Він знову поклав свою книгу під камінь. Гарольдові було спокійно; він усе переніс на папір; переклав свій жах і гнів на папір, і його намір залишався рішучим. Це було добре. Іноді від записування його сильніше колотило, і було це тоді, коли він писав нещиро чи не намагаючись нагострити тупий край правди так, щоб від самого дотику можна було порізатися до крові. Але цієї ночі він зумів покласти книгу назад спокійно і безтурботно. Гнів, страх і прикрість безпечно перейшли в книгу, а камінь притиснув їх, не випускаючи, поки Гарольд спатиме.

Гарольд підняв жалюзі на одному вікні й подивився на мовчазну вулицю. Глянув угору на хмарочоси і спокійно подумав, наскільки близько сьогодні був від того, аби будь-що вчинити задумане: витягти пістолет і спробувати покінчити з усіма чотирма.

Ото б він улаштував їхньому смердючому, самовпевненому Тимчасовому комітетові. Коли б він з ними розправився, у них би, на хуй, і кворуму б не було. Проте в останній момент якийсь майже зношений канат глузду втримав його, не пустив. Виявляється, він зміг випустити з руки пістолет і потиснути лапу цьому зрадникові, цьому вихваляці. Як це йому вдалося, він ніколи не дізнається, але слава Богу, що вдалося. Ознака генія — це вміння чекати, і він почекає.

Тепер йому хотілося спати: день був довгий і насичений.

Розстібаючи сорочку, Гарольд вимкнув дві лампи, а третю взяв із собою в спальню. Ідучи через кухню, він так і завмер на місці.

Двері до підвалу були відчинені.

Він підійшов, тримаючи лампу вгорі, і спустився трьома першими сходинками.

Страх кинувся в його серце, прогнавши спокій.

— Хто тут? — крикнув він. Відповіді не було. Гарольд міг бачити аерохокейний стіл. Постери. У далекому кутку на полиці лежали крокетні ключки в яскраву смужку.

Гарольд спустився ще на три сходинки.

— Є тут хто?

Ні: він відчував, що тут нікого не було. Але не зміг оволодіти своїм страхом.

Він пройшов решту сходинок із лампою над головою; а в другому кінці кімнати страшна тінь Гарольда, чорна й гігантська, як мавпа з вулиці Морґ[79], зробила те саме.

Там щось на підлозі? Так. Щось є.

Він пройшов за треком для машинок до вікна, крізь яке залізла Френ. На підлозі був розсипаний бурий гравій. Гарольд поставив лампу біля того місця. Посередині чітко, як відбиток пальця, стояв слід кеда чи тенісного взуття… малюнок не вафельний, не зигзагоподібний, а просто групи ліній і кіл. Гарольд дивився на нього, фотографуючи поглядом, а потім пхнув ногою, здійнявши куряву, і знищив слід. У світлі лампи його лице здавалось обличчям ожилої воскової фігури.

— Ти за це отримаєш! — неголосно крикнув Гарольд. — Хоч хто з вас це був, але ви за це отримаєте! Так, так, отримаєте!

Він піднявся сходами назад і пройшовся всім будинком, шукаючи інших слідів осквернення. Не знайшов. До вітальні повернувся вже геть не сонний. Він уже просто вирішив, що хтось — може, дитина, — заліз до нього з допитливості, аж тут у його голові, немов ракета в опівнічному небі, вибухнуло: «ГОЛОВНА КНИГА!» Мотив вторгнення був настільки зрозумілим, настільки жахливим, що Гарольд спочатку просто про нього не подумав.

Він побіг до каміна, вийняв камінь, витяг «Головну книгу». Уперше до нього повністю дійшло, наскільки вона небезпечна. Якщо її хтось знайде — це кінець усьому. Кому ж, як не йому, знати: хіба все не почалося зі щоденника Френ?

«Головна книга». Слід. Чи друге означає, що знайдено перше? Звичайно, ні. Але як пересвідчитися? Чиста, пекельна правда полягала в тому, що ніяк.

Він поклав камінь на місце і поніс «Головну книгу» в спальню. Поклав під подушку поряд із револьвером «сміт-вессон», думаючи, що її слід спалити, але й розуміючи, що ніколи не зможе це зробити. Під цією обкладинкою — те найкраще, що він написав за своє життя, єдине, що написав із вірою і з власних переконань.

Він ліг, здавшись на милість безсоння, і в голові його безперестанку прокручувалися варіанти ймовірних сховків. Під дошкою підлоги, яка відстає? За шафою? А може, встругнути штуку, як із тим викраденим листом, і лишити щоденник просто на полицях, між книжкою з бібліотечки «Рідерз дайджест» і збіркою порад для жінок? Ні, це занадто сміливий крок: так він ніколи не зможе спокійно вийти з дому. А камера зберігання в банку? Ні, не годиться — Гарольдові хотілося завжди мати щоденник із собою, могти в будь-який час його бачити.

Урешті його почало зморювати, і його розум, звільнений насуванням сну, поплив без стерна, закружляв, немов сповільнена пінбольна кулька. Гарольд думав: «Треба, щоб вона була схована, от що… якби Френні краще сховала щоденник, якби я не прочитав, що вона справді про мене думає… її лицемірство… якби вона…»

Гарольд сів на ліжку, тихо скрикнувши, широко розплющив очі. Сидів він так довго і через якись час почав тремтіти. А вона дізналася? Може, це слід Френ? Щоденники… записники… гросбухи…

Урешті він знову ліг, але заснув нескоро. Він усе гадав, чи Френ Ґолдсміт зазвичай носить кеди або тенісне взуття. А якщо носить, то які там підошви? Сліди… Слідкуй… І коли він уже заснув, сни були тривожні, і не раз він жалісно скрикував серед ночі, немов намагався прогнати те, що вже назавжди впустив у себе.

——

Стю зайшов додому о дев’ятій п’ятнадцять. Френ згорнулася на їхньому двоспальному ліжку в його сорочці, яка сягала їй майже до колін, і читала книжку «П’ятдесят зелених друзів». Коли він прийшов, вона встала.

— Де ти був? Я так хвилювалася!

Стю розповів, як Гарольд придумав шукати матінку Ебіґейл, щоб принаймні знати, де вона. Про корів він не казав. Розстібаючи сорочку, він закінчив.

— Ми б і тебе взяли, мала, тільки не знали, де ти є.

— Я була в бібліотеці, — сказала вона, спостерігаючи, як він знімає сорочку і кладе в прання — у торбинку, що висіла на дверях. Стю був доволі волохатий — і груди, й спина, — і Френ зловила себе на думці, що до зустрічі зі Стю волохаті чоловіки викликали в неї деяку відразу. Вона подумала, що від полегшення, що Стю повернувся, трохи здуріла.

Гарольд читав її щоденник, тепер вона це знала. Їй було дуже страшно, що Гарольд спробує підлаштувати зустріч зі Стю сам-на-сам і… ну, щось йому заподіяти.

Але чому саме зараз, сьогодні, коли вона дізналася? Якщо Гарольд так довго терпів образу і стримувався, то чи не логічніше припустити, що він узагалі не збирався мститись? А може — і то цілком імовірно, — прочитавши її щоденник, Гарольд побачив, що марно намагається її завоювати? А оскільки майже водночас із цією новиною Френ дізналася про зникнення матінки Ебіґейл, то вже цілком дозріла до ворожіння на кавовій гущі й пошуку лихих прикмет. А по суті, річ лише в тому, що Гарольд прочитав її щоденник, а не зізнання в якихось жахливих злочинах. Якби вона розповіла про це Стю, то тільки виставила б себе перед ним дурепою і, можливо, зробила б так, щоб Стю розлютився на Гарольда… і, мабуть, на неї теж — за дурість.

— Ніяких слідів не знайшли, Стю?

— Нє-а.

— А Гарольд як?

Стю знімав штани.

— Замахався будь здоров. Переживає, що з його ідеї нічого не вийшло. Вечеряти його кликав до нас, хай приходить, коли захоче. Маю надію, ти не проти. Знаєш, я вже й думаю, що цей пацан мені починає подобатись. Оце й не думав тоді, коли ми зустрілися в Нью-Гемпширі. Нічого, що я його запросив?

— Нічого, — відповіла Френ, подумавши. — Ні, я б хотіла мати хороші стосунки з Гарольдом.

«А я тут сиділа вдома, думала, що Гарольд йому кулю в голову пустити хоче, — подумала вона, — а Стю його в гості запрошує. Розкажіть і ви про свої гормональні фокуси під час вагітності!»

Стю сказав:

— Якщо матінка Ебіґейл не з’явиться до ранку, то, певне, я знову покличу Гарольда на розшуки.

— Я теж хочу з вами, — швидко сказала Френ.

— І ще тут є люди, які не до кінця переконані, що її годують круки[80]. По-перше, Дік Воллмен. По-друге, Ларрі Андервуд.