ФРЕН: Це дуже цікаво, і я згодна, що нам слід над цим подумати, але зараз пропоную закривати засідання. Уже пізно, я дуже стомилася.

РАЛЬФ: Еге ж, я підтримую. Поговоримо про це наступного разу. Отак винаходити країну заново — значно складніше, ніж мені здавалося спочатку.

ЛАРРІ: Амінь.

СТЮ: Пропонується закриватися. Як вам це, люди?

За закриття проголосували 7 проти 0.

Френсіс Ґолдсміт, секретар

——

— Чому ти зупиняєшся? — спитала Френ, коли Стю поволі під’їхав до бордюру і спустив ноги. — Лише квартал лишається.

Очі в неї ще лишалися червоними після плачу на зборах, і Стю подумав, що ніколи не бачив її такою втомленою.

— Оце з маршалом… — почав він.

— Стю, я не хочу говорити про це.

— Ну хтось же має це робити, сонечко. І Нік має рацію. Мене логічно обрали.

— На хрін логіку. А я, а дитина? У нас ти що, логіки не бачиш, Стю?

— Мені треба знати, чого ти хочеш для дитини, — тихо, лагідно промовив він. — Ти мені хіба не достатньо казала? Ти ж хочеш привести її в не зовсім божевільний світ. Ти хочеш їй — чи йому — безпеки. І я хочу. Але я не буду казати це перед усіма. Це — між нами. Ви з дитиною — це якраз головні причини того, що я погодився.

— Розумію, — сказала вона тихо, здушено.

Він узяв її за підборіддя й підняв її обличчя. Усміхнувся їй, а вона спробувала усміхнутись у відповідь. Усмішка вийшла слабка, по щоках потекли сльози, але це вже було краще, ніж не усміхатися.

— Усе буде добре, — сказав він.

Вона поволі хитала головою, й окремі сльозинки летіли в теплий літній вечір.

— Я не думаю, — промовила вона. — Ні, мені так не здається.

——

Вона лежала вночі без сну і думала, що тепло буває тільки від горіння — за це Прометею виклювали очі, — а любов завжди приходить із кров’ю.

І в її серце закралася дивна певність і втамувала біль, немов якась повільна анестезія: урешті вони опиняться по коліно в крові. Від цієї думки їй захотілося обхопити живіт захисним рухом, і вона зловила себе на тому, що вперше за багато тижнів думає про свій сон: темний чоловік, його страшна посмішка… і покручений вішак.

——

Гарольд Лодер у вільний час не тільки ходив із групою добровольців на розшуки матінки Ебіґейл, а ще й працював у Поховальному комітеті, і 21 серпня провів день у кузові самоскида з іще п’ятьма людьми, усі в чоботях, захисних костюмах і міцних гумових рукавичках. Голова Поховального комітету, Чед Норріс, був на Місці поховання № 1, як він сам його називав спокійно і страшно. Розташоване воно було в десяти милях на південний захід від Боулдера, там, де раніше відкритим способом видобували вугілля. Було воно таке саме голе й похмуре, як місячні гори, під палючим сонцем серпня. Чед неохоче погодився на цю посаду, бо колись був помічником трунаря в Моррістауні, штат Нью-Джерсі.

— Це ніяке не поховання, — сказав він на автобусній зупинці між вулицями Арапаго і Волнат, де збирався перед роботою Поховальний комітет. Чиркнув сірником, закурив «вінстон» і посміхнувся до двадцятьох людей, що сиділи навколо. — Це не поховання, а поховання поховання, якщо ви розумієте, про що я.

У гурті кілька людей натягнуто посміхнулися, з них Гарольд найсильніше. У животі в нього весь час бурчало, бо він не наважився поснідати. З огляду на природу роботи, він боявся, що сніданок у ньому не втримається. Він би міг обмежитися пошуками матінки Ебіґейл, і ніхто б йому ані слова на це не сказав, хоча кожній мислячій людині у Вільній зоні було очевидно (якщо крім нього там ще лишалися мислячі люди, щодо чого можна було б посперечатися), що її пошуки групою з п’ятнадцяти людей — це сміховинно, з огляду на тисячі квадратних миль порожніх полів і лісів навколо Боулдера. Та й, звичайно, вона взагалі могла з Боулдера не виходити, про що, здається, ніхто не замислився (що Гарольда зовсім не дивувало). Вона могла оселитися в будь-якому будинку поза центром і, не обходячи всі будинки по черзі, її теж вони б ніяк не знайшли. Редман і Андрос жодним чином не протестували, коли Гарольд запропонував, щоб Комітет із пошуків працював вечорами й у вихідні, тож Гарольд зрозумів, що ті теж зі зникненням змирились і вважали його закритою справою.

Він міг би займатися тільки цим, але кого найдужче люблять у громаді? Кому найбільше довіряють? А тому, звичайно, хто робить брудну роботу і при цьому всміхається. Тому, хто робить таку роботу, на яку ти наважитися не можеш.

— Це буде як ховати дрова, — пояснив Чед. — Якщо ви візьметеся до справи з цією думкою, то все буде гаразд. Комусь із вас доведеться проблюватися просто одразу. Тут немає чого соромитися: просто постарайтеся відійти кудись, де вас решті не буде видно. А коли вже поблюєте, то вам буде легше про це думати: дрова. Просто дрова.

Чоловіки перезиралися, їм було незатишно.

Чед поділив групу на команди по шестеро. Він і ті двоє, що лишилися, поїхали готувати місце для тих, кого привезуть. Кожній з команд дали певний район міста для роботи. Гарольдова машина весь день працювала в районі Тейбл Меса, поступово просуваючись на захід від виїзду з платного шосе Денвер — Боулдер. Вулицею Мартін-драйв до перетину з Бродвеєм. Тридцять Дев’ятою, а потім назад Сороковою. Приміські будиночки, яким зараз уже близько тридцяти років, збудовані ще тоді, коли в Боулдері щойно почалося різке зростання населення, будинки з одним поверхом над землею, одним під землею.

Чед дістав протигази з місцевого військового складу Національної гвардії, але вони їм не знадобилися до обіду (обіду? Якого обіду? У Гарольда він складався з банки яблучної начинки для пирогів — більше він не наважився нічого з’їсти), а після обіду вони ввійшли до церкви Святих останніх днів у нижній частині Тейбл-Меса-драйву. Люди прийшли туди, уражені чумою, і померли тут — сморід стояв жахливий.

— Дрова… — промовив один із колег Гарольда високим, гидливим голосом, зі сміхом, а Гарольд розвернувся і, хитаючись, пішов назад повз нього. Зайшов за ріг красивої цегляної будівлі, де раніше була виборча дільниця, випустив із себе яблука і виявив, що Норріс сказав правду: йому полегшало.

Щоб винести з церкви всі тіла, вони працювали до вечора і два рази ганяли машину. Тільки двадцять людей, думав Гарольд, — і вони мають прибрати всі трупи в місті. Це майже смішно. Велика частина попереднього населення Боулдера розбіглася, як зайці, через чутку про Центр тестування повітря, але все одно… Гарольд сподівався, що Поховальний комітет зростатиме разом із населенням, і малоймовірно, що більшість тіл буде поховано до першого серйозного снігопаду (щоправда, він не збирався сидіти тут аж до того часу), і більшість людей так і не дізнаються, наскільки реальною була загроза нової епідемії — до якої вони імунітету не мали.

Комітет Вільної зони просто фонтанує яскравими ідеями, зневажливо подумав він. Комітет почуватиметься просто чудово… звісно, поки в них буде старий добрий Гарольд Лодер, який позав’язує всі шнурки. От для цього старий добрий Гарольд годиться, а для роботи в їхньому смердючому Постійному комітеті — хуй. Боже мій, ні-ні. Усе він не годився, усе не дотягував — щоб зустрічатися з головною красунею класу в середній школі Оґанквіта, та навіть зі шльондрою якою-небудь. Господи Боже, ні, тільки не Гарольд. Згадаймо, шановні, що коли вже повертатися до того провербіального місця, де тварина родини ведмежих спорожнила кишечник у гречці, то тут немає ні предмета для аналізу, ні логіки, ні навіть простого здорового глузду. Якщо ми дійдемо до цього, то все зведеться, бля, до конкурсу краси!

Ну, дехто все пам’ятає. Хтось веде всьому лік, малята. І зветься цей хтось — а можна барабанний дріб, маестро? — Гарольд Емері Лодер.

Тож він повернувся до церкви, витираючи рот і посміхаючись, як тільки вмів, і кивком повідомив, що готовий продовжувати. Хтось поплескав його по спині, Гарольд вишкірився ще ширше й подумав: «Колись тобі лапу за це відірвуть, ти, гівна кусок».

Останній раз вони їхали о 16:15 з повним кузовом уже останніх трупів Останніх днів. У місті машина мусила складно лавірувати між машин, що блокували дорогу, але на трасі Колорадо-119 цілий день працювали три тягачі, прибираючи ті машини в канави обабіч дороги. Вони там лежали, немов іграшки, що їх перевернув якийсь малюк-велетень.