— Це небезпечно, Томе. Ми хочемо, щоб ти пішов на захід, потім вернувся і сказав нам, що ти там бачив.

— Добре, звичайно, — без найменшого вагання сказав Том, але Стю здалося, що на Томовому обличчі промайнула якась тінь… і сховалася за його простодушними очима. — Коли?

Стю лагідно поклав руку на шию Томові і подумав: «Якого хріна я тут роблю?» Як можна з цим дати раду, якщо не вважати, що в матінки Ебіґейл — прямий зв’язок із Богом?

— Доволі скоро, — лагідно сказав Стю. — Скоро.

——

Коли Стю повернувся додому, Френні лаштувала вечеряти.

— Гарольд заходив, — сказала вона. — Просила його залишитися вечеряти, але він відкланявся.

— О.

Френ уважно подивилася на нього.

— Стюарте Редмане, яка муха тебе вкусила?

— Мабуть, муха на ім’я Том Каллен.

І він усе їй розповів.

Вони сіли вечеряти.

— І що це все означає? — спитала Френ. Її обличчя було бліде, і вона, власне, не їла, а совала їжу по тарілці.

— Щоб я так знав, — сказав Стю. — Це таке… якесь бачення, мабуть. Не знаю, чому нам слід відмовитися від думки, що в Тома Каллена бувають видіння, коли він під гіпнозом, адже дорогою сюди ми бачили оті сни. Якщо то не бачення, то я не знаю, що це ще може бути!

— Але ж то було, здається, так давно… чи мені просто так здається.

— Та й мені теж, — погодився Стю і зрозумів, що теж тільки пересуває страву по тарілці.

— Слухай, Стю, я знаю, що ми домовилися не обговорювати комітетські справи поза зборами, якщо можна. Ти казав, що ми весь час будемо сперечатись, і, мабуть, мав рацію. Я ж ні словом не обмовилася, що ти перетворюєшся на Метта Діллона[106] після двадцять п’ятого року, правда?

Він злегка всміхнувся.

— Ні, не казала, Френні.

— Але я все ж маю тебе спитати: ти досі вважаєш правильним, що ви зібралися засилати Тома Каллена на захід? Після того що ти бачив сьогодні?

— Не знаю, — сказав Стю. Він відсунув тарілку. Вона була майже повна. Він підвівся, пішов до комода, знайшов пачку цигарок.

Він скоротив споживання тютюну до трьох-чотирьох цигарок на день. А зараз закурив, набрав повні легені грубого, звітрілого тютюнового диму і випустив його.

— Але плюс тут такий, що його легенда цілком проста і правдоподібна: ми його вигнали, бо він дурник. Ніхто не зможе домогтися від нього чогось іншого. Якщо він безпечно повернеться, то ми його зможемо загіпнотизувати — це не встигнеш пальцями клацнути, як він уже, Боже мій — і він розповість про все, що бачив; і важливе, і неважливе. Імовірно, з нього вийде навіть кращий очевидець, ніж із решти двох. Не сумніваюся.

— Якщо він безпечно повернеться.

— Атож, якщо. Ми сказали йому йти тільки вночі, а вдень спати. Якщо його побачить більш ніж одна людина, тікати. Якщо одна — убити.

— Стю, не може бути!

— Може, звичайно! — сердито сказав він, різко розвернувшись до неї. — Ми ж тут зараз не в цяцьки граємося, Френні! Ти, певне, знаєш, що з ним буде… чи з Суддею… чи з Дейною… якщо їх там зловлять! А то чого ж іще ти так різко проти цього налаштувалася?!

— Добре, — тихо сказала вона. — Добре, Стю.

— Ні, нічого доброго! — сказав він і з усієї сили ткнув щойно запалену цигарку в глиняну попільничку, здійнявши хмаринку іскор. Кілька з них сіли йому на руку, і він струсив їх швидким, дикунським жестом. — Нічого доброго нема в тому, щоб бідну дитину слати в бій за нас, і нічого доброго — в тому, щоб попихати людьми, як пішаками, — шахісти хуєві знайшлися — і нічого доброго в тому, щоб давати інструкцію вбити, як хрещений батько мафії. Але я не знаю, що ще можна вдіяти. От просто не знаю. Якщо ми не дізнаємося, що він там надумав, то в нас чудові шанси побачити, як одного дня наступної весни вся Вільна зона злетить грибоподібною хмарою!

— Гаразд. Тихо. Гаразд.

Він стиснув кулаки.

— Я кричав на тебе. Вибач, будь ласка. Я не мав права таке робити, Френні.

— Нічого, все нормально. Не ти ж відкрив ту скриньку Пандори.

— Та, мабуть, ми всі її відкриваємо, — сказав він мляво і дістав із шухляди ще одну цигарку. — Хай там як, а я дав йому… як це називається?.. Коли я сказав йому, мовляв, якщо одна людина його побачить, її треба вбити, то він ніби насупився. І зразу цей вираз зник. Навіть не знаю, чи Ральф або Нік помітили. А я помітив. Він наче думав: «Так, я розумію, що ти хочеш сказати, але коли дійде до діла, я сам вирішу».

— Я читала, що людину не можна гіпнозом схилити до такого, чого вона б не зробила в нормальному стані. Людина проти власної моралі не піде тільки через те, що їй під гіпнозом щось навіяли.

Стю кивнув.

— Так, я про це думав. Але якщо той Флеґґ наставив прикордонних застав по всьому східному кордону своїх володінь? Я б на його місці так зробив. Якщо Том, ідучи на захід, зустріне їх, то прикриється своєю легендою. А якщо йдучи назад, то або він їх, або вони його вб’ють. А якщо Том не зможе, то йому кінець.

— Може, ти занадто цим переймаєшся, — сказала Френні. — Тобто якщо там кордон, вони ж доволі рідко стоять?

— Так. Може, одна людина на п’ятдесят миль. Хіба що в нього народу в п’ять разів більше, ніж у нас.

— Або ж у нього там стоїть і працює якась хитра техніка: радар, інфрачервоний детектор тощо, як у шпигунських фільмах показують, — Том зможе крізь це все пройти?

— На це ми сподіваємося. Але…

— Але в тебе гострий напад совісті, — тихо сказала вона.

— До цього це все зводиться? Ну… мабуть, так. А чого хотів Гарольд, сонечко?

— Лишив купу оцих карт. Тут позначено, де Пошуковий комітет шукав матінку Ебіґейл. Хай там як, а Гарольд же і цим керує, а ще й працює в Поховальному комітеті. Вигляд у нього був дуже втомлений — але річ, здається не лише в його громадських обов’язках. Таке враження, що він ще над чимось працює.

— Над чим?

— У Гарольда з’явилася жінка.

Стю здійняв брови.

— Хай там як, а саме через неї він не лишився вечеряти. Угадаєш, хто це?

Стю примружився і глянув у стелю.

— Із ким міг би Гарольд трахатися? Подивимося…

— Оце ти так це називаєш! А ми, по-твоєму, чим займаємося?!

Френ вдала, ніби збирається вдарити Стю по обличчю — той з усмішкою відсахнувся.

— Чудеса, правда? Здаюся. Хто вона?

— Надін Кросс.

— Жінка з білими пасмами у волоссі?

— Вона.

— Отаке — так вона, мабуть, удвічі від нього старша!

— Сумніваюся, — сказала Френні, — що в цей момент стосунків Гарольда це турбує.

— А Ларрі знає?

— Не знаю і знати не хочу. Ця Кросс зараз не його дівчина. Навіть якщо і була його.

— Ага, — промовив Стю. Він був радий, що Гарольд закохався зі взаємністю, але ця тема його не надто цікавила. — А що зараз Гарольд думає про Пошуковий комітет? Не казав?

— Ну ти ж Гарольда знаєш. Усміхається багато… але надії особливої немає. Мабуть, тому він більшу частину часу проводить у поховальній команді. Його тепер Яструбом прозивають, чув?

— Правда?

— Сьогодні чула. Доки не спитала, не здогадувалася, про кого це говорили.

На якусь мить вона замислилася, потім засміялася.

— Що смішного? — спитав Стю.

Вона виставила ноги, тепер узуті в мілкі кеди. На їхніх підошвах був візерунок з кіл і ліній.

— Він мої кеди похвалив, — сказала Френні. — Правда, чокнутий?

— Сама така, — усміхнувся Стю.

——

Гарольд прокинувся щойно перед світанком із тупим, але не таким уже й неприємним болем у пахвині. Встаючи, він трохи тремтів. Рано-вранці ставало помітно холодніше, хоча було лише 22 серпня і осінь мала настати аж через календарний місяць.

Але нижче пояса його пекло, так. Уже від самого погляду на її сідниці в оцих маленьких прозорих трусиках, коли вона спала, йому ставало помітно тепліше. Вона, певне, не буде проти, якщо він її розбудить… ну, може, буде проти, але не заперечуватиме. У нього досі не було ніякого чіткого уявлення, що діється за цими темними очима, і він трохи її боявся. Замість того щоб будити її, він тихо вдягнувся. Він так само сильно хотів не чіпати Надін, як і хотів.