Святкові обряди мудро створили умови для реалізації органічної потреби людини у активній співтворчості з природою, в прилученні до величного містичного життя Планети, Системи і Всесвіту, до найтісніших контактів з його світотворчими, життєдайними енергіями.

Обряди і ритуали свят побудовані на дивовижно точних і повних знаннях про закони Космосу (у всякому разі не менш точних і повних, ніж наші знання) і людської психології. Це робило свята своєрідною школою, заходом до пізнання світу, навчання законам і правилам поведінки у ньому і вихованням здатності розрізняти головне і другорядне в житті, шанувати природу, шанувати мудрість, шанувати старших, бути щедрим, як природа (Щедрий Вечір), сприймати працю як творчу співдружність з вищими силами і принципами.

…Ідеї християнства, змінюючи душі, майже не змінювали світогляду наших предків. Християнський світогляд мав багато спільного з язичницьким: і в язичництві, і в християнстві визнавався єдиний творець всесвіту, і там і тут він мав троїсту природу, і там і тут існували духовні сили нижчої ієрархії, і там і тут молились, здійснюючи богослужіння і магічні обряди з закляттями-молитвами; там і тут основою річного циклу свят були фази Сонця; там і тут існувало поняття душі і її безсмертя, її перебування в загробному світі (див. Б.А.Рыбаков. Язычество древней Руси. М., «Наука», 1987, с.774)» ^[220].

В’ячеслав Липинський також дотримувався думки, що українцям властива ієрархічність як у мисленні, так і в суспільному устрої. На цьому ґрунтується його переконання, що з трьох основних суспільних устроїв — класократія, демократія, охлократія — українській психічній природі відповідає саме класократичний устрій, де принцип ієрархії виявляється у всій своїй повноті ^[221]. А щодо цілісності і синтетичності притаманного українцям мислення, то «історичну місію України В.Липинський вбачав в тому, що вона має стати синтезатором західних, європейських та східних, еліністично-візантійських культур» ^[222].

6.6.4. Психоінформаційна мобільність

Будь-яка людина, студіюючи україністику, стикається з парадоксом: з одного боку, дослідження сучасних українських звичаїв, свят, міфології, археологічних знахідок та історичних джерел свідчить про те, що вік українського народу складає не одну тисячу років; з другого боку, і тепер, і в XVІ ст., і в період Київської Русі Україну оцінюють як молоду, енергійну націю. Чи немає тут суперечності? Аж ніяк.

Справа в тому, що український етнос справді дуже древній — на думку багатьох дослідників, його корені сягають кам’яного віку. Існують підстави припустити, що початок українського етносу пов’язаний з початком нового 7980-річного планетарного циклу — т.з. арійського. Згідно з комплексними дослідженнями професора Чмихова, «початком цього циклу був 5966 рік до н.е. Це відповідає творенню світу за антіохійською ерою (ерою найстарішої християнської церкви) у 5969 р. до н.е…» ^[223].

У процесі свого розвитку етнос послідовно витворював різні українські нації. Набуваючи форму нації, український етносоціальний організм яскраво виявляв себе і застосовував свій тисячолітній колективний досвід в нових історичних обставинах. На кожному новому витку еволюційної спіралі виявлялися нові грані його природи, виявлялися його сила і слабість, що сприяли глибшому самопізнанню і поступу на шляху до розуміння ним свого історичного покликання.

Переконливим підтвердженням такого підходу є феномен українського козацтва, сутність якого добре схарактеризував Олексій Братко-Кутинський:

«Українське козацтво, як суспільне явище, постало задовго до заснування січі Байдою Вишневецьким. Зважаючи на термінологію козацького побуту, символіку та традиції, які мають однозначні відповідники в термінології, символіці та традиціях індійських аріїв, час виникнення козацтва має бути віднесений до експансії індоаріїв, тобто принаймні на 7 тисячоліть у минуле. Аналіз специфіки організації козацтва, його звичаїв, строїв, клейнодів, взаємостосунків приводить до висновку, що козацтво було закладене як релігійний військовий орден для захисту і утвердження священного вчення Вед від значно примітивніших вірувань доарійських племен» ^[224].

Український етнос пережив багато циклів свого розвитку, послідовно проходячи в рамках кожного циклу чотири фази. Фаза «Золотого віку» завжди характеризувалася диференціацією на чотири психічно сумісні касти, які утворювали єдину стійку систему — націю. На наступних фазах нація переживала розмивання внутрішньої структури і дезорганізацію, що у фазу «Залізного віку» — Калі-юги — приводило до розвалу, втрати державності і зникнення як нації — перетворенням на «етногенний розчин». Але після кожного такого випробування український етнос виходив оновленим, знаходив нові форми суспільної організації і, коли приходила повнота часу, творив нову систему — націю, яка відповідала духу і потребам нової епохи. Відомі нам формування української нації — Скіфія, Антський союз, Київська Русь, Козацька держава, Україна — послідовні форми розвитку українського етносу, який у фазах «Золотого віку» набував кастової (станової) структури, залучав інші етноси і перетоплював їх у єдину націю. Ця пластичність і, одночасно, неперервність традицій від арійської доби, коли був створений український етнос, давала українській етносоціальній істоті — Україні — можливість накопичувати багатотисячолітній досвід і одночасно залишатись молодою та відкритою для майбутнього, готовою вирішувати актуальні завдання, що поставали перед людством.

Коли Україна переживала свій «Золотий вік» і знаходилась на вершині свого розквіту, Господь Бог не дозволяв їй заспокоюватись досягнутим і засинати духовним сном — він примушував її скидати старі одежі та гартувати дух для створення нових форм, для накопичення історичного досвіду і здійснення свого покликання — формування пост-арійського, пост-індустріального, пост-апокаліптичного суспільства. Як і їхні предки — древні орії, які жертовно спалювали свої оселі, щоб сміливо й рішуче прямувати вперед, — українці приносили в жертву свою національну державність, але зберігали як тисячолітню мудрість, так і молодість духу й спрямованість вперед, без чого не можна увійти в нове суспільство.

Психоінформаційна мобільність — здатність відчувати нові потреби часу, створювати нові організаційні форми і легко від них відмовлятись заради майбутніх форм — є найголовнішою особливістю українського етносу і визначальним фактором української ідеї.

Одним з важливих чинників психоінформаційної мобільності українського етносу є властиве йому прагнення до освіти і поривання до ідеалу — ідеалу краси, добра, справедливості, істини. Ця риса є архетиповою і виразно спостерігається у всі часи існування українського народу. Ось як про це пише дослідник української культури Борис Ребіндер: «Слов’яни мали поняття Добра і Зла, близькі християнським, а філософія їхня була тонкою і різнобічною. Отже, існувало багато спільного між слов’янською і християнською релігіями. Я навіть сказав би, що релігійні погляди слов’ян ближчі до християнства, ніж вірування древніх римлян та греків.

Греки, уявляючи своїх богів безсмертними, наділяли їх людськими вадами. Це дозволило їм створити дуже цікаву міфологію, яку так знають і люблять на Заході. А боги слов’ян були вищими істотами, позбавленими вад. Тому слов’яни мали не міфологію, а релігію» ^[225].

6.7. Священна мова

Ідея про глибинний зв’язок між мовою, мисленням і духом народу має значні історичні корені, проте чи не найкраще її сформулював німецький мовознавець і філософ Вільгельм фон Гумбольдт. Згідно з його поглядами, різні мови дають не просто різні позначення одного і того ж предмету, а різні його бачення.