Він і каже: «Генк Вільямс — то один із найкращих. Люблю роудгаус[89]». А тоді: «Я їду в Новий Орлеан, усю ніч жену, потім завтра вдень відісплюся, а потім усю ніч гуляти буду. Він іще такий самий — Новий Орлеан?» А я питаю: «Як коли?» А він: «А відтоді, як ти його знаєш!» А я йому: «Ну, південь півднем, тільки дорогою дерев більше». І він засміявся, каже: «Може, ще побачимося». Тільки я, Френні, не хотів би його ще побачити. У нього очі були такі, наче він довго-довго дивився в темряву й уже, напевне, почав бачити, що там. Гадаю, якщо я колись побачу отого Флеґґа, то очі в нього будуть саме такі.

Стю похитав головою; вони перевезли велосипеди через дорогу і поставили їх біля будинку.

— Я про це думав. Думав потім ще його пісень дістати, тільки якось і не хотілося. Голос у нього такий… приємний голос, але від нього в мене поза шкірою пробирає.

— Стюарте, ти про кого?

— Пам’ятаєш, рок-гурт такий був — «Дорз». Той чоловік, який зупинився на заправці в Арнетті, був Джим Моррісон. Я переконаний.

Френні розкрила рот.

— Але ж він помер! Помер у Франції! Він…

І тут вона замовкла. Бо щось таке дивне було зі смертю Моррісона, так же? Якась загадка.

— Що, правда? — сказав Стю. — Дивина. Може, він і помер, тільки той чоловік був один в один на нього схожий, але…

— Ти певен? — спитала вона.

Тепер вони сиділи на сходах свого будинку, торкаючись плечима, як діти, які чекають, поки мама покличе їх вечеряти.

— Ага, — сказав він. — Точно. І до цього літа я вважав, що нічого химернішого зі мною в житті не траплялося. А помилився ж!

— І ти нікому не казав! — здивувалася вона. — Ти бачив Джима Моррісона через багато років після його смерті і нікому не сказав! Стюарте Редмане, та тобі Бог, як у світ відправляв, поставив кодовий замок замість рота!

Стю всміхнувся.

— Ну от, минали роки, як пишуть у книжках, і щоразу, коли я думав про ту ніч — а бува, думав, — то дедалі більше мені гадалося, що то взагалі був не він. Просто схожий чоловік, розумієш. То я на тому й заспокоївся. Але останні кілька тижнів я помітив, що знову над цим міркую. І тепер дедалі більше мені здається, що то був таки він. Чорт, а він же цілком міг би досі бути живий. Ото сміх, правда?

— Коли й живий, — сказала вона, — то він не тут.

— Не тут, — погодився Стю. — Я б і не очікував, що він тут. Я ж його очі бачив, розумієш.

Вона поклала долоню на його руку.

— Оце так історія!

— Ага, та й у країні, мабуть, на двадцять мільйонів є чий-небудь двійник — хоч би й Елвіса Преслі чи Говарда Г’юза[90].

— Уже немає.

— Так — уже немає. А Гарольд сьогодні будь здоров як відзначився, правда?

— Здається, це називається «змінити тему».

— Мабуть, що так.

— Так, — сказала вона. — Відзначився.

Він усміхнувся, помітивши хвилювання в її голосі і легку складку між брів.

— Трохи тебе знервував, так?

— Так, але я б так не сказала. Ти ж тепер з Гарольдом заодно.

— Ні, так не можна казати, Френ. Я теж нервував. Ми ж двічі перед тим збиралися… все продумали від і до… принаймні ми так вважали… а тут виходить Гарольд. Переказує трохи звідси, трохи звідти, і каже: «Тра-ля-ля, оце ви мали на увазі?» А ми йому: «Так, дякуємо, Гарольде, оце саме».

Стю похитав головою.

— Голосувати за всіх пачкою — ну, як ми самі про це не здогадалися, Френ? Така ж розумна думка. І ми про це навіть не говорили.

— Ну, але ж ніхто не знав, у якому настрої люди прийдуть. Я думала, що, особливо після того, як матінка Ебіґейл пішла, вони будуть похмурі, а то й злі. Ще й той Імпенінг каркати почне…

— Цікаво, чи не треба йому якось пельку заткнути, — задумливо промовив Стю.

— А вийшло зовсім не так. Вони були такі… піднесені просто тому, що зібралися разом. Ти відчував?

— Так, відчував.

— Просто мало не якесь духовне відродження. Я не думаю, що Гарольд на таке очікував. Він просто зловив момент.

— Просто не знаю, що й думати про нього, — сказав Стю. — Тої ночі, коли ми ходили шукати матінку Ебіґейл, мені його стало по-справжньому шкода. Коли приїхали Ральф із Ґленом, вигляд у нього був просто жахливий — наче він зараз знепритомніє чи що. Але коли ми отам на газоні розмовляли і всі його вітали, так він розпустив пір’я, як індик. Наче зовні всміхається, а думає: «Ну ось ви й бачите, чого вартий ваш комітет, дурнів жменька». Він мов якась така головоломка, з якою в дитинстві не знаєш, що робити, як китайська пастка для пальців чи три кільця, які розпадаються, якщо смикнути в правильному місці.

Френ витягла ноги і подивилася на них.

— До речі, про Гарольда: ти нічого незвичайного на моїх ногах не бачиш, Стю?

Стю, оцінюючи, придивився.

— Нє. Тільки ти взула оті чудні «Єрз Шуз»[91] з крамниці, що на нашій вулиці. І вони здоровенні, звичайно.

Вона дала йому ляпаса.

— Такі туфлі дуже корисні для ніг. Так у найкращих журналах пишуть. А в мене сьомий розмір, щоб ти знав. Маленький зовсім.

— Та що тут про ноги говорити? Уже пізно, зайчику.

Він покотив велосипед далі, а вона старалася не відставати.

— Та, мабуть, нема чого. Просто Гарольд усе на мої ступні дивився. Після зборів, коли ми сиділи на траві й розмовляли, — вона похитала головою і трохи насупилась. — І чим Гарольдові Лодеру цікаві мої ступні? — спитала вона.

——

Коли Ларрі й Люсі повернулися додому, вони йшли самі, тримаючись за руки. Незадовго до того Лео зайшов у будинок, де мешкав із «мамою Надін».

Тепер, коли вони підійшли до дверей, Люсі сказала:

— Оце так збори! Я б ніколи не подумала… — слова застигли в її горлі, бо тіні на їхній терасі склалися в якусь фігуру. Ларрі відчув, як йому в горло кинувся жаркий страх. «То він, — шалено подумав Ларрі. — Прийшов по мене. Я побачу його лице!»

Але потім він сам здивувався, як міг таке подумати: то була лише Надін Кросс. На ній була сукня з синювато-сірої тканини, волосся вільно розсипалося по плечах і спині — темне волосся з білосніжними пасмами в ньому.

«Поряд із нею Люсі починає виглядати як уживана машина», — не втримавшись, подумав Ларрі — і він ненавидів себе за таку думку. Так говорив старий Ларрі… старий Ларрі? З таким самим успіхом можна сказати «старий Адам».

— Надін, — голос Люсі тремтів, одну руку вона приклала до грудей. — Ох ти ж мене й налякала! Я подумала… та я сама не знаю, що подумала!

Надін не звернула на неї увагу.

— Можна з тобою поговорити? — спитала вона Ларрі.

— Що? Зараз? — він глянув на Люсі чи тільки подумав, що глянув… пізніше він не міг пригадати, яке в неї тоді було обличчя. Вона ніби опинилися в затемненні — тільки затьмарила її не ясна зірка, а темна.

— Зараз. Треба зараз.

— А вранці не…

— Потрібно зараз, Ларрі. Або вже ніколи.

Він озирнувся до Люсі знову і цього разу вже її побачив, побачив покору на її обличчі, коли вона дивилася то на Ларрі, то на Надін. Бачив її образу.

— Я зараз повернуся, Люсі.

— Ні, не повернешся, — мляво сказала вона. У її очах зблиснули сльози. — Ой, сумніваюся.

— Десять хвилин!

— Десять хвилин, десять років… — промовила Люсі. — Вона по тебе прийшла. Що, і нашийник, і намордник узяла, Надін?

Для Надін Люсі Свонн не існувала. Її очі, темні, великі, дивилися тільки на Ларрі. Для нього то завжди будуть найдивніші, найпрекрасніші очі, які тільки можна побачити, які дивляться на тебе, спокійні і глибокі, коли тобі погано, чи коли в тебе біда, чи коли ти божеволієш від горя.

— Я повернуся, Люсі, — промовив він автоматично.

— Вона…

— Продовжуй.

— Так, напевне, продовжу. Вона прийшла. Я вже не потрібна.

Вона побігла вгору сходами, на верхній сходинці спіткнулась, але втрималась, відчинила двері й гучно зачинила їх за собою, щоб ніхто не почув її плачу.