Драматична історія сучасної назви українського національного символу — Тризуб (Тризубець). Ця назва зовсім нова. Вона вигадана і введена до вжитку російським істориком Карамзіним на початку минулого століття. Однак, символ старший від Карамзіна принаймні на кілька десятків тисяч років. Він не міг бути ні безіменним, ні зватися грубо конкретним словом «тризубець», оскільки цим словом в українській мові називали звичайнісінькі вила ^[242]. Знак і справді має прадавню народну назву і цією назвою є слово «Трійця», яке в українській мові означає «Бог у трьох лицях» ^[243]. Саме цей символ Трійці служив навершшям для володарського жезла — кия.

Чому, описуючи загадковий київський знак, Карамзін вжив не слово «трійця», а вигадав нове, здогадатися не важко. Просто він не знав ні української мови, ні українського життя, у якому старовинне слово «трійця» виражало символ триєдності ^[244]. Не знав цей історик і довгого ряду варіацій знаків Святої Трійці, що символізували її в духовному житті українського народу, варіацій дуже мало подібних на зуби… Він знав лише один знак з цього ряду — державну емблему старокняжого Києва.

Ця емблема (за браком ширшої інформації хибно оцінена Карамзіним як родовий знак Рюриковичів) справді дещо нагадує три зубці на спільній основі, однак зображає вона не три зуби, а триязике полум’я давньоарійського (як і давньослов’янського) бога Огня (Агні), яке, в свою чергу, символізує Святу Трійцю космічних енергій, організований простір, Дерево Життя.

Утвердженню підміненого терміну сприяло те, що з поширенням християнства на слов’янських землях все більшого значення серед образів Святої Трійці почало набувати її християнське, антропоморфне трактування (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий). Оскільки російська мова формувалася у християнські часи ^[245], то для Карамзіна та інших російськомовних вчених слово «трійця» («тройца») пов’язувалось виключно з християнською Трійцею ^[246]. Зрозуміло, що їм і на думку не спадало назвати цим словом якийсь загадковий для них дохристиянський «варварський» знак. Карамзін, не маючи до цього чужого знаку особливої поваги, назвав його першим-ліпшим словом, що спало на думку.

Учні і послідовники Карамзіна підхопили і популяризували карамзінський термін у російській історичній літературі, вважаючи його слушним. Це й справді для російської мови було збагаченням термінології, оскільки доти вона цього слова не мала ^[247]. Українська ж мова, як ми вже згадували, задовго до Карамзіна мала слово «тризубець», яке означало тризубі вила.

Мовна ситуація щодо терміну Тризубець різко змінилась в Україні у першій половині ХХ ст. у зв’язку з визнанням символу за державний герб Української Народної Республіки. Оскільки на ту пору не було ні жодного дослідження, присвяченого правомірності карамзінської назви знаку, ні жодного часу на таке дослідження, при обговоренні і затвердженні державного герба УНР вживався найбільш поширений і усталений на той час карамзінський термін «тризубець», що узаконило це значення слова в українській мові.

Термін був прийнятий, але набрав видозміненої форми — «Тризуб». Як бачимо, при цьому термін втратив закінчення «ець», яке надавало йому невловимо-принизливого значення, і зазнав переносу наголосу з «у» на «и», що наблизило його до первісного глибинного значення, оскільки перенесло акцентування з «зубчатості» на «троїстість». Аналогічної зміни в російському терміні не сталось: обидва українські слова — «тризубець» і «Тризуб» — перекладаються на російську мову одним — «тризубец».

Сьогодні термін «Тризуб» набув значного поширення в українській мові і відтіснив стару назву символа на другорядні ролі ^[248]. Це явище цілком зрозуміле — за кілька десятків років, що минули від затвердження державного символу, тисячі українських патріотів поклали своє життя, захищаючи право української нації на існування, захищаючи її гідність і символ цієї гідності, який вони називали Тризубом. Тим самим термін «Тризуб» освятився кров’ю народу і став священним для кожного національно свідомого українця.

Разом з тим, навряд чи доцільно пускати у небуття і стару назву символу, теж освячену кров’ю борців за свободу нашого народу, проливану протягом сотень поколінь… Тим більше, що термін «Трійця» значно точніше і повніше виражає глибинний смисл знаку… До того ж термін ще живий, його ще й сьогодні вживають у найменш сплюндрованих і зросійщених українських землях. Якось, коли я розповідав про стару назву Тризуба у відкритому ефірі Українського радіо, до студії подзвонила слухачка і сказала, що у них на Полтавщині ще й досьогодні в деяких селах малюють на дверях старовинні знаки у формі тризубів і звуть їх трійцями.

Слово «трійця» збереглось у цілому ряді виразів, у термінології свят, у назві ритуальних свічників, які символізували триєдиний вогонь (триєдиного Агні) під час давніх обрядів з культом Трійці. Свічник, який у народі називають «Трійця» — це зовсім не звичайний свічник, це священний символ триєдиної сили, який ми з легкої руки Карамзіна переіменували в Тризуб… Для вшанування цієї Триєдиної Сили, крім пишних свят — Різдва, Купала і т.д., наші предки встановили окреме свято, яке так і звалось — Трійця. На це свято до шибок приліплювався головний символ Трійці — знак, який ми тепер стали звати Тризубом. Свято трійці є святом її торжества, коли крім двох батьківських іпостасей Трійці — вогню і води — у повній силі виступає третій член Триєдиної сили — дитя вогню і води — зелень. Тому свято має ще й другу назву — Зелені Свята.

Місяць, на який випадає вшанування Трійці, і нині зветься «червень». Чому не трійцень, а червень? А тому, що перед тим, як усталилась назва «Трійця», символ божественної триєдності звався «Чер» (Щр, Щир, Шир, Чар). Варіабельність звучання (а отже, й написання) цієї назви пов’язана з тим, що вона дуже давнього походження — ще від тих часів, коли голосних не було, а приголосні ч, ш, і щ не розрізнялись. Хоча згадана назва Трійці і невимірно давня, в українській мові і сьогодні живуть сотні слів, утворених від неї в усіх варіантах її звучання. Розглянемо для початку українське слово «щирий». Словники наводять такі його значення: прямий, душевний, відвертий, сердечний, відкритий, безпосередній, проникливий, доброзичливий, шляхетний, певний, чистий, безхитрісний, справжній, непідробний, зразковий, суттєвий, старанний, переконаний, переконливий, активний, палкий, заповзятий, запальний, істинний, вірний, сильний і так далі. Яке ж первинне поняття може об’єднати такі всебічно позитивні характеристики? Очевидно, одне з найзагальніших, найсуттєвіших. Таким може бути лише поняття про Бога.

Відкинувши від слова «щирий» прикметникове закінчення та голосні, яких в давнину не знали, маємо ім’я, що вимовлялось як «Щр», а пізніше, коли в мові з’явились голосні, — як «Щир», «Щер», «Чер» і тому подібне. Довідуємось, що на північному Кавказі в мові адиге й досі є слово «Щр», яке означає троїстість (три, трійця). В поєднанні зі словом «кес», що означає «спрямованість», «плин», «меч» адиги утворили слово «щркеси», тобто «троїстоспрямовані» або «поклонники Трійці».

Пізніше слово «щркеси» стало вимовлятись як «черкеси». Те саме спостерігаємо й на Україні, де українців називали «черкаси», що колись означало — шанувальники Трійці. Крім слова «черкаси», в українській мові живе дуже багато слів з коренем «чер», а також з його варіантом «чар». До цих слів належать: назва людини, що присвятила своє життя богові — «чернець»; назва місяця, в якому відзначається свято Трійці — «червень»; назва сакрального кольору — «червоний»; назва порядку, безконечної послідовності — «черга»; назва осередку життєтворчої, біологічної енергії — «черево» (пізніше «живіт», від слова «жити»); забуте значення слова «черн», що збереглось у прізвищах — Черненко, Черняк, Чернай, Чермак, Черний, Черниш, Черник, Черні, Чернявський, Чернявщенко, Черсах і т.д. та в українських географічних назвах, а саме в назві давньоукраїнського міста на Дністрі — Черн, яке проіснувало з VІ по XІІ ст., сучасних селищ — Черниш, Чернів, Чернелиця, Чернацька, Чернігівка, Чернявка, Черняхів і міст Чернігів та Чернівці…