Він поїхав додому, і його розум турбувала і гризла проблема, яку він давно вважав розв’язаною. Під’їхавши, він побачив біля бордюру маленьку білу «веспу». І жінку, яка сиділа на ґанку.

——

Коли Гарольд підійшов, вона підвелась і простягла йому руку. Такої дивовижної краси Гарольд ніколи раніше не бачив: тобто, звичайно, він раніше бачив цю жінку, тільки не настільки близько.

— Я Надін Кросс, — промовила вона низьким, хрипкуватим голосом. Потисла йому руку міцно й прохолодно. Гарольд у цей момент мимоволі опустив очі, подивившись на її тіло — дівчата терпіти не можуть цієї звички, але він, схоже, нічого не міг вдіяти. Ця жінка, здається, не була проти. Вільні твілові брюки світлого кольору огортали її довгі ноги, а зверху жінка була вбрана в синю блузку без рукавів із якогось шовковистого матеріалу. І без ліфчика. Скільки ж їй років? Тридцять? Тридцять п’ять?

Може, й молодша. У її волоссі блищала рання сивина.

«І це все мені?!» — здивувалася повсякчас сексуально стурбована (і при тому водночас наче незаймана) частина свідомості Гарольда — і його серце забилося трохи швидше.

— Гарольд Лодер, — з усмішкою відрекомендувався він. — Ви приїхали з групою Ларрі Андервуда, так?

— Так, це правда.

— Їхали за Стю, Френні і мною через Велику Порожнечу, розумію. Ларрі до мене на тому тижні заходив, приніс вина й цукерок… — його слова дзвеніли якось фальшиво, і раптом Гарольд відчув повну впевненість: вона розуміє, що він її вивчає, уявно роздягає. Він переборов… принаймні тимчасово… бажання облизати губи. — Він охрінезно хороший.

— Ларрі? — з тихим, якимось загадковим сміхом промовила вона. — Ну так, Ларрі — просто принц.

Якусь мить вони дивились одне на одного, і Гарольд іще ніколи в житті не дивився в очі жінці, яка б мала такий щирий і допитливий погляд. Він знов-таки усвідомлював своє хвилювання, теплу тривогу десь у животі.

— Ну от, — сказав він. — Чим можу бути корисний вам сьогодні, міс Кросс?

— Для початку можеш звертатися на «ти» й називати мене Надін. Також можеш запросити мене залишитися повечеряти. А далі буде.

Хвилювання почало заволодівати Гарольдом.

— Надін, чи не залишишся в мене повечеряти?

— Буду рада, — усміхнулася вона. Коли вона поклала долоню йому на руку, його немов злегка вдарило струмом. Вона й далі дивилася йому просто в очі. — Дякую.

Він незграбно сунув ключ у замок і подумав: «Зараз вона в мене спитає, навіщо я замикаю двері, а я почну мньохатися, як дурень, і не знатиму, що їй сказати…»

Але Надін не спитала.

——

Вечерю він теж не готував: її приготувала вона.

Гарольд дожився до такого, що вже не уявляв, що бодай трохи нормальне можна приготувати з консервів, але Надін усе чудово вдалося. Раптом усвідомивши — злякано, — чим він щойно цілий день займався, він спитав, чи зможе вона хвилин із двадцять відпочити, поки він приведе себе в порядок (адже вона, напевне, прийшла в якійсь цілком звичайній справі, відчайдушно застерігав він себе).

Коли він повернувся, прийнявши марнотратно-розкішний душ із двох відер води, вона крутилася на кухні. На газовій пічці весело кипіла вода. Коли він зайшов на кухню, вона кидала в каструлю півстакана макаронів-ріжків. На другому пальнику на сковороді тихо шкварчало щось іще — і пахтіло французьким супом із цибулі, червоним вином і грибами. У Гарольда аж закрутило в животі. Страшна робота, за якою він провів весь день, раптом втратила владу над його апетитом.

— Як чудово пахне! — сказав він і всміхнувся. — Тобі не треба було клопотатися, але я не нарікаю!

— Це рагу по-строґановськи, — усміхнулась вона у відповідь. — Боюся, абсолютно імпровізоване. У найкращих ресторанах не застосовують яловичу тушонку для цієї страви, але…

Надін знизала плечима, описуючи обмеження, які накладає на неї ситуація.

— Як гарно, що ти таке робиш!

— То дрібниці, — вона знову допитливо на нього подивилась і розвернулася боком, так що крізь ніжну тканину блузки красиво проступила форма її лівої груді.

Він відчув, як до горла підкочує жар, і силою волі постарався стримати ерекцію. Проте підозрював, що його волі може не вистачити. Навіть і близько не вистачить.

— Будемо хорошими друзями, — промовила вона.

— Ми?..

— Так, — вона розвернулася до плитки, здається, закривши тему, і залишила Гарольда посеред диких хащ можливостей.

Після того вся їхня розмова була про дрібниці… усякі плітки Вільної зони. Цього добра вже накопичилося чимало. У якийсь момент за їжею він спробував спитати, що її привело до нього, але вона тільки усміхнулась і сказала:

— Люблю дивитися, як чоловік їсть.

На мить Гарольду здалося, що вона говорить про когось іншого, а потім до нього дійшло: вона має на увазі його, Гарольда. Та і їв же він: тричі брав добавку того рагу, і, як на його думку, консерви жодним чином не спрофанували рецепт.

Розмова йшла, він мав можливість спокійно вгамовувати лева у своєму животі і дивитися на неї.

Дивовижна — так він подумав? Вона була прекрасна. Зріла і прекрасна. Волосся, зібране на час куховарства в буденний хвостик, було помережане білосніжними пасмами, а не сірими, як йому здалося спочатку. Її очі були темні й серйозні, вона не зводила з нього погляду, і в Гарольда паморочилося в голові. Говорила вона тихо, довірчо. Від її голосу йому ставало водночас не по собі — і при тому майже до болю солодко.

Коли вони завершили вечерю, він зібрався встати, але вона його випередила.

— Кави, чаю?

— Ну правда, я б міг…

— Міг би, але не будеш. Кави, чаю… чи мене? — і вона всміхнулася, не як людина, що сказала якусь трохи ризиковану дрібницю («ризиковані розмови» — сказала б, невдоволено скрививши губи, його матуся), а повільною усмішкою, солодкою, як велика ложка крему на липкому десерті. І знову допитливий погляд.

У повному запамороченні Гарольд відповів, невимушено-божевільно.

— Останні два, — і величезним зусиллям волі стримав підліткове гигикання.

— Ну то почнемо з чаю на двох, — сказала Надін і пішла до плити.

Гаряча кров кинулася в лице Гарольду, щойно вона відвернулася, — і лице в нього, напевне, почервоніло, як буряк. «Ото містер Сором’язливість знайшовся! — гарячково дорікнув він собі. — З невинного жарту отаке зробив — ну ти і йолоп, і, мабуть, дуже хорошу нагоду прохлопав. От молодець! Ото вже молодчина!»

Коли вона поставила на стіл два паруючі кухлі з чаєм, шалений рум’янець на обличчі Гарольда вже трохи минув і він себе опанував. Запаморочення різко перейшло у відчай, і він (не вперше) відчув, що його тіло й душу хоч-не-хоч носить здоровенними американськими гірками емоцій. Хоч як це неприємно, зійти з того атракціону ніякої змоги він не мав.

Якщо я їй узагалі цікавий, подумав Гарольд (Бог знає чому — понуро додав він про себе), то, звісно, демонстрацією свого студентського розуму й дотепності він цю цікавість швидко знищить. Ну, з ним таке бувало і раніше, і, напевне, він зможе жити з розумінням, що це сталося знову.

Вона подивилася на нього з-над своєї чашки тим самим відкритим поглядом, що просто вибивав землю з-під ніг, і знову всміхнулась, — і всі ті крихти самовладання, які намагався зібрати докупи Гарольд, миттєво зникли.

— Чи можу я чимось бути тобі корисним? — спитав він. Прозвучало це якось незграбно-двозначно, але ж він мав щось сказати: вона ж із певною метою прийшла сюди. Він відчув, як його власна захисна усмішка сповзає з губ.

— Так, — сказала вона і рішуче поставила чашку. — Звичайно, можеш. Можливо, ми зможемо бути одне одному корисними. Зможеш піти у вітальню?

— Звичайно, — його рука так тремтіла, коли він поставив чашку, а потім підняв, трохи чаю пролилося. І йдучи за нею до вітальні, помітив, наскільки рівно ті штани (які були не такі вже й широкі — пронеслося в нього в голові) облягали її сідниці. На жіночих штанях здебільшого буває помітна лінія білизни, він десь про це читав (можливо, в котромусь із журналів, які тримав у глибині шафи під коробками зі взуттям, і в тих журналах писалося, що коли жінка хоче справді рівної, без нічого зайвого, лінії, то їй слід одягти стрінги або взагалі не вдягати трусиків).