— Цур йому, ні. Може, я тільки рік у технікумі провчився, але все-таки я, бля, не варвар. У тебе пиво є?

— А, ну, я, може, зараз прижену баночку «Курсу». Правда, теплого.

— Годиться! — Стю пішов за Ґленом у дім, а у дверях зупинився й озирнувся на сплячого собаку.

— Спи добре, старий друзяко, — сказав він Коджакові. — Здорово, що ти тепер з нами.

Вони з Ґленом зайшли всередину.

——

Але Коджак не спав.

Він лежав у якомусь проміжному стані, де більшість живих істот подовгу перебувають, коли їх важко поранено, але не настільки, щоб їх накрила смертна тінь. У глибині його живота щось свербіло, пекло: так гоїлися рани. Ґленові потім треба буде багато часу займатися тим, щоб відволікти його від того свербіння, щоб Коджак не стяг, чухаючись, пов’язку, не відкрив рани й не заніс інфекцію. Але то буде пізніше. А нині Коджака (який ще інколи сприймав себе як Великого Стіва — так його звали від початку) цілком влаштовувало оце проміжне перебування.

Вовки напали на нього в Небрасці, коли він ще печально ходив, нюшкуючи, навколо хатки на домкратах у маленькому містечку Гемінгворд-Гоум. Запах ЧОЛОВІКА — відчуття ЧОЛОВІКА — привів його сюди і тут скінчився. Куди ж він пішов? Коджак не розумів. І тут вовки — четверо вовків — вийшли з кукурудзи, немов обдерті привиди мерців. Їхні очі загорілися, коли вони побачили Коджака, а губи, наморщившись, піднялися над зубами, і повітря розірвало тихе гарчання, говорячи про їхній намір. Коджак відступив перед ними, теж загарчав, його лапи напружилися, він став загрібати ними землю двору матінки Ебіґейл. Ліворуч від нього висіла гойдалка з шини, відкидаючи бездонну круглу тінь. Головний вовк кинувся на нього, щойно задня частина Коджака ковзнула в тінь ґанку. Вовк-ватажок кинувся низом, цілячись у живіт, а інші побігли за ним. Коджак стрибнув, перескочивши морду ватажка, який клацнув зубами, підставивши живіт, і коли ватажок почав кусати й дерти кігтями, пес всадив йому зуби в шию — глибоко, до крові, і вовк завив, намагаючись скинути собаку — від його впевненості раптово не лишилося й сліду. Поки вовк намагався вирватися, щелепи Коджака блискавично зімкнулися на чутливому писку вовка, і той жалюгідно завив: його ніс був розірваний, ніздрі висіли клаптями. Вовк помчав геть, скавулячи від страшного болю, шалено трусячи головою, ляпаючи кров’ю наліво й направо, і примітивна телепатія, властива всім таким тваринам, доволі чітко доносила до Коджака його думки, раз у раз повторювані:

(оси в мені, ой оси, оси в моїй голові, оси залізли в голову, о…)

І тоді на нього кинулися всі решта: один зліва, другий справа, немов величезні тупі кулі, а третій, останній, підліз знизу, шкірячись, клацаючи зубами, готовий випустити собаці нутрощі. Коджак кинувся праворуч, хрипко гавкаючи, щоб спочатку розібратись із цим вовком, а тоді сховатися під ґанок і відсиджуватися — може, до кінця. Зараз, лежачи на терасі, Коджак бачив той бій немов у повільній зйомці: гарчання, виття, удари, відступи, запах крові, що кинувся йому в голову і поступово перетворив його на бойову машину, так що він до пори не помічав власних ран. Першим він поклав того вовка, який кинувся з правого боку, так само як і першого — осліпив на одне око і завдав глибокої, кривавої, і, ймовірно, смертельної рани на одному боці горла. Але це Коджакові легко не минулося: вовк теж його поранив — здебільшого поверхово, але були й дві дуже глибокі рани, вони потім довго заживатимуть і залишать кривий шрам, схожий на криве мале латинське t. Навіть на старості (а Коджак прожив після того ще шістнадцять років, надовго переживши Ґлена Бейтмана), ці шрами нитимуть на погоду. Коджак звільнився, заліз під ґанок, і коли один із решти двох вовків, охоплений жагою крові, спробував поповзти за ним, Коджак стрибнув на нього, клацнув щелепами — і розірвав йому горлянку. Другий вовк відступив майже до самої кукурудзи з нервовим скавчанням. Якби Коджак вискочив, щоб дати йому бій, вовк би кинувся навтьоки, підібгавши хвіст. Але Коджак не виліз, з нього було годі. Він був виснажений. Лежати він міг тільки на одному боці, швидко, тяжко відсапуючись, зализуючи рани і видаючи глибоке грудне гарчання, коли помічав, що тінь останнього вовка наближалася. Потім стало темно, і місяць в імлі плив над Небраскою. І щоразу, коли останній вовк чув, що Коджак живий і, ймовірно, все ще готовий битися, то сахався і скавчав. Десь після півночі вовк пішов геть, залишивши Коджака самого визначатися, жити чи вмерти. Під ранок пес відчував присутність якоїсь іншої тварини, і це його лякало: він тихо скавулів уві сні. Щось там було в кукурудзі, може, воно навіть полювало на нього. Коджак лежав і тремтів, чекаючи, чи воно його знайде, оте воно, яке відчувалося, як Чоловік, Вовк і Око — щось темне, наче прадавній крокодил у кукурудзі. Невідомо, скільки часу минуло, місяць уже сів, і Коджак відчув, що воно пішло геть. Він задрімав. Пес пролежав під ґанком три дні, виходячи лише тоді, коли його мучили голод і спрага. Під колонкою весь час стояла калюжка води, а в хаті ще лишалися всілякі поживні недоїдки — після бенкету, який матінка Ебіґейл приготувала для гурту Ніка.

Коли Коджак відчув, що може йти далі, то вже знав куди. Уже не запах, а глибоке чуття, жар, який виник у ньому, поки він лежав на смертній межі: на захід від нього був куток, що випромінював тепло. І так він туди й дійшов, останні п’ятсот миль дибаючи на трьох ногах, а біль невпинно гриз йому живіт. Час від часу він чув запах ЧОЛОВІКА, тож розумів, що перебуває на правильному шляху. І нарешті він дійшов. ЧОЛОВІК був там. Вовків не було. Була їжа. І ніде не відчувалось Оте темне… Чоловік, який смердів вовком і відчувався як Око, що бачить тебе за багато миль, якщо розвернеться у твій бік. А поки що все було чудово. І з такими думками (наскільки можуть думати собаки у своїх тонких стосунках зі світом, який практично повністю сприймається в них чуттями) Коджак ковзнув углиб, тепер уже у справжній сон, і снилося йому приємне: як він ганяє кролів заростями конюшини й тимофіїївки в приємній росі, яка лагідно холодить пузо. Його звати Великий Стів.

Сорок градусів північної широти. Ух, а кролі ж тут усюди в цьому сірому й нескінченному ранку…

Уві сні він дриґав ногами.

Розділ 53

Витяг із протоколу засідання Тимчасового комітету

17 серпня 1990 р.

Збори відбулись у домі Ларрі Андервуда на Південній Сорок Другій вулиці в районі Тейбл Меса. Усі члени Комітету присутні…

Перше питання на порядку денному: вибори членів Тимчасового комітету в Постійний комітет Боулдера.

Слово надано Френ Ґолдсміт.

ФРЕН: І я, і Стю погоджуємося, що найкращий, найлегший спосіб для нас бути обраними — це якби матінка Ебіґейл підтримала весь список. Це б допомогло уникнути ситуації, коли ще двадцятьох людей висунуть їхні друзі, чим, можливо, сплутають нам усі карти. Але зараз треба діяти по-іншому. Я не пропонуватиму нічого такого, що не є абсолютно демократичним, та ви всі й так знаєте план — але я просто хочу знову наголосити: кожен з нас повинен заручитися підтримкою кого-небудь, щоб бути висунутим і обраним. Ми, і це очевидно, не будемо це робити одне для одного, інакше вийде занадто схоже на мафію. А якщо хто не може знайти одну людину, щоб його висунула, а другу — щоб підтримала, то, певне, йому нема чого робити в Комітеті.

СЬЮ: Ух ти! Та ти хитра, Френ.

ФРЕН: Так, трошки.

ҐЛЕН: Ми знову повертаємося до питання моральної обґрунтованості Комітету, і, хоч я певен, що для всіх ця тема дуже принадна, я б хотів повернутися до неї за кілька місяців. Гадаю, нам просто слід погодитися, що ми діємо в найкращих інтересах Вільної зони, і поки що цього не обговорювати.

РАЛЬФ: Сердитий ти трохи якийсь, Ґлене.

ҐЛЕН: Так, я трохи сердитий, визнаю. Із самого того, що ми стільки часу виїдаємо одне одному печінки, можна доволі точно визначити, де в нас серце.

СЬЮ: Дорога в пекло вимощена…

ҐЛЕН: Так, добрими намірами, але оскільки нас турбують наші наміри, то ми, певне, прямуємо просто в рай.