— Ну то гаразд, — сказав він і приєднався до Френ на ліжку. — То що там у тебе під сорочкою?

— Такий великий, сильний чоловік, напевне, здатний перевірити це без сторонньої допомоги, — суворо відказала Френ.

Як виявилося, там не було нічого.

——

Наступного дня пошуковий загін скромно стартував о восьмій годині у складі шістьох людей: Стю, Френ, Гарольд, Дік Воллмен, Ларрі Андервуд і Люсі Свонн. Опівдні в загоні було вже двадцять людей, а до сутінок (які, як завжди, супроводжувалися короткими грозами в передгір’ях) уже понад півсотні людей прочісували місцевість на захід від Боулдера, переходили вбрід струмки, бродили туди-сюди каньйонами, перебиваючи радіосигнал одне одному.

Дивний стриманий жах поступово прийшов на зміну вчорашній готовності примиритись із ситуацією. Попри потужну силу снів, які підтверджували напівбожественний статус матінки Ебіґейл у Вільній зоні, більшість людей у питаннях виживання залишалися реалістами: стара жінка віком понад сто років сама десь блукає всю ніч. А тепер настає наступна ніч, а її все немає.

Чоловік, який пройшов через усю країну від Луїзіани до Боулдера з двадцятьма людьми, чітко це підсумував. Вони прийшли опівдні за день до того. Коли їм сказали, що матінка Ебіґейл зникла, цей чоловік на ім’я Норман Келлоґґ кинув на землю свою бейсболку і сказав:

— От уже щастить як утопленику, блять… а хто у вас пішов її шукати?

Чарлі Імпенінг, який трохи став місцевим панікером (це саме він повідомив чудову новину про сніг у вересні), почав казати людям, що коли матінка Ебіґейл вшилася, то, може, це знак усім іншим вшиватися. Та й Боулдер занадто близько. До чого? Та нехай, яка різниця, до чого, але, хай йому абищо, близькість до Нью-Йорка чи Бостона була б для Чарлі, сина Мейвіс Імпенінг, значно спокійнішою.

Слухати його ніхто не став. Люди втомились і були готові осісти. Якщо настануть холоди, а опалення не буде, то вони, може, й переберуться кудись, але не раніше. Вони зализували рани. Імпенінга ввічливо попрохали йти самого, коли вже йому так хочеться. Імпенінг сказав, що почекає, доки ще кільком людям відкриються очі. Чули, що Ґлен Бейтман висловив думку, що з Чарлі Імпенінга вийде збіса невдалий Мойсей.

«Стриманим жахом» почуття в громаді обмежувалися, на думку Ґлена Бейтмана, бо люди досі лишалися раціонально налаштованими, попри всілякі сни, попри глибоко прихований страх перед тим, що діється на захід від Скелястих гір. Забобонам, як і справжньому коханню, потрібен час, щоб вирости, усвідомити себе й розквітнути.

— Коли ви закінчуєте будувати сарай, — сказав він Нікові, Стю і Френ, коли того вечора ніч поклала кінець пошукам, — ви прибиваєте над дверима підкову кінцями догори, щоб у ній трималась удача. Але якщо один цвях випадає і підкова перевертається, то ви ж не покидаєте сарай. Може, колись настане день, і ваші діти покинуть той сарай, якщо удача з підкови висиплеться, але то може статися через багато років. Просто зараз ми розгублені, не розуміємо, що відбувається. І це мине, гадаю. Якщо матінка Ебіґейл померла, — Бог знає, але я сподіваюся, що вона жива, — то кращого моменту для такої події з точки зору психічного здоров’я громади годі придумати.

Нік написав:

«Але ж вона мала пильнувати Супротивника, бути йому противагою, бути тут, щоб тримати рівновагу терезів…»

— Так, я розумію, — похмуро сказав Ґлен. — Розумію. Дні, коли підкова мала значення, можуть і минати… а може, вже минули. Повір мені, я знаю.

Френні мовила:

— Ви ж не вважаєте, що наші внуки будуть забобонними дикунами, правда, Ґлене? Що вони будуть палити відьом і тричі плювати через ліве плече на удачу?

— Я майбутнього читати не можу, Френ, — відповів Ґлен, і у світлі лампи його обличчя здавалося старим, виснаженим — може, так виглядає чарівник-невдаха. — Я навіть зараз як слід не міг оцінити, наскільки матінка Ебіґейл впливала на цю громаду, доки Стю мені не сказав тієї ночі на горі Флеґстафф. Але я точно знаю ось що: ми в цьому місті внаслідок двох речей. Супергрип можна списати на дурість людства. Не має значення, ми його створили, росіяни чи латвійці. Питання «хто винен?» втрачає свою важливість перед лицем загальної істини: раціоналізм закінчується великою братською могилою. Закони фізики, закони біології, аксіоми математики, вони всі — частина смертного шляху, бо ми так улаштовані. Коли б не капітан Трипс, то було б щось інше. Була мода в усьому винуватити «техніку», але ця «техніка» — стовбур дерева, а не коріння. А корінь її — раціоналізм, і я б визначив його так: «Раціоналізм — це думка, що ми можемо щось зрозуміти в тому, як влаштоване буття». Це смертний шлях. І так було завжди. Супергрип можна списати на раціоналізм, якщо бажаєте. А інша причина, з якої ми тут, — сни, а сни є ірраціональними. Ми домовилися не говорити про цей простий факт на зборах Комітету, але нині не збори. То скажу те, в чому переконаний: нас привели сюди сили, яких ми не розуміємо. Для мене це означає, що ми починаємо розуміти — поки що підсвідомо, і, з огляду на культурну затримку, не без кроків назад — інше визначення існування. Те, що ми в структурі буття ніколи нічого не зрозуміємо. І якщо раціоналізм — шлях до смерті, то ірраціоналізм цілком може виявитися шляхом до життя… принаймні якщо не буде доведено протилежне.

Дуже повільно Стю промовив:

— Ну, в мене є свої забобони. З мене сміються, але що зробиш, є таке діло. Я розумію, що не має значення, одним чи трьома сірниками підкурювати дві цигарки, але два мене не нервують, а третій нервує. Я не проходжу під драбинами, і мені все одно, чи перебіжить мені дорогу чорний кіт. Але жити без науки… може, поклонятися сонцю… вважати, що на небі якісь чудовиська грають у кеглі, коли гримить грім… я б не сказав, що це мені дуже всміхається, лисий. Мені воно все одно що рабство.

— А якщо це все правда? — тихо промовив Ґлен.

— Що?

— Уяви собі, що час раціоналізму минув. Я сам практично переконаний, що так і є. Колись він настає, колись минає; раціоналізм практично пішов від нас у 1960-х, у так званій Ері Водолія, а в Середньовіччя практично мав відпустку. І уяви… уяви, що коли раціоналізм усе-таки відійде, то немовби яскравий серпанок спаде і ми побачимо…

Він замовк, погляд його став самозаглибленим.

— Що побачимо? — спитала Френ.

Він подивився їй в очі дивним сірим поглядом, повним якогось власного внутрішнього світла.

— Темну магію, — тихо промовив Ґлен, — цілий всесвіт чудес, де вода тече вгору, а в хащах водяться тролі, дракони — в горах. Світлі чудеса, світлі сили: «Лазарю, встань!» Вода ставатиме вином. І… і, може бути… виганятимуть бісів.

Він замовк, відтак усміхнувся.

— Шлях до життя.

— А темний чоловік? — тихо спитала Френ.

Ґлен знизав плечима.

— Матінка Ебіґейл називає його Паросток Сатани. Може, він просто останній чаклун раціональної думки, який гострить на нас технічну зброю. А може, він — дещо більше, значно темніше. Я знаю тільки те, що він існує, і вже не вірю, що соціологія, психологія чи ще якась «ологія» покладе йому кінець. Гадаю, що тільки біла магія… і наша біла чарівниця десь пішла і ходить сама-одна.

Голос Ґлена майже зірвався, і він швидко опустив очі.

Надворі була лише темрява, і вітерець, що прилетів із гір, бризнув свіжим дощем у скло вітальні Стю і Френ. Ґлен розкурював люльку. Він вигріб із кишені жменю дрібних грошей і підкидав їх, поглядаючи, скільки монет випало гербом угору. Нік малював на верхньому аркуші свого записника вигадливі фігури, а з голови йому не йшли порожні вулиці Шойо, і він почув — так, почув — голос, шепіт: «Він іде по тебе, глушко. Він уже близько».

Через якийсь час Ґлен і Стю розвели вогонь у каміні, і всі стали майже безмовно дивитися на вогонь.

——

Коли вони пішли, настрій у Френ був утомлений, почувалася вона нещасною. Стю теж був не в гуморі. Вигляд у нього втомлений, подумала вона. Треба завтра просто лишитися вдома, поговорити, а вдень подрімати. Не напружуватися. Вона подивилася на газову лампу і подумала, як гарно було б, коли б натомість світилась електрична лампочка, яскрава електрична лампочка, що вмикається вимикачем на стіні.