Тоді Батько ненадовго замовк, а потім сказав:

— Вибач, Крістофере. Клянуся, я ніколи не думав, що все так станеться.

І тоді я зрозумів, що він не жартує, і дуже злякався. Батько продовжив:

— Ми всі помиляємося, Крістофере. Ти, я, твоя мама — усі. Інколи ми дуже сильно помиляємося. Ми звичайні люди.

Він підняв праву руку й розвів пальці віялом.

Але я закричав і штовхнув його від себе, і він упав із ліжка на підлогу. Він сів і сказав:

— Гаразд. Послухай, Крістофере. Мені дуже шкода. На сьогодні досить, як ти гадаєш? Зараз я піду вниз, а ти лягай спати, і ми поговоримо вранці. Все буде добре. Чесне слово. Довірся мені.

Потім він підвівся, голосно зітхнув і вийшов із кімнати.

Я дуже довго сидів на ліжку й дивився в підлогу. Потім я почув, як Тобі шарудить у клітці. Я підвів погляд і побачив, як він дивиться на мене крізь ґратки.

Мені треба було забиратися з дому. Батько вбив Веллінгтона. А це означало, що він міг убити мене, оскільки я не міг йому довіряти, навіть попри те, що він сказав «Довірся мені», оскільки він збрехав про дуже важливу річ.

Але я не міг забратися з дому тої ж миті, оскільки він би мене помітив, тож довелося чекати, поки він засне.

Була 11:16 вечора.

Я знову спробував подвоювати двійки, але не зміг рахувати далі ніж 215, а це 32 768. Тож я почав стогнати, аби час минав швидше, а я ні про що не думав.

Потім настала 1:20 ночі, але я так і не почув, щоби Батько піднімався до себе в кімнату спати. Я замислився, чи він заснув унизу, чи чекає нагоди зайти в спальню й убити мене. Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа і витягнув пилку, щоби мати змогу захищатися. Потім я дуже тихо вийшов зі своєї кімнати й прислухався. Я нічого не почув і так само дуже тихо й дуже повільно почав спускатися сходами. Коли я дістався до першого поверху, то крізь двері вітальні побачив ногу Батька. Я почекав 4 хвилини, аби побачити, чи вона не ворухнеться, але вона не ворушилася. Тож я пішов далі, поки не дістався холу. Тоді я озирнувся на двері вітальні.

Батько лежав на дивані з заплющеними очима.

Я довго на нього дивився.

Потім він хропнув, а я підстрибнув і почув, як у вухах шумить кров і як швидко б’ється серце, і мені стало боляче, наче всередині грудної клітки надувалася велика повітряна куля.

Я подумав, чи не станеться в мене серцевого нападу.

Батько не розплющив очі. Я подумав, що він може прикидатися, наче спить. Тому я дуже міцно схопив ножа й постукав по дверній рамі.

Батько поводив головою з боку в бік, смикнув ногою й сказав: «Гнннн», але очі не розплющив. Потім знову захропів.

Він спав.

Це означало, що я міг вибиратися з будинку, тільки треба було рухатися дуже тихо, щоб його не розбудити.

Я зняв обидва пальта й шарф із гачків біля вхідних дверей і одягнув усе на себе, оскільки вночі надворі холодно. Потім знову дуже тихо піднявся на другий поверх, але це було важко, бо в мене трусилися ноги. Я зайшов до себе в кімнату й узяв клітку з Тобі. Він шарудів, тож я зняв одне пальто й накинув його на клітку, щоби приглушити звуки. Потім я зніс його вниз.

Батько так само спав.

Я пішов на кухню й узяв свою спеціальну скриню для їжі. Я відімкнув двері з чорного ходу й вийшов надвір. Тоді я зачинив двері, притримуючи ручку, щоби замок не клацнув надто гучно. Потім я пішов у глиб саду.

У глибині нашого саду стоїть сарай. У ньому газонокосарка, секатор і багато садового приладдя, яким користувалася Мати: горщики, мішки з компостом, бамбукові тростини, мотузки й лопати. У сараї було би трохи тепліше, але я знав, що Батько шукатиме мене в сараї, тож я зайшов за сарай, протиснувся в щілину між стіною й парканом і забрався за великий чорний пластиковий бак для дощової води. Там я сів і трохи заспокоївся.

Я вирішив залишити пальто на клітці Тобі, щоби він не застудився й не помер.

Я відчинив свою спеціальну скриню для їжі. Усередині лежали дві лакричні палички, батончик білого шоколаду, три клементини, рожева вафля й червоний харчовий фарбник. Я був не голодний, але знав, що треба щось поїсти, бо якщо нічого не їсти, то можна замерзнути, тож я з’їв два клементини й батончик білого шоколаду.

А потім замислився, що мені робити далі.

173

Між дахом сараю та великою рослиною, яка перевішується через паркан від сусідів, мені було видно сузір’я Оріон.

Люди кажуть, що Оріон дістав таку назву, оскільки Оріон був мисливцем, а сузір’я схоже на мисливця з кийком, луком і стрілами, ось так:

Але це справжні дурниці, оскільки це просто зорі, і точки можна з’єднати так, як вам заманеться, і тоді воно буде схоже на пані, яка махає парасолем, або на кавоварку місіс Шиєрс, що була зроблена в Італії, має ручку й випускає пару, або на динозавра:

І в космосі немає жодних ліній, тож можна з’єднати якусь частину Оріона із Зайцем, або Тельцем, або Близнюками й сказати, що це сузір’я має назву Гроно винограду, або Ісус, або Велосипед (тільки за часів Давньої Греції та Риму не було велосипедів, а саме тоді Оріона назвали Оріоном).

У будь-якому разі Оріон — не мисливець, не кавоварка й не динозавр. Це просто Бетельгейзе, Беллатрікс, Альнілам, Рігель і ще 17 інших зірок, чиї назви мені не відомі. Це ядерні вибухи, які відбуваються за мільярди миль звідси.

І це правда.

179

Я не спав до 3:47. То було востаннє, коли я дивився на годинник перед тим, як заснув. У ньому є циферблат із підсвіченням, і він горить, якщо натиснути на кнопку, тож я міг визначати час у темряві. Мені було холодно, і я боявся, що прийде Батько та знайде мене. Але в саду я почувався безпечніше, оскільки заховався.

Я багато дивився на небо. Мені подобається дивитися на небо вночі в саду. Інколи, улітку, я виходжу надвір уночі з ліхтариком і планісферою — а це два пластикові диски, простромлені посередині булавкою. На нижньому є карта неба, а у верхньому є апертура, тобто отвір параболічної форми, і її можна обертати, щоби побачити ту ділянку неба, яку буде видно певного дня та певного року на широті 51,5° на північ від Ґрінвіча, а це широта, на якій стоїть Свіндон. А більша частина зоряного неба завжди по інший бік землі.

І коли ти дивишся на небо, то знаєш, що дивишся на зірки, які за сотні й тисячі світлових років звідси. А деяких зірок уже навіть не існує, оскільки їх світло так довго йшло до нас, що вони встигли померти, або вибухнути, або перетворитися на червоних карликів. І тоді здається, що ти дуже маленький, і якщо в тебе в житті проблеми, то варто замислитися над тим, що вони, що називається, незначні, а це означає, що вони такі малі, що їх можна не брати до уваги під час якихось розрахунків.

Я не дуже добре спав через холод і через те, що земля піді мною була горбкуватою та колькою, а Тобі постійно шарудів у клітці. Остаточно я прокинувся на світанку, коли небо стало оранжевим, синім, пурпуровим, і я почув пташиний спів, так званий Вранішній Хор. І я залишався на тому самому місці ще 2 години й 32 хвилини, а потім почув, як Батько вийшов у сад і гукнув:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Тож я роззирнувся й знайшов старий, покритий брудом пластиковий мішок, у якому колись були добрива, і я, разом із кліткою Тобі та спеціальною скринею для їжі, протиснувся в куток між стіною сараю, парканом і баком для дощової води й укрився мішком з-під добрив. Потім я почув, що Батько йде у глиб саду, тож дістав із кишені свій швейцарський армійський ніж, вийняв пилку й затис у руці на випадок, якщо він нас знайде. Я почув, як він відчинив двері сараю й зазирнув усередину. Потім я почув, як він сказав: «От лайно». А тоді я почув його кроки серед кущів збоку сараю, і моє серце дуже швидко забилося, і я почувався так, наче в грудній клітці знову з’явилася повітряна куля, і я гадаю, що він зазирнув за сарай, але я цього не бачив, оскільки ховався, і він мене також не побачив, оскільки я почув, що він знову пішов у сад.