— А вона не проста стара жінка. Вона — матінка Ебіґейл, і тут вона за Папу Римського. Якщо Папа вирішить піти на прощу в Єрусалим, ти будеш заперечувати, якщо ти добрий католик?

— Чорт, та це ж не те саме, і ти це розумієш!

— Ні, це якраз те саме. Те саме. Принаймні в очах людей Вільної зони. Стю, ти готовий з усією певністю стверджувати, що Бог не сказав їй іти в пущу?

— Н-н-ні… але…

Нік тим часом писав і тепер показав написане Стю, і той над деякими словами подовгу замислювався. Зазвичай почерк у Ніка був ідеальний, а зараз він писав поспіхом, можливо, нетерпляче:

«Стю, це нічого не змінює, хіба що погано вплине на дух у Вільній зоні. Та я навіть і цього не певен. Люди не розбіжаться лише тому, що вона пішла. Тож це означає, що нам не треба узгоджувати наші плани з нею просто зараз. Може, це й на краще».

— Я з глузду з’їду, — сказав Стю. — Іноді ми говоримо про неї як про якусь перешкоду на дорозі, якийсь КПП. Іноді ви говорите про неї як про Папу, і вона просто не здатна на погане. Та й просто подобається вона мені, так уже вийшло. Чого ти хочеш, Нікі? Щоб восени хтось наткнувся на її тіло десь у каньйонах на захід від міста? Хочеш лишити її там, щоб вона стала… свяченою стравою для круків?

— Стю! — лагідно промовив Ґлен. — Вона сама вирішила піти.

— У-у, чорт забирай, що за фігня! — буркнув Стю.

——

До полудня новина про зникнення матінки Ебіґейл уже рознеслася всією громадою. Як прогнозував Нік, загалом це викликало печальну покору, а не тривогу. Люди відчували, що вона, напевне, пішла «вимолювати підтримку», щоб вони обрали правильний шлях на великих зборах 18 серпня.

— Я не буду блюзнити й казати, що вона Бог, — промовив Ґлен за імпровізованим обідом у парку, — але вона щось ніби офіційний представник Бога. Можна вимірювати, наскільки міцна віра в спільноті, за тим, наскільки вона слабне, коли зникає такий фізичний об’єкт.

— Розтлумач докладніше.

— Коли Мойсей розбив золотого тельця, ізраїльтяни припинили йому вклонятися. Коли повінь зруйнувала храм Ваала, то язичники вирішили, що Ваал, власне, був не таким уже й крутим божеством. А от Ісус пішов і обіцяв вернутися вже дві тисячі років тому, а люди не лише живуть за його вченням, а живуть і помирають, переконані, що він урешті прийде, і ніхто не здивується, коли так і буде. Отакі почуття у Вільній зоні до матінки Ебіґейл. Люди абсолютно певні, що вона повернеться. Ти з ними говорив?

— Умгу, — сказав Стю. — Просто не віриться. Бабця пішла невідомо куди, а всі кажуть: е-е, це вона, мабуть, на великі збори Десять Заповідей принесе на кам’яних скрижалях!

— А може, й принесе, — серйозно відказав Ґлен. — Та й не всі в такому захваті. Ральф Брентнер — той просто волосся на собі рве.

— Молодець Ральф, — він уважно подивився на Ґлена. — А ти, лисий? Що ти собі думаєш?

— Я б волів, щоб ти мене так не називав. Гідності в цьому ні на гріш. Але я тобі скажу… це якась кумедія. Дядько зі Східного Техасу виявився значно менш сприйнятливим до Слова Божого, ніж старий агностик, зубр-соціолог. Я вважаю, вона повернеться. От якось вважаю і все. А що Френні?

— Не знаю. Я її весь ранок не бачив. Може, пішла їсти акрид і дикий мед із матінкою Ебіґейл, — він подивився на хмарочоси, які височіли в ранковому серпанку. — Господи, Ґлене, я так сподіваюся, що з бабусею все гаразд!

——

Френ навіть не знала, що матінка Ебіґейл десь пішла. Вона весь ранок просиділа в бібліотеці, читаючи книжки з садівництва. Не тільки вона займалася самоосвітою. Френні бачила двох-трьох людей із книжками з фермерського господарювання, молодика років двадцяти п’яти в окулярах, який схилився над книжкою «Сім незалежних джерел енергії для дому» і симпатичну блондинку із зачитаними «600 простими рецептами» в м’якій обкладинці.

Вона вийшла з бібліотеки приблизно опівдні і прогулялася Волнат-стрит. На півдорозі додому їй зустрілася Ширлі Геммет, старша жінка, яка їздила із Дейною, Сьюзен і Петті Кроґер. Від того часу Ширлі стало значно краще. Тепер це була бадьора й симпатична міська дама.

Вона зупинилася й привіталася з Френ.

— Ти як гадаєш, коли вона повернеться? Я в усіх питаю. Коли б у місті була газета, я б там влаштувала народне опитування. Як ото було: «Що ви думаєте про заяву сенатора Бангола щодо скорчення запасів нафти?»

— Хто повернеться?

— Матінка Ебіґейл, звичайно. Дівчино, де ти була — чи в холодильнику сиділа?

— Що це означає? — стривожено спитала Френні. — Що сталося?

— Та отож. Ніхто, по правді, й не знає.

І Ширлі розповіла Френ, що діялося, поки вона була в бібліотеці.

— Вона просто… пішла? — нахмурилася Френні.

— Так. Повернеться, звичайно, — упевнено додала Ширлі. — Так у записці сказано.

— «Якщо буде воля Божа»?

— То вона просто так завжди говорить, я не сумніваюся, — сказала Ширлі й холоднувато глянула на Френ.

— Ну… сподіваюся. Дякую, що розповіла, Ширлі. У тебе голова ще поболює?

— Та ні, все вже минулося. Я буду за тебе голосувати, Френ!

— Гм-м-м? — думкою Френ була десь далеко, намагалася дати раду новині і якусь мить зовсім не розуміла, що має на увазі Ширлі.

— Та в Постійний комітет же!

— Ой. Та дякую. Навіть не знаю, чи хочу я цим займатися.

— У тебе все чудово вийде. І в тебе, і в Сьюзі. Ну, я пішла, Френ. Побачимося.

Вони попрощалися. Френ поспішила до квартири: їй хотілося спитати в Стю, чи не знає він якихось подробиць. Зникнення старої, яке відбулося так швидко після вчорашніх зборів, викликало в її серці якийсь забобонний жах. Їй не подобалася неможливість порадитися щодо важливих рішень — наприклад, щодо відправлення людей на захід — із матінкою Ебіґейл. Коли вона пішла, Френ відчула, що на її плечі лягає завелика відповідальність.

Коли вона повернулась, у квартирі нікого не було. Вони зі Стю розминулися приблизно на п’ятнадцять хвилин. Під цукорницею лежала проста записка: «Повернуся до 9:30. Я з Ральфом і Гарольдом. Не хвилюйся. Стю».

«З Ральфом і Гарольдом?» — подумала вона, і її раптом пройняв інший страх, не пов’язаний із матінкою Ебіґейл. Та чому ж мені треба боятися за Стю? Господи, якщо Гарольд спробує зробити щось… ну, щось учудити… Стю його на шматки розірве. Хіба що… хіба що Гарольд підкрадеться ззаду, наприклад, і…

Вона обхопила себе за лікті, їй стало холодно; що ж усе-таки Стю робить разом із Ральфом і Гарольдом?

«Повернуся до 9:30».

Господи, і довго ж.

Вона постояла на кухні ще одну мить, насуплено дивлячись на свій рюкзак, який поставила на кухонний стіл.

«Я з Ральфом і Гарольдом».

Отже, хатинка Гарольда там, на Арапаго, буде покинута до дев’ятої тридцяти цього вечора. Хіба що, звичайно, вони там, а коли вони там, то вона може до них приєднатися й задовільнити свою цікавість. Велосипедом туди можна доїхати моментально. Якщо там нікого немає, то, може, вона знайде щось таке, що її заспокоїть… чи… але про таке вона намагалася не думати.

«Заспокоїть? — дражнився її внутрішній голос. — А може, ти зовсім з глузду зсунешся? От, скажімо, ЗНАЙДЕШ ти щось таке? Що тоді? Що ти зробиш?»

Френні не знала. Власне, ані найменшого уявлення не мала.

«Не хвилюйся. Стю».

Але було чого хвилюватися. Той відбиток у її щоденнику вказував на те, що причини для хвилювання є. Бо людина, здатна вкрасти щоденник і крадькома прочитати твої думки, — то людина без особливих принципів і совісті. Така може підкрастися ззаду й зіштовхнути з висоти. Чи вдарити каменем. Або ножем. Чи вистрілити.

«Не хвилюйся. Стю».

«Але якщо Гарольд зробить щось таке, то його перебування в Боулдері на тому і скінчиться. Що ж він зробить тоді?»

Але Френ розуміла, що він зробить. Вона не знала, чи справді Гарольд такий, як вона припускала, — ще не знала точно, — але в глибині душі розуміла, що для таких нині місце у світі знайдеться. Ще й як знайдеться.

Вона швидкими рухами вдягла рюкзак і пішла до дверей. За три хвилини вона вже котила велосипедом по Бродвею в бік Арапаго під ясним полуденним сонечком і думала: «Вони виявляться просто у вітальні Гарольда, будуть пити каву й говорити про матінку Ебіґейл, і все буде гаразд. У всіх все буде чудово».