Нещодавно я ходила в Александра-палас. Це великий парк за рогом від нашої квартири, і він стоїть на величезному пагорбі з конференц-центром на вершечку і коли я його побачила то згадала про тебе, бо якби ти сюди приїхав то ми могли б сходити туди та попускати зміїв і подивитися як літаки прилітають в аеропорт Гітроу, а я знаю що тобі б це сподобалося.

А зараз мені час іти Крістофере. Я пишу листа під час перерви на ланч (Енджі захворіла на грип тому ми не їмо разом). Будь ласка напиши мені якось листа та розкажи як ти живеш і що робиш у школі.

Сподіваюся ти отримав подарунок який я тобі послала. Ти вже склав головоломку? Ми з Роджером побачили її в одному магазині в Кемдені, а я знаю що тобі завжди подобалися головоломки. Роджер спробував роз’єднати два шматки перед тим як ми її запакували, але не зміг. Він сказав що якщо тобі це вдасться то ти геній.

Дуже-дуже тебе люблю,

Твоя Мама

цьом-цьом-цьом

А це був четвертий лист:

23 серпня

Лозанн-роуд, 312, кв. 1

Лондон N8 5BV

0208 756 4321

Любий Крістофере,

Вибач що не писала тобі минулого тижня. Мені треба було сходити до дантиста та видалити два кутні зуба. Може ти не пам’ятаєш як ми водили тебе до дантиста. Ти нікому не дозволяв класти собі до рота руки, тож нам довелося тебе приспати щоби дантист зміг вирвати тобі зуба. Ну мене не приспали, мені просто дали те що зветься місцевий анасетик, а це означає що ти нічого не відчуваєш у своєму роті а це тому що їм треба було пиляти кістку щоби дістати мого зуба. І мені зовсім не боліло. Власне я сміялася, бо дантисту доводилося дуже сильно тягнути, розхитувати й розтягувати і це мені здалося дуже смішним. Але коли я прийшла додому то біль почав повертатися і мені довелося пролежати два дні на дивані й приймати багато знеболювальних…

Потім я припинив читати лист, оскільки мені стало зле.

У Матері не було серцевого нападу. Мати не померла. Мати весь цей час була жива. І Батько брехав мені про це.

Я намагався знайти цьому якесь пояснення, але не міг нічого придумати. А потім я взагалі не зміг думати, оскільки мій мозок не працював належним чином.

Мені запаморочилося. Було схоже на те, що кімната гойдається з боку в бік, наче вона знаходилася на горішньому поверсі дуже високої будівлі, і та будівля гойдалася туди-сюди під сильним вітром (це також порівняння). Але я знав, що кімната не може туди-сюди гойдатися, тож це напевне відбувалося в моїй голові.

Я ліг на ліжко й скрутився калачиком.

У мене болів живіт.

Я не знаю, що відбувалося потім, оскільки в мене немає про це спогадів, наче якусь частину плівки стерли. Але я знаю, що мало пройти багато часу, оскільки пізніше, коли я знову розплющив очі, то побачив, що за вікном було темно. І мене знудило, оскільки блювота була по всьому ліжку, а також у мене на руках і на обличчі.

Але ще перед цим я почув, як Батько зайшов додому й кликав мене, а це ще одна причина, з якої я знаю, що пройшло багато часу.

І це було дивно, оскільки він кликав мене: «Крістофере?.. Крістофере?..», а я бачив перед очима своє ім’я, поки він його промовляв. Я часто бачу фрази, які промовляють інші люди, наче вони друкуються на комп’ютерному моніторі, особливо якщо ті люди перебувають в іншій кімнаті. Але моє ім’я було не на комп’ютерному моніторі. Я бачив, що воно написане великими літерами, як на тих рекламних плакатах збоку автобуса. І це був почерк моєї Матері, ось такий:

А потім я почув, як Батько піднімається сходами й заходить у кімнату. Він запитав:

— Крістофере, що ти, у біса, робиш?

Я розумів, що він стоїть у кімнаті, але його голос здавався тоненьким, ніби здалеку, а так інколи звучать голоси людей, коли я стогну й не хочу, аби вони були зі мною поруч. І він сказав:

— Що ти, бляха?.. Це ж моя шафа, Крістофере. Це ж… От лайно… Лайно-лайно-лайно-лайно-лайно.

Потім він на деякий час замовк.

Потім поклав руку мені на плече, перевернув мене на бік і сказав:

— Господи Ісусе.

Але мені не було боляче, коли він мене торкався, як це трапляється зазвичай. Я бачив, що він мене торкається, наче дивився фільм про те, що відбувається в кімнаті, але я майже не відчував його руки. Було схоже, що на мене просто дмухає вітер.

Він знову на деякий час замовк. А потім сказав:

— Вибач мені, Крістофере. Мені дуже, дуже шкода.

Я помітив, що мене знудило, оскільки я був вимазаний чимось мокрим, а також відчував такий запах, який буває, коли когось у школі знудить.

— Ти прочитав листи, — сказав він.

Потім я почув, що він плаче, оскільки його дихання булькало й клекотало, як тоді, коли хтось хворіє на нежить і в носі збирається багато сопель. Він сказав:

— Я зробив це заради твого блага, Крістофере. Чесне слово. Я не хотів тобі брехати. Я просто вирішив… Я вирішив, що буде краще, якщо ти не знатимеш… що… що… Я не хотів… Я збирався показати їх тобі, коли ти виростеш.

Він знову замовк, а тоді сказав:

— Я ненавмисне.

Потім знову замовк, а далі сказав:

— Я не знав, що тобі говорити… У мене в голові була каша… Вона лишила записку й… А потім вона подзвонила й… Я сказав, що вона в лікарні, бо… бо не знав, як тобі це пояснити. Все було так складно. Так важко. І я… Я сказав, що вона в лікарні. І я знаю, що це неправда. Але щойно я це сказав… то не зміг… не зміг цього змінити. Ти розумієш… Крістофере?.. Крістофере?.. Просто все… все вийшло з-під контролю, і якби я…

Потім він дуже довго мовчав.

А тоді знову торкнувся мого плеча:

— Крістофере, тобі треба вмитися, гаразд?

Він трохи потрусив мене за плече, але я не поворухнувся. Тоді він сказав:

— Крістофере, зараз я піду у ванну кімнату й наберу тобі гарячу ванну. Потім я повернуся та відведу тебе у ванну кімнату, гаразд? А потім я зможу закласти простирадла в пральну машину.

Я почув, як він встав із ліжка, пішов у ванну кімнату й відкрутив крани. Я слухав, як у ванну бігла вода. Деякий час його не було. Потім він повернувся, знову торкнувся мого плеча й сказав:

— Давай помаленьку, Крістофере, помаленьку. Давай посадимо тебе, знімемо з тебе одяг та підемо у ванну, згода? Мені доведеться тебе торкатися, але все буде добре.

Тоді він підняв мене та посадив на край ліжка. Він зняв із мене джемпер і сорочку й поклав їх на ліжко. Потім він допоміг мені встати й повів у ванну кімнату. І я не закричав. І не став битися. І я його не вдарив.

163

Коли я був малим і тільки починав ходити до школи, мою класну керівничку звали Джулі, оскільки Шивон тоді ще не працювала в школі. Вона почала в нас працювати, тільки коли мені виповнилося дванадцять.

І якось Джулі сіла поруч зі мною за стіл, поклала на нього тубу з цукерками «Смартіз» і спитала:

— Крістофере, як ти гадаєш, що всередині цієї туби?

— «Смартіз», — відповів я.

Тоді вона зняла з туби «Смартіз» кришечку, перевернула її, і звідти випав маленький червоний олівець, а вона засміялася:

— Тут не «Смартіз», а олівець.

Потім вона поклала маленький червоний олівець всередину туби «Смартіз», поставила кришечку на місце й знову спитала:

— Якби зараз сюди зайшла твоя матуся і ми би запитали в неї, що всередині туби «Смартіз», то як ти гадаєш, що би вона відповіла?

(Тоді я називав свою Матір «Матуся», а не «Мати».)

— Олівець, — сказав я.

Це через те, що коли я був малий, то не розумів, що в інших людей є власна свідомість. І Джулі сказала Матері й Батькові, що мені довіку буде важко це збагнути. Але тепер мені не важко. Оскільки я вирішив, що це така загадка, а якщо це загадка, то завжди є спосіб її розв’язати.

Це як із комп’ютерами. Люди гадають, що комп’ютери не схожі на людей, оскільки не мають свідомості, хоча під час тесту Турінга комп’ютери розмовляють із людьми про погоду, вино, описують Італію й навіть можуть жартувати.