Френні відчула, як очі їй печуть сльози. Вона сердито намагалася зупинити себе, не додавати цього до їхніх проблем, але та її частина, що відповідала за воду, здається, не слухалася.

Та раптом Стю засяяв.

— Йокелемене! Чорт, мало не забув, правильно!

— Що мало не забув?

— Зараз покажу! Нікуди не ходи! — Він пішов до дверей і потупав сходами вниз. Френні вийшла до дверей і швидко побачила, що він повертається. У нього щось було в руках, і це було… було…

— Стюарте Редмане, де ти це взяв?! — щасливо й здивовано спитала Френні.

— «Фолк Артс Мюзік», — посміхнувся він.

Френ узяла пральну дошку і підважила в руках. Світло відбивалося від її синьої ребристої поверхні.

— «Фолк»?

— Аж на іншому кінці Волнат-стрит.

— Пральна дошка в музичній крамниці?!

— Ага. Ще й тазик там був класнючий, тільки хтось у ньому дірку проколупав і зробив з нього бас.

Френні розсміялася. Вона поклала дошку на диван, підійшла до Стю і міцно пригорнула. Його руки піднялися до її грудей, і вона ще міцніше до нього пригорнулася.

— А лікар прописав йому джаз, — прошепотіла вона.

— Га?

Вона притулилася обличчям до його шиї.

— І це йому допомогло нараз. Принаймні так у пісні співається. А мені ти можеш зробити приємно, Стю?

Усміхаючись, він підхопив її на руки.

— Ну, що ж, — сказав він. — Певно, можна спробувати.

——

Наступного дня о другій п’ятнадцять Ґлен Бейтман увірвався в дім, не стукаючи. Френ була в гостях у Люсі Свонн, де вони удвох намагалися вчинити тісто на хліб. Стю читав вестерн Макса Бренда. Звів очі й побачив Ґлена, блідого, враженого, з виряченими очима, і кинув книжку на підлогу.

— Стю! — сказав Ґлен. — Ох ти ж, Стю. Який я радий, що ти тут!

— А що таке? — різко спитав Стю. — Це… її хтось знайшов?

— Ні, — відказав Ґлен. Він сів — майже впав, наче в нього відмовили ноги. — Новина не погана. Але це дуже дивно.

— Що? Що таке?

— Коджак. Я по обіді ліг подрімати, а коли прокинувся — на ґанку Коджак. Міцно спить. Побитий як не знаю що, Стю, таке враження, наче його крізь кухонний комбайн з тупими лезами прогнали — але це він.

— Він — тобто пес? Той Коджак?

— Та отож.

— Ти певен?

— На нашийнику та сама бляха, написано «Вудзвілл, Н. Г.» Нашийник теж той самий, червоний. Пес той самий. Він страшенно схуд, і видно, що бився. Дік Елліс — Дік втішився несказанно, що в нього з’явився пацієнт-тварина, скучив уже за ними — каже, що одне око Коджак уже назовсім втратив. Сильні подряпини на боках і животі, деякі запалені, але Дік полікує. Дав йому заспокійливе і забинтував живіт. Дік каже, що собака, очевидно, побився з вовком, а то й не з одним. Але сказу нема. Із цим чисто. — Ґлен поволі похитав головою, і щоками скотилися дві сльози. — Собака, чорт забирай, до мене повернувся! Господи, як мені шкода, що я його залишив, і він мав сам за мною бігти, Стю. Погано мені від того, задовбись як погано.

— Ми тоді не могли його взяти. На мотоциклах не могли.

— Так, але… він за мною йшов, Стю. Про подібне в «Стар Віклі» писали: «Вірний пес ішов за господарем дві тисячі миль». Як йому вдалося це? Як?

— Мабуть, так само, як і нам. Собакам же також сняться сни, ти ж знаєш. Ти хіба ніколи не бачив, як він на кухні спить і ногами дриґає? В Арнетті був такий дід, Вік Пелфрі, от він казав, що в собак є два сни: гарний і поганий. Коли сон хороший, то собака дриґає ногами. А коли поганий — то гарчить. Якщо розбудити собаку, який уві сні щойно гарчав, то він укусить сто відсотків!

Ґлен здивовано похитав головою.

— Бачать сни, кажеш…

— Нічого чуднішого за те, що ти вчора говорив, я не кажу, — дорікнув Стю.

Ґлен усміхнувся й кивнув.

— А, про таке я годинами можу балакати. Я — один із великих балаболів усіх часів і народів. Таке буває, коли щось дійсно стається.

— «На кафедрі вмикається, вимикається вимикачем».

— Ну тебе на хрін, Східний Техасе. Хочеш на собаку мого подивитися?

— А то!

——

Будинок Ґлена стояв на Спрюс-стрит, приблизно у двох кварталах від готелю «Боулдерадо». Плющ, який плівся на ґратках ґанку, здебільшого висох, так само й газон, і більша частина квітів у Боулдері: без щоденного поливання з міського водогону сухий клімат переміг усе.

На терасі стояв маленький круглий столик, а на ньому — джин з тоніком. («Правда ж, без льоду це доволі гидке пійло?» — спитав Стю, на що Ґлен відповів: «Після третьої вже не помітно, є він там чи нема!») Біля напою стояла попільничка, в якій розмістилося п’ять люльок, поряд — книжки «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом», «Четвертий м’яч» і «Мій револьвер швидкий» — усі відкриті на різних сторінках. Також лежала відкрита пачка «Сирних поцілунків Крафт».

Коджак лежав на ґанку, мирно поклавши свою зранену морду на передні лапи. Пес був худий, як вішак, і дуже сильно покусаний, проте Стю його впізнав, хоч і недовго був знайомий. Він присів, почав гладити Коджака по голові. Коджак прокинувся і радісно поглянув на Стю. Здається, він навіть усміхнувся по-собачому.

— От хороший пес! — промовив Стю, відчуваючи дурнуватий клубок у горлі.

Перед його очима, наче карти, які здаються лицем, розгорнулася галерея його власних собак від того часу, коли мама в п’ять років подарувала йому старого Спайка. Багато собак. Може, не на всі карти в колоді, але все одно багато в нього їх було. Гарно мати пса, і, наскільки було відомо Стю, Коджак був єдиним собакою на весь Боулдер. Він кинув погляд на Ґлена і швидко опустив очі. Стю подумав, що навіть старому лисому соціологу, який читає три книжки одночасно, не дуже приємно, коли хтось помітить, що в нього очі на мокрому місці.

— Хороший собака! — повторив він, і Коджак застукотів хвостом по дошках тераси, треба думати, погоджуючись, що він справді хороший.

— Зараз повернуся, — хрипко сказав Ґлен. — До туалету треба.

— Ага, — не озираючись, відказав Стю. — Ох ти ж, хороший хлопче, старий Коджаку, ну, ти ж і молодець! Чи не молодець?

Коджак, погоджуючись, заколотив хвостом.

— Можеш перевернутися? Вдай мертвого, друзяко. Перевернись!

Коджак слухняно перевернувся на спину, витяг задні ноги, задрав передні. Стю стурбовано оглянув собаку, обережно проводячи по твердій білій гармошці перев’язки, що її наклав Дік Елліс. Вище було помітно червоні, напухлі подряпини, які під пов’язкою, напевне, вже переходили в серйозні рани. Таки хтось на нього напав, і то не інший безпритульний пес. Собака кусає за морду і горло. А на Коджака накинулося щось нижче, ніж собака. Хитріше. Може, і зграя вовків, але Стю сумнівався, що Коджак зміг би після такого вийти живим. Хай там як, псові пощастило, що йому кишки не випустили.

Бухнули розсувні двері, і на терасу повернувся Ґлен.

— Те, що на нього напало, цілило просто в життєво важливі органи, — відзначив Стю.

— Рани глибокі, крові він утратив багато, — погодився Ґлен. — Просто в голові не вкладається, що з ним таке сталося, зокрема, й через мене.

— Дік каже — вовки.

— Вовки, може, койоти… тільки він не вважає, що койоти могли б так його обробити, і я з ним згоден.

Стю поплескав Коджака по задній частині, і той знову перевернувся на пузо.

— Як же так — зникли майже всі собаки, а вовків стільки стало в одному місці на схід від Скелястих, щоб напасти на такого хорошого собаку?

— Та, мабуть, ми ніколи не дізнаємося, — сказав Ґлен. — Не більше, ніж про те, чому ця клята епідемія знищила коней, але не корів, і майже всіх людей, крім нас. Я про це і думати не буду. Я просто збираюся дістати багато корму «Ґейнс» і буду його відгодовувати.

— Ага, — Стю подивився на Коджака, очі в якого самі собою заплющилися. — Порвали його сильно, але все хазяйство в нього ціле, я помітив, коли він перевернувся. Не завадить і повиглядати, чи ніде сучка яка-небудь не пробігатиме, еге?

— Та отож, — замислено сказав Ґлен. — Хочеш теплого джину з тоніком, Східний Техасе?