На місці поховання вже були дві помаранчеві вантажівки. Навколо стояли люди, знявши рукавиці, і пальці в них на кінчиках побіліли й поморщилися від того, що цілий день ходили з гумою на спітнілих руках. Палили, безладно балакали. Більшість були дуже бліді.

Норріс і два його помічники тепер перейшли до науки. Вони розстелили на кам’янистій землі великий шмат поліетилену. Норман Келлоґґ, луїзіанець, який вів Гарольдову машину, задом під’їхав до його краю. Кузов із гуркотом відкрився, і перші тіла посипалися на пластик, як частково затверділі ганчір’яні ляльки. Гарольд хотів відвернутись, але боявся, що інші можуть вважати це за слабкість. Дивитися йому було не так уже й страшно: його нервував звук. Звук, із яким вони падали на те, що мало стати їхнім саваном.

Двигун загув басовитіше, і почулося гідравлічне рипіння від піднімання кузова. Тепер тіла посипалися гротескним дощем з людей. Гарольд на мить відчув жаль, такий глибокий, як біль. «Дрова, — подумав він. — Наскільки ж це правда. І оце все від них залишилося. Просто… дрова».

— Гайда! — крикнув Чед Норріс, і Келлоґґ провів машину вперед і закрив кузов. Чед і його помічники взялися за пластикові граблі, і тепер Гарольд усе-таки відвернувся, вдаючи, що дивиться, чи не збирається на дощ, і не тільки він, — але почув звук, який буде переслідувати його у снах — і то був звук дрібних грошей, які сипалися з кишень мертвих, коли Чед і його помічники працювали граблями, рівномірно розкладаючи трупи. Падіння монет на пластик безглуздо нагадало Гарольдові дитячу настільну гру «жабки-стрибунці». Нудотно-солодкий запах розкладу здійнявся в тепле повітря.

Коли він озирнувся, троє людей над силу з’єднували пластиковий саван, крекчучи від напруження. Ще кілька людей, серед них і Гарольд, долучилися. Чед Норріс дістав великий промисловий степлер. Через двадцять хвилин уже частину справи було зроблено, і пластик великою желатиновою капсулою лежав на землі. Норріс заліз у кабіну яскраво-жовтого бульдозера і завів двигун. З буханням опустився подряпаний ківш. Бульдозер рушив уперед.

Чоловік на ім’я Вейзак, також із машини Гарольда, відійшов убік, шкандибаючи, рухами погано контрольованої маріонетки. У його пальцях тремтіла цигарка.

— Слухай, я не можу на це дивитися, — сказав він, проходячи повз Гарольда. — Просто сміх та й годі. Ніколи не розумів, що я юдей, до сьогоднішнього дня.

Бульдозер, підштовхуючи, покотив великий пластиковий пакунок у бік довгої прямокутної ями. Чед дав задній хід, вимкнув двигун, виліз із кабіни.

Жестом покликав людей, підійшов до колишньої муніципальної вантажівки і поставив чобіт на його підніжку.

— Не будемо кричати «ура», — сказав він, — але ви збіса гарно попрацювали. Ми прибрали сьогодні, мабуть, із тисячу штук.

«Штук…» — подумав Гарольд.

— Я знаю, така робота в людини багато забирає. Комітет обіцяє нам ще двох людей до кінця тижня, але розумію, що, хлопці, ваших відчуттів це не поміняє — чи й моїх, коли на те. І от що я скажу: якщо з вас досить, якщо ще день ви не витримаєте, то не треба від мене на вулиці тікати, як побачите. Але в такому разі дико важливо знайти когось на ваше місце завтра. Наскільки я розумію, це наразі найважливіша робота в Зоні. Зараз іще не так жахливо, але в нас у Боулдері двадцять тисяч трупів, а за місяць підуть дощі, люди можуть почати хворіти. Якщо відчуваєте, що можете, то зустрінемося завтра на зупинці.

— Я прийду, — сказав хтось.

— І я теж, — сказав Норман Келлоґґ. — Тільки ввечері покупаюся годин із шість.

Почувся сміх.

— На мене теж розраховуйте, — долучився Вейзак.

— І я, — тихо промовив Гарольд.

— Це брудна робота, — тихо, емоційно промовив Норріс. — Ви молодці. Сумніваюся, що всі решта розумітимуть, наскільки ви молодці.

Гарольд відчув, що його тягне до всіх цих людей, і раптом злякався цієї товариськості і спробував її побороти. Це в його плани не входило.

— Побачимося завтра, яструбе, — сказав Вейзак, і дружньо стиснув його плече.

Гарольд усміхнувся вражено, захищаючись. Яструб? Що це за жарт? Звісно, поганий. Дешевий сарказм. Назвати товстого прищавого Гарольда Лодера яструбом. Він відчув, як у ньому здіймається застаріла чорна ненависть, цього разу спрямована на Вейзака, але потім ненависть перетворилася на розгубленість. А він же й не товстий уже. Навіть повним його не назвеш. Прищі зникли за останні сім тижнів. Вейзак не знає, що колись із нього сміялися в школі. Не знає, що батько колись питав Гарольда, чи він не гомосексуаліст. Вейзак не знає, що Гарольд для сестри був немов тяжкий хрест. Та й коли б Вейзак знав, він би, певне, клав на це все з прибором.

Гарольд заліз в одну з вантажівок, у голові його була повна каша. Раптом усі старі образи, прикрощі й рахунки стали такими самими нікчемними, як паперові гроші, від яких ломилися всі каси Америки.

Це що, правда? Це може бути правдою?! Гарольд відчув паніку, йому стало самотньо й страшно. Ні, врешті вирішив він. Цього бути не може. Бо поглянь.

Якщо тобі вистачило духу опиратися поганій думці інших, коли вони вважали тебе голубим, чи ганьбовиськом, чи просто звичайним гівнюком, то тобі вистачить духу, щоб опиратися…

Опиратися чому?

Їхній гарній думці про тебе?

Чи така логіка не… ну, така логіка — це ж божевілля, правда?

У його стурбованому мозку здійнялася стара цитата: якийсь генерал пояснював небажання інтернувати американців японського походження під час Другої світової війни. Йому вказували на те, що на Західному березі, де найбільша концентрація натуралізованих японців, не сталося жодного випадку саботажу. Генерал відповів: «Уже сам факт відсутності саботажу — зловісна ознака».

Це воно?

Правда?

Їхня машина під’їхала до автостанції й припаркувалася. Гарольд перестрибнув через борт, відзначивши, що навіть координація в нього зросла на тисячу відсотків, чи то від схуднення, чи від практично постійного фізичного навантаження, чи від обох цих речей.

Ця думка знову повернулася до нього, вперта, не даючи себе поховати: «Я б міг бути цінним для цього суспільства».

Але вони заткнули йому рот.

«Це не важливо. І, не сумніваюся, мені вистачить розуму дібрати ключ до дверей, які захлопнули в нього перед носом. І я відімкну їх».

Але…

«Припини! Припини! Ти з таким самим успіхом міг би й ходити в наручниках і кайданах, на яких написано оце єдине слово. Але! Але! Але! Ти що, не можеш це припинити, Гарольде? Та, Бога ради, ти що, не можеш припинити впадати в амбіцію?»

— Агов, мужик, у тебе все нормально?

Гарольд підскочив. То був Норріс, який виходив із диспетчерської, яку тепер займав. Вигляд у нього був стомлений.

— У мене? Та все добре. Просто замислився.

— Ну та ти, дивлюсь, угору пішов. Виглядає так, наче ти для цієї компанії щоразу чималі гроші заробляєш.

Гарольд похитав головою.

— Та ні.

— Ні? — Чед, утім, не став займатись обговоренням. — Може, підкинути тебе кудись?

— Та нехай, у мене мій чопер є.

— Хочеш, скажу щось, яструбе? Я думаю, більшість сьогоднішньої команди завтра таки повернуться.

— Так, і я теж, — Гарольд пішов до мотоцикла і сів на нього. І зловив себе на тому, що мимоволі тішиться новому прізвиську.

Норріс похитав головою.

— Я б ніколи не повірив. Думав собі: як побачать, що то за справа, зразу сто речей пригадають, які їм ще треба…

— Я от як вважаю, — сказав Гарольд. — Напевне, брудну роботу легше робити для себе, ніж для когось іншого. Дехто з цієї команди взагалі вперше в житті працював на себе.

— Атож, щось у цьому є. То побачимося завтра, яструбе.

— О восьмій, — підтвердив Гарольд і завернув з Арапаго на Бродвей. Праворуч від нього команда, що складалася здебільшого з жінок, за допомогою евакуатора і підйомного крана прибирала з дороги тягач із причепом, який склався вдвоє і заблокував половину вулиці. Навколо зібралася помірного розміру юрба. «Розбудовуємося, — подумав Гарольд. — Я й половини цих людей на лице не знаю».