— Слухайте, ви можете відмовитися, — бовкнув Ларрі. — Ніхто пістолет до го…

— Намагаєшся зняти з себе відповідальність за мене? — різко спитав Суддя.

— Мабуть. Мабуть, намагаюся. Мабуть, я думаю, що ваші шанси повернутися один до десяти, а повернутися з інформацією, з якою можна приймати рішення, — один до двадцяти. Мабуть, я просто намагаюся красиво сказати, що міг припуститися помилки. Може, ви й правда занадто старий.

— Я застарий для пригод, — сказав Суддя, відклавши свої кусачки, — але, маю надію, не застарий для того, щоб діяти так, як вважаю правильним. Ось тут є стара жінка, яка кудись пішла — може, на жалюгідну смерть, — бо відчувала, що так діяти правильно. Її штовхнула на це релігійна манія, не сумніваюся. Але людина, яка намагається чинити правильно, завжди здається божевільною. Я піду. Мені буде холодно. Кишечник у мене не працюватиме як слід. Мені буде самотньо. Я скучатиму за своїми бегоніями. Але… — він підвів погляд на Ларрі, й очі в нього зблиснули в темряві. — Я також поводитимуся розумно!

— Напевне… — промовив Ларрі і відчув, як у кутиках очей печуть сльози.

— Як там Люсі? — спитав Суддя, вочевидь, закриваючи тему свого від’їзду.

— Чудово, — сказав Ларрі. — Нам обом дуже добре.

— Проблем нема?

— Нема, — відказав Ларрі і подумав про Надін. Він пам’ятав, у якому відчаї бачив її востаннє, і щось у її настрої та поведінці й досі його глибоко хвилювало. «Ти — мій останній шанс», — казала вона. Дивні слова, наче перед самогубством. А яка їй могла бути допомога? Психіатрія. Яка там психіатрія, коли в них один-єдиний лікар — і той ветеринар. І телефонів довіри ніяких уже немає.

— Добре, що ти з Люсі, — сказав Суддя, — але, підозрюю, ти хвилюєшся за ту другу жінку.

— Так і є, — далі говорити стало надзвичайно важко, але від проговорення вголос, від зізнання іншій людині Ларрі значно полегшало. — У мене враження, що вона, ну, думає про самогубство. — Тут річ не лише в мені, я не маю на увазі, що, мовляв, будь-яка дівчина заради мене красивого готова покінчити з собою. Але той хлопчик, про якого вона дбала, вийшов зі своєї шкаралупи, і, мабуть, вона почувається самотньо, що не має про кого дбати.

— Якщо в неї депресія перейде в хронічну, циклічну — то вона і справді може себе вбити, — холодно й розсудливо промовив Суддя.

Ларрі шоковано глянув на нього.

— Але ж ти не можеш розірватися, правильно? — сказав Суддя.

— Так.

— І ти зробив свій вибір?

— Так.

— Остаточно?

— Авжеж.

— То з тим і живи, — схвально й тепло відказав Суддя. — Ради Бога, Ларрі, будь дорослим чоловіком. Будь трохи самовпевненим. Коли цього діла забагато — це некрасиво, бачить Бог, але до твоєї совісності трошки самовпевненості вкрай необхідно! Для душі — це як для тіла хороший крем від сонячних опіків серед літа. Тільки ти — капітан своєї душі, і час від часу який-небудь мудрагелистий психолог ставитиме це під питання. Будь дорослим! Твоя Люсі — гарна жінка. Просити тебе відповідати за щось більше, ніж за неї і власну душу, — це вимагати забагато. А вимагати забагато — це в людей один із найпопулярніших способів накликати біду.

— Як я люблю з вами розмовляти! — сказав Ларрі, і обох щира простодушність цього зауваження вразила й розсмішила.

— Мабуть, тому, що я тобі кажу саме те, що ти хочеш почути, — спокійно промовив Суддя. І додав: — Існує, розумієш, багато способів покінчити з життям…

І невдовзі Ларрі мав змогу пригадати це зауваження за печальних обставин.

——

Наступного ранку о восьмій п’ятнадцять вантажівка, де їхав Гарольд, рушила від зупинки на район Тейбл Меса. Гарольд, Вейзак і ще двоє сиділи в кузові. Норман Келлоґґ і ще один чоловік були в кабіні. Вони під’їхали до перехрестя Арапаго і Бродвею, коли до них поволі під’їхав новенький «лендровер».

Вейзак помахав водію і крикнув:

— Судде, ви це куди зібралися?

Суддя у вовняній сорочці й жилетці поверх неї мав доволі кумедний вигляд.

— Мабуть, на деньок у Денвер зганяю, — просто відказав він.

— А ця штука вас довезе? — спитав Вейзак.

— Та, певно, як другорядними дорогами їхати.

— Ну, як будете повз книгарню проїжджати з «веселими картинками» — привезіть нам того добра валізку!

Цей жарт викликав дружний регіт в усіх (і в Судді теж), крім Гарольда. Обличчя зранку в нього було сіре і якесь схудле, наче він погано спав. Та, власне, він і не спав. Надін дотримала слова — цієї ночі він здійснив кілька своїх мрій. Мокрих снів, скажімо так. Він уже нетерпляче передчував вечір, і жарт Вейзака про порнографію міг викликати в нього хіба що легку усмішку — адже тепер він мав безпосередній досвід. Коли він пішов, Надін спала. Перед тим як вони близько другої години лягли спати, вона сказала, що хоче почитати його книгу. Він дозволив. Можливо, він тепер у її владі — але в Гарольда в голові усе так мішалося, що він нічого точно не міг сказати. Але нічого кращого він у житті ще не писав, і тут вирішальним чинником було його бажання — ні, потреба. Його потреба, щоб хтось іще прочитав, пережив, оцінив його гарну роботу.

Тепер Келлоґґ висунувся з кабіни і сказав Судді:

— Бережіться там, батьку. Добре? Зараз на дорогах усякі лазять.

— Лазять, справді, — з дивною усмішкою відповів Суддя. — І справді берегтимуся. Гарного дня, панове. І вам теж, містере Вейзаку.

Знову всі засміялись, і машини роз’їхалися.

——

Суддя на Денвер не поїхав. Докотивши до траси 36, він рушив по ній прямо, а далі трасою номер 7. Ранкове сонце було ясне й лагідне, і на цій другорядній дорозі, стояло не так багато машин, щоб перекрити рух. У Брайтоні вже стало гірше; у якийсь момент він узагалі мусив з’їхати з дороги і шкільним футбольним полем обминути колосальний затор. Він їхав на схід, доки не побачив поворот на трасу I-25. Праворуч ішла дорога на Денвер. Натомість Суддя повернув ліворуч — і рушив обережно, тримаючи ногу на педалі. Проїхавши півдороги вниз, він виставив нейтральну передачу і знову подивився ліворуч, на захід, де Скелясті гори спокійно розкинулися під блакитним небом і біля їхнього підніжжя лежав Боулдер.

Він сказав Ларрі, що застарий для пригод, і хай його Бог береже, але все-таки тут Суддя покривив душею. Його серце вже двадцять років не билось у такому жвавому ритмі, повітря не було таким солодким, кольори — такими яскравими. Він їхатиме трасою I-25 до Шаєнна, а тоді — на захід, хай там що чекає на нього по той бік гір. Його висушена роками шкіра, однак, від цієї думки трохи вкривалася сиротами, попід нею бігли мурашки. Трасою I-80 на захід, до Солт-Лейк-Сіті, а тоді через Неваду до Рено. Потім він знову забере на північ, але то вже не так важливо. Адже десь між Солт-Лейк-Сіті і Рено, а то й раніше, його зустрінуть, допитають, а потім, може, відправлять іще кудись, де допитають знову. І в котромусь із цих місць його, певне, будуть запрошувати.

Може, він і побачить самого темного чоловіка — це не так уже й неможливо.

— Ну, давай, старий, — тихо сказав він собі.

Він натис педаль і поволі рушив до в’їзду на платне шосе. На північ ішло три смуги, усі порівняно чисті. Як він і очікував, затори й численні аварії в Денвері ефективно перекрили дорожній рух. А от на другому боці машини стояли густо: ці бідні дурники їхали на південь у сліпій надії, що там буде краще. Але тут проїхати було нормально. Принаймні поки що.

Суддя Фарріс рушив уперед, радіючи, що все почалося. Уночі йому погано спалося. Але цієї ночі, під зірками, надійно загорнувши своє старе тіло у два спальники, він відіспиться. Суддя замислився, чи побачить він Боулдер знов, і подумав, що його шанси невеликі. А проте його переповнювало радісне збудження.

То був один з найкращих днів у його житті.

——

Раніше того ж ранку Нік, Ральф і Стю рушили мотоциклами в північну частину Боулдера, де сам-один мешкав Том Каллен. Серед «старожилів» Боулдера будинок Тома вже перейшов у розряд місцевих цікавин. Стен Ноґотний казав, мовляв, тут немовби католики, баптисти, адвентисти Сьомого дня разом із демократами і членами секти «Церква Об’єднання» створювали релігійно-політичний Диснейленд.