Загалом це обговорення неприємно нагадало Стю поминки. Воно свідчило, що серцем ці люди вже наполовину готові до того, щоб здатися й не шукати її. Коли б вона повернулася зараз, Еббі Фрімантл зустріли б щиро, так само б хотіли її бачити, слухали б її… але також вона б помітила, що її статус у цьому суспільстві дещо змінився, думав Стю. Якщо між нею і Комітетом Вільної зони виникне суперечка, то вже немає повної переконаності, що виграє в ній вона, попри право вето. Вона пішла, а громада існує далі. Цього громада не забуде, як уже наполовину забула про силу снів, від якої певний короткий час залежало їхнє життя.

Після зустрічі понад двадцять людей якийсь час сиділи на газоні за глядацькою залою; дощ скінчився, хмари розірвалися на шматочки, і вечір був свіжий і приємний. Стю і Френні посиділи там з Ларрі, Люсі, Лео і Гарольдом.

— Чорт, ти нам мало всі карти не сплутав сьогодні ввечері! — сказав Ларрі Гарольдові. І підштовхнув ліктем Френні. — Я ж казав тобі, що він — козирний пацан, правда?

Гарольд просто всміхнувся й скромно знизав плечима.

— Таке, лише пара ідейок. Ви всімох усе заново закрутили. У вас принаймні мав бути привілей разом дійти до кінця початку.

І ось через п’ятнадцять хвилин після того, як вони вдвох залишили ці імпровізовані збори і перебували ще в десяти хвилинах ходу від дому, Стю повторив:

— Тобі точно нормально?

— Так. Просто ноги втомилися.

— Ти хочеш розслабитися, Френсіс.

— Не називай мене так: ти ж знаєш, я цього не зношу!

— Вибач. Більше не буду, Френсіс.

— Чоловіки — сволоти.

— Ну, я спробую виправитися, Френсіс, че’слово.

Вона показала йому язик, що було цікаво, але Стю бачив, що Френ не налаштована на жарти, і припинив. Вигляд у неї був блідий і доволі апатичний — вона разюче не схожа була на ту Френні, яка так натхненно співала національний гімн кілька годин тому.

— Чогось сумуєш, хороша?

Френ похитала головою, але Стю побачив у її очах сльози.

— Що сталося? Розкажи.

— Та нічого. У тому й річ. Ніщо мене не турбує. Усе скінчилось, і я нарешті це зрозуміла, та й усе. Майже шістсот людей співають «Зоряний прапор». Мене оце зараз так раптово це вразило. Немає яток із хот-догами. На Коні-Айленді ввечері не обертається оглядове колесо. Ніхто не випиває чарку перед сном у «Спейс Нідл» у Сіетлі. Хтось знайшов спосіб прибрати наркоту з Комбат-зони[84] Бостона і проституцію з Таймс-сквер. То були жахливі речі, але, на мою думку, тут ліки значно гірші за хворобу. Розумієш, про що я?

— Так.

— Я в щоденнику вела таку собі рубрику «Не забути». Щоб дитина дізналася… ну, про все те, про що вона ніколи б не знала. І мені від того сумно. Треба було це назвати: «Те, чого більше немає»…

Френні схлипнула, зупинила велосипед і затулила рот тильним боком долоні, щоб стриматися.

— У всіх те саме, — сказав Стю, пригорнувши її. — Цього вечора багато хто плакатиме перед сном. Ти вже повір.

— Навіть не уявляю, як можна оплакувати цілу країну, — сказала вона, ще сильніше плачучи, — але, мабуть, таке можливо. Ці… ці дрібнички все проскакують у мене в голові. Продавці машин. Френк Сінатра. Олд-Орчард-Біч[85] у липні, повний народу, більшість приїжджих — із Квебеку. Отой дурко з MTV — Ренді його звали чи якось так. Час, коли… ї… їб… блін, я просто прям як вірш Рода Мак… Макк’юена[86] читаю!

Він пригорнув її, ніжно поплескав по спині, згадав старі часи, коли його тітонька Бетті до істерики розплакалася над якоюсь діжею, яка не зійшла, — тоді вона носила його двоюрідного брата Ледді, була десь на сьомому місяці — і Стю пам’ятає, що витирав їй очі куточком рушника для посуду і просив не засмучуватися: будь-яка вагітна жінка перебуває буквально за двоє дверей до психічної палати, бо в ній усі гормони завжди мішаються невідомо як.

Через якийсь час Френні сказала:

— Добре. Добре. Мені вже краще. Ходімо.

— Френні, я тебе кохаю, — сказав він. Вони далі котили велосипеди біля себе.

Вона спитала його:

— А що ти найкраще пам’ятаєш? Яку одну річ?

— Ну, ти знаєш… — сказав він і засміявся.

— Ні, не знаю, Стюарте.

— Це таке — з глузду з’їхати можна.

— Ну скажи.

— Навіть не знаю, чи хочу. А то будеш шукати людей із сачками[87].

— Ну скажи! — вона бачила Стю всяким, але так дивно, цікаво зніченим — уперше.

— Я нікому не розповідав, — сказав він. — Але я про це думаю останні два тижні. Щось зі мною сталося у 1982 році, я тоді працював на заправці Білла Гепскомба. Він брав мене на роботу, коли міг, після того як мене звільнили там із калькуляторного заводу. Я в нього працював на частину ставки з одинадцятої вечора до закриття — тоді це була третя ночі. Роботи було небагато після того, як працівники паперової фабрики «Діксі», в яких зміна закінчувалася в одинадцятій, заправлялися… багато було ночей, коли з дванадцятої до третьої не було жодної машини. Тоді я сидів, книжку читав або журнал, не раз і дрімав. Розумієш?

— Так.

Вона розуміла. У її уяві з’явився той чоловік, який через певний час і певні події став її чоловіком: широкоплечий молодик. Він дрімав на пластиковому кріслі, на колінах у нього лежала вгору обкладинкою розкрита книжка. Бачила, як він спить на острівці білого світла, на острові, оточеному великим внутрішнім морем техаської ночі. Вона любила цей образ — любила його на всіх картинах, що малювала її уява.

— Ну от, тієї ночі десь о другій п’ятнадцять я сидів, поклавши ноги на стіл Гепа, читав якийсь вестерн — чи Луїса Ламура, чи Елмора Леонарда, щось таке, і тут під’їжджає такий здоровий старий «понтіак»: усі вікна опущені, музика гримить як ненормальна — Генк Вільямс[88]. Навіть пісню пам’ятаю: «Я їду». І мужик — не старий, не молодий, сам-один. І красивий він був, але чимось страшнуватий: тобто вигляд у нього був як у людини, яка зробить жахливу річ і не замислиться. Волосся темне, кучеряве, трохи кошлате. Між черевиків у нього стояла пляшка вина, і на дзеркалі заднього огляду висіли пінопластові гральні кості. Каже: «Найкращого заливай». Кажу: «Добре», але якусь хвилину просто так на місці й простояв, дивився на нього. Якийсь вигляд у нього був знайомий. Я грався в «угадай обличчя».

Тепер вони дійшли до рогу — по другий бік перехрестя стояв їхній будинок.

Тут вони зупинилися. Френні уважно дивилася на нього.

— От я й кажу: «А я вас часом не знаю? Ви часом не з Кробетта чи Максіна?» Тільки от враження було таке, що не звідти я його знаю. А він каже: «Ні, але я в Корбетті в дитинстві був проїздом із сім’єю. У дитинстві я, здається, всю Америку проїхав. Тато в авіації служив». То я пішов і заправив йому машину, весь час думав про нього, намагався згадати лице — і тут раптом до мене дійшло. Я все одразу зрозумів. Чорт, я там ледве не всцявся від страху: той чоловік за кермом «понтіака» — він же помер.

— А хто це був, Стюарте? Хто?

— Ні, давай я тобі по порядку розповім усе, Френні. Та хоч як розказуй, історія абсолютно божевільна. От повернувся я до вікна й кажу: «З вас шість доларів тридцять центів». Він мені дає дві п’ятірки і каже, що решти не треба. А я йому: «Здається, я вас згадав». А він мені: «Ну, таке може бути», — і посміхається якось так страшно, аж холодом пробирає, а Генк Вільямс собі співає, що в місто їде. То йому й кажу: «Якщо ви той, про кого я думаю, то ви мали б бути мертвим». А він мені: «Ну ти ж, друже, не хочеш вірити в усе, що пишуть, правильно?» Я йому: «Вам Генк Вільямс подобається?» Ото й усе, що я зміг йому сказати. Бо я побачив, Френні, що коли нічого не скажу, то він просто вікно закриє та й покотить геть… а я і хотів, щоб він поїхав, і не хотів. Хотів, щоб він поки постояв. Доки я не переконаюся. Я тоді не знав, що багато в чому ніколи не можна до кінця переконатися, хоч як сильно тобі цього хочеться.