелектуалом… може, якимось ремісником від контркультури, у якого кітч замінює оригінальність. А вже коли він підходить зовсім впритул, усміхається і балакає, не змовкаючи, то аж тоді розумієш, що в Тома Каллена бракує великого шматка стріхи.
Нік розумів, що одна з причин, чому він так співчуває Томові, — це те, що його самого колись вважали розумово відсталим, спочатку тому, що вада заважала йому навчатися читати й писати, а потім — тому, що люди просто схильні думати, що хто глухонімий, той, напевне, й розумово відсталий. Він чув про себе силу-силенну усіляких словечок і виразів. Несповна розуму. Клепки бракує. Мішком прибитий. Не всі вдома. З гусьми. Як карасинова пробка. Він пригадав той вечір, коли зупинився випити пива «У Зака», в барі на околицях Шойо, — тоді, коли туди прибіг Рей Бут зі своїми друзяками. Бармен стояв біля дальшого краю шинквасу, перехилившись, тихо перемовлявся з відвідувачем. Він затуляв рота рукою, тож Нік міг зрозуміти лише уривки того, що він казав. Та й більшого йому не було потрібно. «Глухонімий… мабуть, розумово відсталий… вони майже всі відсталі…»
Але серед негарних слів на позначення розумової відсталості в англійській мові існує один вираз, що ідеально пасував Томові Каллену. Саме так Нік про нього часто і дуже співчутливо в глибині душі думав. Вираз був такий: «Він грає неповною колодою». То й була Томова біда. Саме до цього все і зводилось. І у випадку Тома, як на гріх, бракувало якоїсь суто шушери: бубнової двійки, хрестової трійки, чогось такого. Але без цих карт просто не може бути нормальної гри. Навіть пасьянс без них не зійдеться.
— Нікі! — репетував Том. — Як я тобі радий! Боже мій! Том Каллен такий радий!
Він обійняв Ніка за шию обома руками. Нік відчув, що в його пошкодженому оці під чорною пов’язкою, яку він досі носив у сонячні дні, такі, як зараз, стоїть сльоза.
— І Ральф! І оцей. Ти… зараз побачимо…
— Я… — почав Стю, але Нік обірвав його різким помахом руки. Він тренував Томові пам’ять, і, здається, у них вдавалося.
Якщо виробити асоціацію між чимось знайомим і назвою, яку хочеш запам’ятати, часто це міцно вкладається в голову. Руді його навчив і цього, багато років тому.
Тепер він узяв свій записник і щось написав, потім дав Ральфу прочитати.
Ральф насупив брови і прочитав:
— Ти любиш таку їжу, де м’ясо, овочі і підлива?[103]
Том завмер на місці. Його лице повністю втратило вираз. Щелепа відпала — і перед ними постало втілення ідіотизму.
Стю здригнувся від такого видовища і сказав:
— Ніку, може нам…
Нік приклав палець до губ — і тут Том ожив.
— Стю! — Том застрибав, засміявся. — Ти — Стю!
Він глянув на Ніка, чекаючи підтвердження, той показав йому «вікторію».
— ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «Стю», Том Каллен це знає, це всі знають!
Нік показав на двері Томового будинку.
— Зайти хочете? Боже мій, заходьте! Усі заходьте. Том хату прикрашав.
Ральф і Стю весело перезирнулись і пішли за Ніком і Томом, які вже підіймалися на ґанок. Том весь час що-небудь «прикрашав». Не «обставляв», бо будинок ще до нього був умебльований. Той химерний безлад, який Том створив усередині, немов зійшов зі сторінок дитячих віршиків.
Над парадним входом висіла величезна позолочена клітка з опудалом зеленого папуги, акуратно примотаним дротом до сідала; заходячи, Нік мав нахилятися. Річ у тому, подумав він, що Томові дизайнерські зусилля — це не просто зібраний докупи випадковий мотлох. Це зробило б інтер’єр не більш дивовижним, ніж звичайна барахолка. Але в цьому було дещо ще, і його закономірність просто годі було вловити пересічним розумом. На великому квадраті над камінною полицею красувалося кілька кредиток — усі акуратно прилаштовані по центру, рівно приклеєні: «ТУТ ПРИЙМАЮТЬ КАРТКИ “VISA”»; «ТІЛЬКИ СКАЖІТЬ “MASTERCARD”»; «МИ ШАНУЄМО “AMERICAN EXPRESS”»; «DINERS CLUB».
Виникало питання: звідки Том знав, що усі ці знаки — частина одного набору. Читати він не вмів, але якось зміг уловити цю закономірність.
На кавовому столику стояв великий пінопластовий пожежний гідрант. На підвіконні — так, щоб відбивати сонячні промені й кидати сині зблиски на стіни, — стояла мигалка від поліцейської машини.
Том провів їх усім будинком. Унизу кімната для розваг була повна опудал птахів і звірів, що їх Том знайшов у майстерні таксидерміста: він розвісив пташок на майже невидимому тонкому дроті — і вони наче літали під стелею: сови, яструби і навіть лисий орел, поточений міллю і без одного жовтого скляного ока. A лісовий бабак стояв на задніх ногах в одному кутку, ховрах — у другому, у третьому — скунс, у четвертому — тхір. Посеред кімнати стояв койот, наче стежив за всією дрібнішою звіриною.
Поруччя сходів були обгорнуті червоними й білими стрічками самоклейки, як смугастий стовп — знак перукарні[104]. Коридор нагорі прикрашали також розвішені на тонкому дроті ретро-літаки, здебільшого військові: «фоккери», «SPAD», «юнкерси», «спітфаєри», «зеро», «месершміти». Підлога у ванній була пофарбована в густо-синій колір: на ній містилася багата Томова колекція корабликів, що плавали емалевим морем навколо чотирьох білих островів і одного білого материка: ніжок ванни і нижньої частини унітаза.
Урешті Том провів їх униз, у вітальню і посадив під колажем із кредитних карт перед об’ємною картиною, на якій були зображені Джон і Роберт Кеннеді на тлі золотавих хмар. Унизу було написано: «Брати разом на небесах».
— Вам подобається, як Том прикрасив? Як вам? Гарно?
— Дуже гарно, — сказав Стю. — Атож. А оті птахи внизу… вони тобі ніколи на нерви не діють?
— Боже мій, ні! — щиро здивувався Том. — У них же всередині тирса!
Нік дав записку Ральфові.
— Томе, Нік хоче знати, чи ти не проти знову пройти гіпноз. Як тоді, коли Стен його тобі робив. Цього разу це не забава, це важливо. Нік каже, що пізніше пояснить, для чого це потрібно.
— Давай, — сказав Том. — Ти-и-и… засина-аєш… засина-аєш… ага?
— Саме воно, — відказав Ральф.
— Ти знову хочеш, щоб я на годинник подивився? Я не проти. Коли ото його гойдаєш туди-сюди? Ти-и-и… засина-аєш… — Том із сумнівом подивився на них. — Тільки щось я не засинаю. Боже, ні. Я вчора рано ліг. Том Каллен завжди лягає рано, бо телевізор не показує.
Стю спокійно сказав:
— Томе, ти б хотів побачити слона?
Том одразу заплющив очі. Голова в нього похилилася на груди. Дихання стало довгим, повільним. Стю з величезним здивуванням дивився на це. Нік сказав йому цей пароль, але Стю не знав — вірити чи не вірити, що воно спрацює. А вже такої швидкості дії точно не очікував.
— Просто як курці голову під крило сховали, — чудувався Ральф.
Нік дав Стю готовий сценарій на цей випадок. Стю довгим поглядом подивився на Ніка. Нік глянув на нього, серйозно кивнув, щоб Стю продовжував.
— Томе, ти мене чуєш? — спитав Стю.
— Так, я тебе чую, — сказав Том таким голосом, що Стю аж подивився на нього.
Голос не був звичайним голосом Тома, але чим він відрізнявся, Стю точно визначити не міг. Це нагадало йому випадок із життя, коли він у вісімнадцять років закінчував школу. Перед церемонією випуску вони з хлопцями сиділи в роздягальні, він із цим хлопцями ходив до школи… ну, щонайменше з чотирма від першого дня в першому класі, а з рештою — не набагато менше. І на мить він раптово побачив, як сильно змінилися їхні обличчя між отими далекими днями — і цією миттю прозріння, коли він стояв у роздягальні з випускними мантіями в руках. Від зміни, що постала перед його очима, він здригнувся — здригнувся і зараз. Ті обличчя, що він тоді бачив, стали вже не дитячими… але й ще не чоловічими. То були обличчя на якійсь перехідній стадії, точно на межі двох станів. І цей голос, що йшов із сутінкового краю підсвідомості Тома Каллена, нагадував ці лиця, тільки був нескінченно печальніший. Стю подумав: це голос чоловіка, якого навіки відцурались.