Якщо розуміти, що минуле не можна змінити, то, певне, можна пробачати.

По щоках Люсі текли сльози.

Клацнула клямка, і вона побачила його — лише силует.

— Люсі, ти не спиш?

— Не сплю.

— Можна лампу засвітити?

— Якщо хочеш.

Люсі почула тихе шипіння газу, потім загорілася лампа, світло прикрутилося до тоненького струменя, і вона побачила Ларрі зблизька. Від був блідий і схвильований.

— Я маю тобі щось сказати.

— Нічого ти не маєш. Просто лягай.

— Я маю тобі це сказати. Я… — він поклав руку на лоб і провів по волоссю.

— Ларрі! — вона сіла. — З тобою все гаразд?

Він говорив, немовби не чуючи її, на дивлячи на неї.

— Я тебе кохаю. Якщо тобі потрібен я, то ось я тобі весь. Тільки не знаю, чи багато ти отримуєш. Мені ніколи не бути твоїм найкращим вибором, Люсі.

— А я спробую. Ходи в ліжко.

І він так і зробив. І вони так і зробили. І після любощів вона сказала йому, що кохає його, і то була істинна правда, і, здавалося, він і хотів, і потребував це почути, тільки їй здалося, що він спав мало. Якось серед ночі вона прокинулася (чи то їй наснилося, що прокинулася), і їй здалося, що Ларрі стоїть біля вікна, визирає на вулицю і прислухається, витягнувши шию, і нічні світлотіні робили його лице неприродно худим, перетворювали на якусь маску. Але у світлі дня Люсі вже була схильна думати, що то все був сон: у ранкових променях Ларрі, здається, знов став собою.

Тільки через три дні вони почули від Ральфа Брентнера, що Надін пішла жити до Гарольда Лодера. Почувши таку новину, Ларрі неначе напружився, але тільки на мить. А Люсі, хоч як їй за це було соромно, дізнавшись про це, зітхнула з полегшенням. Здається, все скінчилося.

——

Вона пішла додому майже одразу після зустрічі з Ларрі. Зайшла в дім, засвітила лампу у вітальні. Піднявши лампу, пішла вглиб будинку, на мить зупинившись біля кімнати хлопчика. Хотіла перевірити, чи правду сказала Ларрі. Так, це була правда.

Лео в химерній позі лежав у кублі з постелі в самих трусах… тільки порізи й садна вже всі зажили, здебільшого зовсім зникли, і суцільна засмага від ходіння практично голим теж зійшла. Але річ не лише в тому, подумала Надін. Щось змінилося в його обличчі — це навіть можна було помітити, коли він спав. Зник вираз німої, безпритульної дикості. Тепер це був не Джо. Просто хлопчик, який спав, стомившись за день.

Надін подумала про ту ніч, коли вона майже заснула і раптом відчула, що хлопчик кудись подівся. Сталося це в Норз-Бервіку, штат Мейн — уже практично на іншому боці країни. Вона пішла за ним до того будинку, де на веранді спав Ларрі. Спав Ларрі всередині, а Джо стояв надворі, мовчазно й дико занісши ніж, і розділяло їх лише тонке вікно, яке можна було пробити одним ударом. І вона відвела його звідти.

У серце Надін раптом вдарила гаряча ненависть, заіскрила, як кремінь від удару об сталь. Лампа затремтіла в її руці, і дикі тіні застрибали, затанцювали на стінах. Треба було не спиняти його! Вона сама мала відчинити двері перед Джо, і хай би він різав, рубав, колов, нищив, випускав нутрощі. Треба було…

А зараз хлопчик перевернувся, гортанно застогнав, немов прокидався. Підняв руки і замахав ними, немов відганяючи від себе якусь чорну тінь зі сну. І Надін відійшла, відчуваючи стукіт у скронях. Щось у хлопчику ще залишалося таке дивне, і Надін не сподобалося, як він зараз заворушився — неначе бачив її думки.

Але їй треба збиратися. І швидко.

Надін пішла у свою кімнату. На підлозі там лежав килимок. Стояло вузьке ліжко — ліжко старої діви. Більше нічого. Навіть картин на стінах. Кімната була повністю позбавлена особистих прикмет. Надін відчинила дверцята шафи й стала шукати щось серед розвішеного там одягу. Вона стояла на колінах, її кидало в піт. Витягла яскраву коробку, на якій зверху була фотографія дорослих, які, сміючись, грали в настільну гру. Настільній грі було щонайменше три тисячі років.

Вона знайшла планшет[92] у центрі, у крамниці з усілякими дрібничками, але не наважувалася вдаватися до нього вдома, при хлопчикові. Узагалі, вона ще не наважувалася його використовувати — до цього часу. Щось потягло Надін у ту крамничку, і коли вона побачила планшет у цій веселій коробочці, усередині неї щось почалося: таку боротьбу психологи називають нав’язливим станом. Тоді Надін так само кидало в піт і їй хотілось одночасно двох речей: вискочити з крамниці, не озираючись, — і схопити ту коробку, ту жахливо веселу коробку, й узяти собі. Друге лякало жінку дужче, бо здавалося не її власним бажанням, а якимось чужим.

Урешті Надін узяла ту коробку.

Це сталося чотири дні тому. Щоночі одержиме бажання зростало й зростало, і, божеволіючи від незрозумілих страхів, Надін пішла до Ларрі, вдягнувши сіро-блакитну сукню на голе тіло. Вона хотіла раз і назавжди покласти край страхам. Чекаючи його на ґанку, Надін була переконана, що нарешті чинить правильно. У неї було оце відчуття, хмільне, зачароване, яке не охоплювало її, напевне, відколи вона бігла росяною травою, тікаючи від юнака. Тільки цього разу хай чоловік її спіймає. Вона дасть йому це зробити. І всьому настане кінець.

Але коли він її зловив, то не бажав її. Надін підвелася, притискаючи до грудей коробку, і загасила лампу. Він зневажив її, і хіба не кажуть, що в пеклі не буває гірше люті[93]? Зневажена жінка цілком може продати душу дияволу… чи його зброєносцю.

Вона зупинилася тільки для того, щоб узяти великий електричний ліхтарик зі столу в передпокої. У глибині будинку хлопчик скрикнув уві сні, і вона на мить завмерла, відчула, як на голові ворушиться волосся.

Потім вийшла.

Її «веспа» стояла коло хідника — нею вона кілька днів тому їздила до Гарольда Лодера. Навіщо? Вони з Гарольдом хіба що десять слів устигли сказати одне одному, відколи вона приїхала до Боулдера. Але в сум’ятті, налякана снами, які не відступали від неї навіть тоді, коли не снилися вже більше нікому, Надін відчувала, що має поговорити про це з Гарольдом. Її лякав цей імпульс, згадала вона, вставляючи ключ у запалювання. Як і раптове бажання взяти той спіритичний планшет («Здивуйте друзів! Розважте вашу компанію!» — було написано на коробці), їй здавалося, що і ця думка прийшла до неї звідкись іззовні. Може, то була його думка. Але коли вона приїхала до Гарольда, то не застала його вдома. Будинок стояв замкнений — єдиний замкнений будинок, який вона бачила в Боулдері, — і жалюзі в ньому теж були опущені. Вона радше зраділа, ніж гірко розчарувалася, що не застала Гарольда. Коли б він був удома, він би впустив її й замкнув за нею двері. Вони б пішли у вітальню і там би говорили, кохалися чи робили щось таке страшне, що й словами не передати, — і ніхто б цього не бачив.

Дім Гарольда був закритий від світу.

— Що зі мною робиться? — прошепотіла вона в темряву, але темрява не відповіла. Надін завела «веспу», і розмірене дирчання двигуна прозвучало як образа ночі. Вона натисла педаль і поїхала. На захід.

Нічний холодок освіжив їй обличчя, і Надін нарешті полегшало. Здуй усе павутиння геть, нічний вітре. Ти ж усе знаєш і розумієш, правда? Коли всі варіанти відпадають, що ти обираєш? Те, що лишилось. Обираєш, хоч яку страшну пригоду це тобі обіцяє. Хай Ларрі залишається зі своєю дурненькою штучкою у вузьких штанях, із її вбогим словниковим запасом і кіношно-журнальним розумом. Ти йдеш далі. Ти ризикуєш… тим, що в тебе лишилося. Здебільшого собою.

Дорога розгорталася перед нею в слабкому світлі фари. Коли шлях пішов угору, довелося перемкнути на другу передачу; тепер вона була на Бейзлайн і їхала в бік чорної гори. Хай проводять свої збори. Їх цікавить, як увімкнути електрику, — її судженого цікавить увесь світ.

Двигун «веспи» смикався, напружувався, проте якось тягнув. Жахливий, але якийсь хтивий страх почав оволодівати нею, від вібрації сидіння ставало гаряче («Та ти мужика хочеш, Надін, — весело й страшно подумала вона, — грішна, грішна, ГРІШНА»). По праву руку від неї була прямовисна круча. Під нею — тільки смерть. А над нею? Ну, буде видно. Повертати вже було запізно, і лише від цієї думки вона відчула себе вільною — химерно і солодко вільною.