Її очі напівзаплющились у якомусь захваті. Може, це було й парадоксально — проте коли Гарольд дізнався, що вона кохає іншого, а віддалася йому, і їй, можливо, це подобається, бажання знову почало розгорятися в ньому.

— А якщо я відмовлюся? — спитав він холодними, сухими губами.

Вона знизала плечима, від чого груди красиво колихнулися.

— Життя триватиме… правда, Гарольде? Я знайду якийсь спосіб для того, що хочу зробити. Ти будеш жити, як жив. Рано чи пізно знайдеться дівчина, яка… зробить оту дрібницю для тебе. Але це через якийсь час виявиться дуже втомливою штукою. Дуже.

— А ти звідки знаєш? — криво посміхнувся він до неї.

— Я знаю, бо секс — це життя в мініатюрі, а життя втомливе, його проводиш у різних залах очікування — в одному, в наступному… У тебе можуть бути свої маленькі перемоги тут, Гарольде, а що з того буде? Загалом, життя буде банальне, сипатиметься крізь пальці, а ти назавжди запам’ятаєш, яка я без блузки, завжди гадатимеш — яка ж я повністю гола. Гадатимеш, що було б, коли б я говорила з тобою про всякі непристойності… поливала твоє тіло медом… і злизувала… і гадатимеш…

— Припини! — Гарольд весь тремтів.

Але вона не припиняла.

— Мабуть, буде тобі й цікаво, як би то вийшло, коли б ти опинився на його боці світу, — сказала вона. — Оце, мабуть, найбільше за все-все інше тебе цікавило б.

— Я…

— Вирішуй, Гарольде. Мені вдягати блузку чи знімати все решту?

Скільки часу він думав? Гарольд не міг згадати. Пізніше він навіть не був певен, чи точилася в ньому якась боротьба. Але коли він заговорив, то в слів на його губах був смертельний присмак.

— У спальню… Ходімо в спальню.

Вона усміхнулася до нього — настільки переможно, чуттєво, багатообіцяльно, що його прохопив дрож від цих слів і того, якою жагою вони в ньому відгукнулися.

Вона взяла своє.

І Гарольд Лодер скорився своїй долі.

Розділ 55

Вікна Судді виходили на цвинтар.

Вони з Ларрі сиділи на задньому ґанку, курили сигари «Рой-Тан» і дивилися, як захід сонця фарбує гори в блідо-помаранчевий колір.

— Коли я був малим, — сказав Суддя, — ми жили неподалік найкращого цвинтаря в Іллінойсі — пішки можна було дійти. Зветься він Гора Надії. Щовечора після вечері мій батько, якому тоді було трохи за шістдесят, ходив гуляти. Іноді я гуляв із ним. І якщо ми, гуляючи, проходили повз цей ідеально впорядкований некрополь, він казав: «Що скажеш, Тедді? Є тут надія?» — а я відповідав: «Ціла гора!» — і він щоразу так реготав, ніби чув цей жарт уперше. Іноді мені здавалося, що ми ходили повз це кладовище тільки заради того, щоб він посміявся зі мною. Він був багатий чоловік, але, здається, смішнішого жарту він не знав.

Суддя закурив, зсутулився.

— Він помер у 1937 році, мені тоді ще й двадцяти не було, — сказав він. — Мені відтоді його дуже бракувало. Хлопчикові не потрібен батько — хіба що це гарний батько, але вже гарному батькові ціни немає. Надії немає, тільки Гора Надії. Як йому це подобалося! Коли його не стало, йому було сімдесят вісім. Він помер, як король, Ларрі. Він сидів на троні в найменшій кімнатці нашого дому з газетою на колінах.

Ларрі, не певний, як реагувати на таку химерно-ностальгійну розповідь, не сказав нічого.

Суддя зітхнув.

— Тут роботу треба серйозну зробити, і швидко, — сказав він. — Тобто якщо можна повернути електрику. Якщо ні, то люди почнуть нервувати і збиратися на південь, доки їх не накрило негодою.

— Ральф і Бред кажуть, що вдасться. Я їм довіряю.

— То будемо сподіватися, що твоя довіра обґрунтована, так? Може, й добре, що бабуся пішла. Може, вона розуміла, що так краще. Може, людям треба самим давати собі раду й тлумачити, що означають вогні в небесах і чи справді в дерева є обличчя — чи то просто гра світла і тіні. Розумієш, що я хочу сказати, Ларрі?

— Ні, сер, — чесно зізнався Ларрі. — Не певен, що розумію.

— Цікаво, чи не доведеться морочитись тим, щоб заново винаходити всю систему богів, спасителів і вічного життя до того, як заново винайдемо унітаз зі зливом. Ось про що я. Гадаю, для богів зараз саме час.

— Ви як вважаєте, вона померла?

— Вона пішла шість днів тому. Пошуковий комітет не знайшов навіть її слідів. Так, я вважаю, що вона померла, але навіть зараз не зовсім цього певен. То була дивовижна жінка, абсолютно далека від будь-якої раціональної системи координат. Може, одна з причин того, що я майже радий, що вона пішла, — це те, що я такий старий раціональний зубр. Я люблю поволі, поповзом просуватися повсякденними справами, садок поливати — бачив, як бегонії піднялися? Я цим цілком пишаюся — тим, що читаю книжки, пишу свої спогади про епідемію. Люблю це все робити, а потім випити чарку вина перед сном і з легким серцем заснути. Так. Ніхто з нас не хоче бачити знамення й прикмети, хоч як ми любимо історії про привидів і фільми жахів. Ніхто з нас по-справжньому не хоче уздріти зірку на Сході чи вогненний стовп уночі. Ми хочемо спокою і рутини. Якщо нам треба бачити Бога на чорному лиці старої жінки, то це нам і нагадує, що на кожного бога є свій диявол — і наш може виявитися ближчим, ніж нам хотілося б думати.

— Оце тому я і тут, — незграбно промовив Ларрі. Йому страшенно хотілося, що Суддя не говорив зараз про свій садок, книжки, мемуари і чарку перед сном. Йому на дружній зустрічі стукнула в голову нікудишня думка — і він недбало запропонував. Тепер він не знав, чи можливо взагалі вести мову про це, не виглядаючи як жорстока людина чи дурний опортуніст.

— Я знаю, чому ти тут. Я згоден.

Ларрі здригнувся, так що лоза, з якої був зроблений його стілець, нап’ялась, і пошепки спитав:

— Хто вам сказав? Про це треба дуже тихо, Судде. Якщо хтось із Комітету прохопився, то ми добряче влипли.

Суддя підняв руку, вкриту старечим ряботинням, зупиняючи його. Очі на його обличчі, поораному часом, зблиснули.

— Помалу, синку, помалу. Ніхто з вашого Комітету не проговорився, а знаю я, бо тримаю ніс за вітром. Ні, це я сам собі цю таємницю розповів. Чому ти прийшов сьогодні? Твоє лице — як відкрита книга, Ларрі. Сподіваюся, в покер ти не граєш. Коли я повів про свої нечисленні прості радощі, то побачив, як у тебе обличчя витяглося… вираз на ньому був доволі кумедно ошелешений…

— А що тут смішного? Я що, маю радіти, що… що…

— Засилаєш мене на захід, — тихо, спокійно промовив Суддя. — Щоб шпигувати за тими краями. Ти про це, так?

— Саме так.

— Мені самому було цікаво, наскільки скоро ця думка спливе на поверхню. Вона надзвичайно важлива, так, надзвичайно важлива, якщо Вільній зоні потрібно вповні отримати змогу вижити. Ми ж практично не уявляємо, що він там задумав. Він для нас як на другому боці Місяця.

— Якщо він там справді є.

— О, він є. У тій чи іншій формі він там є. Навіть не сумнівайся. — Він дістав із кишені штанів кусачки і став стригти нігті; тихе клацання немов розставляло в його словах розділові знаки. — Скажи, а в Комітеті говорили про те, що може статися, якщо нам там дужче сподобається? Якщо ми вирішимо залишитися?

Ларрі як громом ударило. Він сказав Судді, що, наскільки йому відомо, така думка ні в кого не виникала.

— Уявляю собі, у нього там вже електрика є, — оманливо-ліниво промовив Суддя. — У тому, знаєш, є певна привабливість. Певне, цей самий Паросток це відчуває.

— Баба з возу! — буркнув Ларрі, а Суддя розреготався довго і від душі.

А відсміявшись, сказав:

— Я вирушу завтра. Поїду «лендровером», напевне. На північ до Вайомінгу, а потім на захід. Дякувати Богу, я й зараз цілком добре машину веду! Проїду просто через Айдахо і на північну Каліфорнію. За два тижні дістануся, назад буде довше: тоді може випасти сніг.

— Так. Ми таку ймовірність обговорювали.

— І старий я. А в старих можуть ставатися проблеми із серцем чи з головою. Сподіваюся, ви ще когось відправляєте?

— Ну…

— Ні, ти не маєш про це говорити. Питання знімається.