Але людська свідомість — це просто складна машина.

І коли ми дивимося на речі, то гадаємо, що просто дивимося крізь наші очі, наче визираємо з маленьких вікон, і що в нас у голові є якась особистість, але це не так. Ми дивимося на монітори всередині своїх голів, і вони схожі на комп’ютерні монітори.

І я про це знаю, оскільки бачив експеримент, який показували по телевізору в серіалі під назвою «Як працює мозок». У цьому експерименті вам на голову вдягається шапочка з електродами, і ви маєте читати з екрана текст. Він схожий на звичайний текст, і нічого в ньому не змінюється. Але згодом, поки ваші очі рухаються текстом, ви починаєте розуміти, що відбувається щось дуже дивне, оскільки коли ви намагаєтеся прочитати уривок, який уже читали раніше, то він уже має інший вигляд.

А це відбувається через те, що поки ваші очі перестрибують з одного місця на інше, то ви нічого не бачите, ви сліпі. Ці стрибки називаються саккадами. Оскільки якби ви бачили все, поки очі перестрибують з одного місця на інше, то у вас би запаморочилося в голові. А в цьому експерименті було використано сенсор, який вирізняв, коли очі перестрибували з одного місця на інше, а коли вони так робили, то він змінював слова в тексті саме в тому місці, яке ви пропустили.

Але під час саккад ви не помічаєте, що сліпнете, оскільки ваш мозок заповнює монітор у вашій голові, і вам здається, що ви визираєте з двох маленьких вікон. І ви не помічаєте, що в іншому уривку тексту змінюються слова, оскільки ваша свідомість заповнює прогалини речами, на які ви в цей момент не дивитеся.

Люди відрізняються від тварин, оскільки на моніторах у їхніх головах можуть з’являтися речі, яких вони насправді не бачать. Вони можуть уявити людину, яка перебуває в іншій кімнаті. Або можуть уявляти, що відбудеться завтра. Або уявляти себе астронавтом. Або уявляти дуже великі числа. Або уявляти собі послідовність міркувань, коли вони намагаються щось розгадати.

І через це собака може побувати у ветеринара, перенести дуже складну операцію, і з його ноги будуть стирчати металеві спиці, але якщо він побачить кота, то забуде, що в нього в нозі металеві спиці, і побіжить за котом. Але коли людині зроблять операцію, то в її голові з’являється уявлення про біль, який тривав довгі місяці. З’являється уявлення про всі ті шви на нозі, про зламану кістку й спиці, і якщо людина побачить автобус, на який має встигнути, то не стане бігти, оскільки в голові є уявлення про те, як тріщать кістки, розходяться шви й нога знову починає боліти.

Саме тому люди вважають, що в комп’ютерів немає свідомості, що людська свідомість особлива й відрізняється від комп’ютера. Оскільки люди бачать у себе в голові монітор і думають, що якась особа в їхній голові дивиться на цей монітор, наче Жан-Люк Пікар у серіалі «Зоряний шлях: наступне покоління», коли він сидить у капітанському кріслі й дивиться на великий екран. І вони думають, що ця особа в їхній голові — це особлива людська свідомість, яка називається «гомункул», що означає «маленька людина». І вони гадають, що в комп’ютерів немає цих гомункулів.

Але гомункул — це просто ще один образ на моніторі в людській голові. І коли гомункул з’являється на цьому моніторі (оскільки людина думає про гомункула), то на екран дивиться інша частина свідомості. А коли людина думає про цю частину свідомості (ту, яка дивиться на гомункула на моніторі), то на екрані з’являється саме ця частина свідомості, а на неї дивиться якась інша. Але мозок цього не помічає, оскільки це схоже на те, як очі перестрибують з одного місця на інше, і люди так само сліпнуть у своїх головах, коли переходять від однієї думки до іншої.

І саме тому людський мозок схожий на комп’ютер. І не через те, що він особливий, а через те, що вимикається на якісь секунди, коли змінюється зображення на екрані. А оскільки люди цього не бачать, то й думають, що там має бути щось особливе, бо вони завжди думають, що є щось особливе в тому, чого вони не бачать, наприклад темний бік місяця, інший бік чорної діри або темрява, від якої вони лякаються, коли прокидаються вночі.

А також люди вважають, що вони не схожі на комп’ютери, оскільки в них є почуття, а в комп’ютерів — ні. Але почуття — це просто черговий образ на моніторі в людській голові про те, що станеться завтра або наступного року і що могло би статися замість того, що вже відбулося, і якщо це радісний образ, то вони всміхаються, а якщо сумний, то плачуть.

167

Після того як Батько мене викупав, вичистив від блювоти та висушив рушником, він привів мене в мою спальню й перевдягнув у чисті речі. Потім спитав:

— Ти щось їв сьогодні ввечері?

Я нічого не відповів.

— Крістофере, тобі приготувати щось поїсти? — спитав тоді він.

Але я так само нічого не відповів, тому він сказав:

— Гаразд. Послухай. Я зараз піду й покладу твій одяг і простирадла в пральну машинку, а потім повернуся, згода?

Я сів на ліжко й став дивитися на свої коліна.

Тож Батько вийшов із кімнати, підібрав мій одяг з підлоги у ванній кімнаті й склав його в коридорі біля сходів. Потім пішов, зняв із ліжка простирадла й виніс їх у коридор до моєї сорочки з джемпером. Потім він це все зібрав і поніс униз. Далі я почув, як він увімкнув пральну машинку, як запрацював бойлер і як водопровідними трубами до пральної машинки побігла вода.

Протягом довгого часу я чув тільки ці звуки.

Я подумки подвоював двійки, оскільки від цього мені ставало спокійніше. Я дістався до 33 554 432, тобто до 225, а це не дуже багато, оскільки раніше я діставався до 245, але зараз мій мозок не дуже добре працював. Потім у кімнату зайшов Батько й сказав:

— Як ти почуваєшся? Тобі щось принести?

Я нічого не відповів. Я продовжував дивитися на свої коліна.

І Батько також нічого не сказав. Він просто сів біля мене на ліжко, уперся ліктями в коліна й подивився вниз, на килим між своїми ногами, де лежала маленька червона цеглина «Леґо» з вісьмома шипами.

Потім я почув, що Тобі прокинувся, оскільки він нічна тварина, і він почав шарудіти в своїй клітці.

Батько дуже довго мовчав, а потім сказав:

— Слухай, може, мені не слід цього говорити, але… Я хочу, щоби ти знав, що можеш мені довіряти. І… гаразд, може, я не завжди кажу правду. Але бачить Бог, Крістофере, бачить Бог, що я дуже стараюся, але… Життя важке, сам знаєш. До біса важко весь час говорити правду. Інколи це неможливо. Проте я хочу, щоби ти знав, що я стараюся, дуже стараюся. І може, зараз не дуже вдала нагода говорити про це, і я знаю, що тобі це не сподобається, але… Ти маєш знати, що з цієї миті я говоритиму тільки правду. Про все. Бо… якщо зараз не сказати правди, то згодом… згодом болітиме ще дужче. Тому…

Батько потер руками обличчя, поскубав пальцями підборіддя й утупив погляд у стіну. Я спостерігав за ним краєм ока. І він сказав:

— Це я вбив Веллінгтона, Крістофере.

Я замислився над тим, чи він не пожартував, оскільки я не розумію жартів, і коли люди жартують, то насправді не мають на увазі те, про що говорять. Але Батько продовжив:

— Будь ласка, Крістофере. Просто… дай мені пояснити.

Потім він набрав у легені повітря й сказав:

— Коли твоя мама пішла… Ейлін… місіс Шиєрс… вона дуже добре до нас поставилася. До мене зокрема. Вона допомогла мені пережити дуже складні часи. Я не певен, що зміг би впоратися без неї. Ну, ти сам пам’ятаєш, що вона майже щодня приходила до нас. Допомагала готувати й прибирати. Забігала перевірити, чи все в нас гаразд, чи нам нічого не треба… І я подумав… ну… Чорт, Крістофере, я намагаюся не ускладнювати… Я подумав, що вона ходитиме до нас і надалі. Я подумав… і то, напевне, були дурниці… я подумав, що, може, вона… зрештою… захоче переїхати до нас. Або ми переїдемо до неї. Ми… ми чудово розуміли одне одного. Я думав, що ми друзі. Та, мабуть, неправильно думав. Мабуть… все ж таки… все до цього зводиться… от лайно. Крістофере, ми посварилися і… Вона казала мені такі речі, які я не буду тобі переказувати, бо вони недобрі, вони ранять, але… Здається, що вона більше цінувала того клятого пса, ніж мене або тебе. І мабуть, вона була права, якщо поглянути на це з іншої точки зору. Ми з тобою — ще та компанія. Мабуть, легше залишитися на самоті й доглядати за якимсь тупим собацюрою, ніж прожити життя зі справжніми людськими створіннями. Я про те, що, чорт забирай, малий, нам із тобою потрібен особливий догляд, еге ж? Коротше, відбулася ця сварка. А точніше, було кілька сварок. Але після того особливо неприємного скандалу вона виставила мене з дому. А ти сам знаєш, як поводився той клятий пес після операції. Чистий шизофренік. То він лагідний, наче янгол, перекидається на спину, аби йому животика чухали, а наступної миті вгризається тобі в ногу зубами. Коротше, ми кричимо одне на одного, а пес накладає купу в саду. Тільки вона захряснула двері, а переді мною вже стоїть це падло. І… Я знаю, знаю. Може, якби я його просто копнув, то він би й сам утік. Але, чорт забирай, Крістофере, коли очі застилає той червоний туман… Господи, ти ж знаєш, як воно. Я про те, що ми з тобою не такі вже й різні. І тоді я міг думати лише про те, що вона цінувала того клятого пса більше, ніж мене чи тебе. Наче всі почуття, які я стримував у собі протягом цих двох років, просто…