Изменить стиль страницы

Страшний, чарівний процес.

Коли в червні настав кінець світу, силу магнетизму ще не розуміли, хоча Гарольд думав (він не мав особливих схильностей до раціональної науки), що фізики, які досліджують таке, вважають: це якось інтимно пов’язано з явищем гравітації, а гравітація — наріжний камінь Всесвіту.

Рухаючись до Недерленда, на захід, угору, відчуваючи холод у повітрі, помічаючи грозові хмари, що купчилися навколо ще вищих гір за Недерлендом, Гарольд відчув, що з ним самим теж почало відбуватися щось подібне. Він наближався до точки рівноваги… а далі незабаром буде точка зсуву. Він — залізяка саме на тій відстані від магніта, де малий поштовх пересуває її далі, ніж міг би за звичайних обставин. Гарольд відчував у собі оте саме тремтіння.

То було подібне до контакту зі священним — найбільш подібне з усього, чого Гарольд у житті зазнав. Молодість відкидає все святе, бо прийняти його означає визнати, що всі чуттєво пізнавані речі колись загинуть, а цього Гарольд визнавати не бажав. Ця баба — якийсь екстрасенс, гадав він, та й Флеґґ, темний чоловік, теж. Вони — просто люди-радіостанції, та й усе. Їхня дійсна сила полягатиме в суспільствах, що гуртуватимуться навколо їхніх сигналів, таких відмінних один від одного. Так Гарольд думав.

Але коли він припаркував мотоцикл на краю зачуханої головної вулиці Недерленда і нейтральна фара «хонди» горіла, мов котяче око, коли він наслухав завивання вітру в соснах і осиках, Гарольд відчув щось більше, ніж магнетичне тяжіння. Він відчув велетенську, ірраціональну силу з заходу, тяжіння настільки потужне, що від перебування під його дією можна збожеволіти. Гарольд відчув, що коли рушить далі від цієї точки рівноваги, то повністю втратить власну волю. Піде туди просто як є, з порожніми руками.

І за це, хоча в тому його вини не буде, темний чоловік його вб’є.

То він повернув назад, відчуваючи таке холодне полегшення, як людина, яка замислила самогубство і довго дивилася вниз із висоти, з якої хотіла стрибнути. Він немовби відійшов від того небезпечного краю. Але можна вирушити сьогодні ввечері, якщо хочеться. Так, він може вбити Редмана однією кулею впритул. І ще один постріл — у скроню. На постріли ніхто уваги не зверне: дичини багато, тепер часто підстрелюють оленів, які забрідають у місто.

Була за десять сьома. До пів на восьму він міг би розправитися з обома. Френ не здійме тривоги до пів на десяту, а то й пізніше, а тоді він уже буде далеко, мчатиме «хондою» на захід, і в рюкзаку лежатиме його «Головна книга». Але цього не станеться, якщо він просто сидітиме тут на своєму байку і гаятиме час.

«Хонда» завелася з другого разу. Хороший мотик. Гарольд усміхнувся. Гарольд вишкірився. Гарольд просто випромінював добрий гумор. Він поїхав до парку Чотоква.

——

Уже сутеніло, коли Стю почув у парку гудіння Гарольдового мотоцикла. За мить між дерев на підйомі замиготіла фара «хонди». Потім стало видно голову Гарольда в шоломі, яка роззиралася, шукаючи його.

Стю, який сидів на краю кам’яної печі для барбекю, помахав йому і подав голос. За хвилину Гарольд його помітив, помахав у відповідь і почав перемикатися на другу передачу.

Після того як усі троє цього вечора вирушили в експедицію, Стю став значно кращої думки про Гарольда… власне, думав про нього найкраще за весь час. Гарольд дуже гарно придумав, навіть якщо їм нічого не вдасться. І Гарольд сам попросив для себе дорогу на Недерленд… і, мабуть, холодно йому там було, попри той жилет. Та коли він під’їжджав, Стю побачив, що постійна посмішка Гарольда тепер більше нагадує гримасу; лице в нього було напружене і дуже бліде. «Мабуть, розчарований, що нічого не вийшло», — здогадався Стю. Раптом він відчув себе винним, що вони з Френні так ставилися до Гарольда, до його постійної посмішки й аж надто дружніх манер, сприймаючи це як своєрідний камуфляж. Вони хоч колись замислювалися, що цей хлопець, може, намагається почати життя з чистого аркуша, а що це виглядало трохи дивно, так це тому, що він ніколи раніше так не поводився? «Не замислювалися», — думав Стю.

— Що, зовсім нічого? — спитав він Гарольда, бадьоро зіскочивши з печі.

— De nada[77], — сказав Гарольд. Посмішка знову з’явилася на його лиці, але була вона автоматична, безсила, якась сардонічна. Гарольдове обличчя й далі було химерне, мертвотно-бліде. Руки він засунув у кишені жилета.

— Та нехай. Думка ж була гарна. Звідки нам знати, може, вона вже у себе вдома. А як ні, ще завтра можемо пошукати.

— То вже буде схоже на пошуки тіла…

Стю зітхнув.

— Може… так, може. А чом би тобі не поїхати до нас повечеряти, Гарольде?

— Що? — Гарольд немов відсахнувся в сутінки, що згущалися між дерев.

Його посмішка здавалася ще неприроднішою, ніж завжди.

— Повечеряти, — терпляче повторив Стю. — Слухай, і Френні буде тебе рада бачити. Без балди. Справді буде.

— Та може, — відказав Гарольд; вигляд у нього й далі був знічений. — Але я… ну… в мене щодо неї дещо є, розумієш. Може, найкраще буде, якщо ми… зараз поки без цього. Нічого особистого. Ви гарно разом живете. Я знаю, — його усмішка засяяла з новою щирістю. Вона була заразлива: Стю теж усміхнувся.

— Як хочеш, Гарольде. Але наші двері завжди для тебе відчинені в будь-який час.

— Дякую.

— Ні, це я тобі дякую, — серйозно мовив Стю.

Гарольд моргнув.

— Мені?

— За допомогу в пошуках, коли всі вирішили, що треба дати подіям розвиватися природним шляхом. Навіть хоч нічого й не вийшло. Потиснеш мені руку?

Стю простягнув руку. Гарольд, не розуміючи, якусь мить дивився на неї, і Стю не думалося, що його жест отримає відповідь. Тоді Гарольд витяг із кишені жилета руку — вона немов за щось зачепилася, чи не за «блискавку» — і швидко потис руку Стю. У Гарольда долоня була тепла і трохи спітніла.

Стю зробив крок уперед і глянув на дорогу.

— Ральф мав би вже під’їхати. Дуже сподіваюся, у нього на спуску з тої довбаної гори не сталася аварія. Він… а ось уже й він.

Стю підійшов до узбіччя: тепер у хованки між дерев гралася інша постать.

— Так, це він, — якось дивно, сухо промовив за його спиною Гарольд.

— І ще з ним хтось.

— Що-о?

— Онде, — Стю показав на ще одну мотоциклетну фару, яка рухалася за першою.

— А-а, — і знову цей химерний безбарвний голос. Стю не витримав і озирнувся.

— У тебе все нормально, Гарольде?

— Просто втомився.

Друга машина належала Ґленові Бейтману; то був мопед невеликої потужності, наскільки це можливо, наближений до мотоцикла, і поряд з ним «веспа» Надін видавалася «гарлі девідсоном». За спиною Ральфа сидів Нік Андрос. Нік усіх запрошував до їхнього з Ральфом будинку на каву і/або коньяк. Стю погодився, а Гарольд перепросив і відмовився; вигляд у нього й далі був утомлений і напружений.

От же чорт, як він засмутився, подумав Стю і відзначив, що оце він уперше поспівчував Гарольдові, але дуже спізнився з тим співчуттям. Стю теж спробував покликати його з собою до Ніка, але Гарольд тільки похитав головою і сказав Стю, що вичерпав за день уже всі сили. Краще поїде додому та поспить.

——

Коли Гарольд дістався додому, його колотило так, що він ледве зміг відімкнути парадні двері. Коли ж відчинив, то вскочив у дім так швидко, немов за ним крався маніяк. Хряснув дверима за собою, зачинив на замок і на засув. Тоді сперся на двері і якусь мить так стояв із заплющеними очима, почуваючись на межі істеричного плачу. Коли ж знов оволодів собою, то навпомацки зайшов до вітальні й засвітив всі три газові лампи. У кімнаті стало світло, і від цього полегшало.

Гарольд сів в улюблене крісло й заплющив очі. Коли пульс трохи сповільнився, він пішов до каміна, витяг камінь, дістав свою «Головну книгу». Вона його заспокоїла. У таких книгах бухгалтери записують борги, рахунки, які належить сплатити, відсотки, які зростають. За її допомогою можна, урешті, звести всі рахунки.

Він відкинувся в кріслі, прогорнув на те місце, де зупинився, повагався, а потім написав: «14 серпня 1990 р.». Писав майже півтори години, ручка мчала з рядка на рядок, зі сторінки на сторінку. Обличчя в міру писання ставало то дико веселим, то занудно-праведним, сповнювалося то жаху, то радості, було ображене й усміхнене. Коли він закінчив, то перечитав запис («То лист мій світу, що мені / ніколи не відпише»)[78], задумливо масажуючи стомлену праву руку.

вернуться

77

Нічого особливого (ісп.).

вернуться

78

Рядок з поезії Емілі Дікінсон, переклад Н. Тучинської.