——

За годину вона вже була в амфітеатрі «Світанок» — а до справжнього світанку було ще години зо три, а то й більше. Амфітеатр стояв майже на верхівці гори Флеґстафф, і практично кожен у Вільній зоні хоча б раз ходив туди погуляти невдовзі по приїзді до Боулдера. У ясну погоду, яка тут здебільшого й була, принаймні влітку, звідси було видно Боулдер і трасу I-25, яка простяглася на південь до Денвера, а потім — у туман до Нью-Мексико, до якого ще двісті миль. На сході до самої Небраски йшли рівнини, а ближче землю розколював каньйон Боулдера — немов хтось ударив ножем у передгір’я; на краях його росли сосни та ялини. Колись давно влітку у висхідних потоках повітря над амфітеатром «Світанок», немов птахи, кружляли планери.

Нині Надін бачила лише те, що висвітлював її ліхтарик на шість батарейок, який вона поклала на стіл для пікніка біля кручі. Перед нею був великий альбом, відкритий на чистому аркуші, а на ньому — трикутний планшет, немов якийсь химерний павук. З його живота, немов жало, стирчав олівець, злегка торкаючись аркуша.

Надін була немов у лихоманці — нею володіла якась суміш ейфорії і жаху. Під’їжджаючи сюди на «веспі», яка натужно, але сміливо рухалася вгору, абсолютно не призначена для крутих підйомів, Надін відчула те, що відчував Гарольд у Недерленді. Відчула його. Але тоді як у Гарольда це було чимось технічним, зі сфери точних наук, як залізо притягується магнітом, для Надін то була містична подія — подолання межі. Немовби в цих горах, до вершини яких вона навіть і не наблизилася, лежить нейтральна зона між сферами впливу двох людей: на заході — Флеґґ, на сході — стара жінка.

І тут магія рухалася на всі боки, утворюючи суміш не Божої і не сатанинської природи, а абсолютно язичницьку. Надін відчула, що тут діють духи.

Планшет…

Вона байдуже відкинула яскраву коробку з написом «Зроблено на Тайвані» на волю вітру. Сам по собі планшет був просто грубо зроблений із фанери чи гіпсу. Але то не мало значення. До цього інструмента вона вдасться лише раз — наважиться лише раз — навіть абияк зроблене знаряддя може виконати свою функцію: виламати двері, відчинити вікно, записати Ім’я.

У думках спливли знову слова, написані на коробці: «Здивуйте друзів! Розважте вашу компанію!»

Як там було в пісні, що її інколи Ларрі горлав, їдучи на «хонді»?

З ким з’єднати? А це питання, правда ж?

Вона згадала час, коли мала справу з планшетом у коледжі. Було це понад десять років тому… а могло б — і вчора. Це було в гуртожитку: вона пішла нагору спитати Рейчел Тіммс із четвертого поверху, що задавали на занятті з роботи з неуспішними учнями. У кімнаті було повно дівчат — чи шість, чи вісім, не менше, — які хихотіли й пересміювалися. Надін пам’ятає, що подумала: вони обкурились або навіть кокаїну нанюхались.

— Ану припиніть! — вигукнула Рейчел, сама ледве стримуючи сміх. — Які духи можуть вийти з нами на зв’язок, якщо ми поводимося, мов стадо ослиць?

Думка про ослиць усіх дуже насмішила, і кілька хвилин кімнату накривала нова хвиля дівочого сміху. Планшет тоді стояв, як і зараз, — трикутним павуком на трьох товстих ніжках, опустивши олівець.

Поки дівчата сміялися, Надін узяла пачку великих аркушів з альбому для малювання і переглянула «послання з астралу», які вже надійшли.

Томмі каже, що ти знову користуєшся полуничним засобом для душу…

Мама каже, що в неї все гаразд.

Чунґа! Чунґа!

Джон каже, що ти не менше пердітимеш, якщо припиниш їсти КВАСОЛЮ в їдальні!!!

Інші були такі самі дурнуваті.

Тепер сміх угамувався, і можна було знову починати. Троє дівчат сіли на ліжко, поставивши кінчики пальців кожна на свій кут планшета. Якусь мить не було нічого. Потім дошка почала коливатися.

— Це ти, Сенді! — образилася Рейчел.

— Ні, не я!

— Цитьте!

Дошка знову ворухнулася, дівчата притихли. Вона рухалася, зупинялася, рухалася знову. З’явилася літера Б.

— Бе… — сказала дівчина на ім’я Сенді.

— Від «бе» чую, — сказала якась інша, і вони знову захихотіли.

— Цить! — суворо наказала Рейчел.

Планшет заворушився швидше, виводячи А, Т, Ь, К, О.

— Здрастуй, тату, я твоя дитина, — сказала Патті (прізвище Надін не пам’ятала) і нервово захихотіла:

— Це, мабуть, мій тато, який помер від серцевого нападу, коли мені було три роки.

— Воно пише далі, — сказала Сенді.

«К, А, Ж, Е…» — з натугою виводив планшет.

— Що тут відбувається? — прошепотіла Надін до високої незнайомої дівчини з кінським обличчям. Та дивилася на це явище не зводячи очей — руки в кишенях, на довгастому обличчі — гидлива міна.

— Дівки граються з тим, чого не розуміють, — сказала довгообраза. — Ось що тут відбувається, — ще тихіше прошепотіла вона.

— «БАТЬКО КАЖЕ ПАТТІ», — прочитала Сенді. — Усе правильно, це твій татусь, Патс.

Знову почулося хихотіння.

Дівчина з кінським обличчям носила окуляри. Тепер вона витягла руки з кишень комбінезона і зняла окуляри. Протерла їх і так само пошепки пояснила Надін.

— Планшет — то інструмент для екстрасенсів і медіумів. Для кінезіологів…

— Як ти сказала?

— Учених, які досліджують рух, взаємодію нервів і м’язів.

— А-а.

— Вони стверджують, що планшет насправді реагує на дрібні м’язові рухи, можливо, керовані не свідомістю, а підсвідомістю. Звичайно, медіуми з екстрасенсами кажуть, що планшет рухається під дією сил зі світу духів…

Новий вибух істеричного сміху дівчат, які зібралися навколо планшета. Надін подивилася через плече довгообразої дівчини і побачила, що там написано:

БАТЬКО КАЖЕ ПАТТІ ПРИПИНИ…

— Ходити в туалет так часто… — висунула гіпотезу одна з глядачок, і всі ще трохи посміялися.

— Хай там як, а вони просто дуркують із цією штукою, та й усе, — пирхнула дівчина з кінським обличчям. — Це дуже нерозумно. І медіуми, і вчені стверджують, що автоматичне письмо може бути небезпечне.

— Духи сьогодні не надто дружні, як ти гадаєш? — спитала Надін легковажно.

— Можливо, духи ніколи не бувають особливо дружні, — косо глянувши на неї, сказала довгообраза. — Або з підсвідомого може здійнятися щось таке, до чого ти абсолютно не готова. Знаєш, описано випадки, коли автоматичне письмо абсолютно виходило з-під контролю. Люди божеволіли.

— Ой, то ти вже якось дуже глибоко копаєш. Це ж просто гра.

— Буває, що ігри раптом стають дуже серйозними.

Найгучніший вибух сміху поставив крапку в міркуваннях дівчини в окулярах, і Надін не змогла їй нічого відповісти. Та сама Патті впала з ліжка й реготала, тримаючись за живіт і слабко ворушачи ногами. Повністю послання звучало так:

БАТЬКО КАЖЕ ПАТТІ ПРИПИНИ ЛІТАТИ В КОСМОС ІЗ ЛЕОНАРДОМ КАЦОМ

— Це все ти! — сказала Патті до Сенді, коли врешті відсміялася й змогла сісти.

— Ні, це не я, Патті, чесно!

— То був твій батько! З потойбіччя! Звідти! — сказала Патті інша дівчина, на думку Надін, добре відтворивши голос Бориса Карлоффа[95].

— Не забувай, що він на тебе дивиться, як будеш знову знімати труси на задньому сидінні Леонардового «доджа»!

Цей дотеп зустріли черговим вибухом сміху. Коли він угамувався, Надін проштовхалася до Рейчел і смикнула її за руку. Вона хотіла дізнатися завдання і тихенько втекти.

— Надін! — закричала Рейчел. Її очі весело блищали. Щоки розчервонілися, як троянди. — Сідай, дізнаймося, що тобі духи скажуть!

— Та ні, не треба. Я тільки прийшла дізнатися, що задавали з…

— Та ну те завдання в пень! Це важливо, Надін! Це особливий час! Тобі обов’язково треба спробувати. Сідай ось біля мене. Джейні, ти на той бік.

Джейні сіла навпроти Надін, і після наполегливих прохань Рейчел Тіммз Надін опинилася біля планшета; вісім її пальців злегка торкались одного з його кутів. Чомусь вона озирнулася через плече, шукаючи дівчину в окулярах. Та зважено кивнула їй, і флуоресцентні лампи вгорі відбилися в лінзах її окулярів та перетворили їх на два великі спалахи.