Існує ілюзія, ніби голодомор 1932–33 років спрямовувався головним чином на прискорення колективізації. Але голодували і «колективізовані» села, тому можна припустити, що мало місце цілеспрямоване винищення саме українців. Це підтверджується і тим, що голодомор відбувався саме на етнічних українських землях. Наприклад, на Кубані, Ставропіллі, Придонні та в Криму загинули кожен четвертий — кожен п’ятий житель сіл та хуторів, в той час як в сусідніх російських регіонах — Брянщині, Воронежчині, Курщині — смертності від голодування взагалі не спостерігалося [177]. Окремі регіони України (зокрема Київщина) втратили чи не третину свого населення [178].
«Так само штучні голодівки пережила Україна 1921-го та 1946–47 рр., коли, за приблизними підрахунками, померло близько 5 мільйонів людей. Виходить, тільки від голоду, не рахуючи полеглих на двох світових та громадянській війнах, незчислених жертв сталінських ГУЛАГів, в Україні загинуло близько 15 млн. наших співвітчизників» [179].
У деякій мірі причини цього злочину розкрив Іван Драч у своєму виступі на міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932–1933 років в Україні: причини і наслідки»:
«Голодомор 1932–1933 років за своєю суттю не був ані випадковим, ані унікальним епізодом у долі українського народу. Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, що це був лише один із найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викорінення української нації, неприйняття існування якої глибинно закладене у нащадків північних племен, яким наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення.
У відповідь на це не лише від з’яви Московського царства, а ще з самої княжої доби, ще від Андрія Боголюбського в Україну-Русь безперервно накочуються хвилі ненависті, жорстокості, тотального зруйнування українства, які цей північний провінційний князьок приніс у Київ, сплюндрувавши його за кілька десятиліть до хана Батия. Заповіт цього варвара немов закарбувався у генах усіх московських і петербурзьких правителів…
Народ хліборобів і співаків намагалися зробити народом канібалів і злодіїв… Ми чекаємо покаяння Москви за гріхи Росії, Леніна і Сталіна і ставимо за взірець вину Німеччини перед єврейством і покаяння Аденауера за вину Гітлера… Ми хотіли б, щоб північний сусід звернув увагу на наше застереження: українська нація залишає за собою право зажадати відповідальності Москви, зокрема і за голодомор–1933. Настане час і 8 чи 12 мільйонів свідків — вдвічі або втричі більше, ніж полеглих у війні 1941–1945 років, підведуться з могил кожного українського села і зажадають невизнання строку давності за злочин їхнього умертвлення, як і належить за міжнародним правом» [180].
Якщо у когось і виникають сумніви щодо прямого зв’язку між голодомором і цілеспрямованим винищенням саме українців, то їх розвіює знайомство з постановою ЦК ВКП(б) і РНК про хлібозаготівлю від 14 грудня 1932 року, в якій, зокрема, була й така вказівка:
«немедленно перевести делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский…, а также подготовить и с осени перевести преподавание в школах на русский язык» [181].
На очищені від українців землі вже в 1933 р. почали завозити перші сотні тисяч селян з Росії, а далі пішов рахунок на мільйони [182]. «Зафіксовані випадки, коли російських селян привозили і поселяли в хатах, де лежали трупи померлих з голоду і де ще не всі повмирали. Так, наприклад, на Кубані у станиці Полтавській (тепер Красноармейская) переселенці з Росії застали ще чимало вмираючих і виснажених місцевих жителів. Їх було постріляно і в такий спосіб повністю деукраїнізовано» [183].
Подібні звірства важко зрозуміти, якщо не розглядати міжнаціональні стосунки як процес взаємодії етносоціальних організмів, істот, які багато в чому подібні до людей. Ці істоти ще мало усвідомлюють себе, але у них вже є прагнення розширювати свої можливості, інстинкт самозбереження, страх перед смертю. Чим далі, тим більше вони виявляють свій характер, який в значній мірі описується законами соціоніки.
Україна і Росія є психічно несумісними національними організмами, тому симбіоз між ними (наприклад, як у свій час між Україною і Литвою) принципово неможливий. При зближенні, як свідчить історія, з необхідністю виникає диявольська альтернатива — або ми, або вони. Тому в даному випадку можна продуктивно взаємодіяти лише на значній психологічній дистанції, тобто — як незалежні рівноправні держави.
5.6. Україна постімперська
Після розвалу СССР Україна отримала неефективну економіку, стан якої цілком відповідає критеріям 3-ї фази — «Залізному віку»: розрив зв’язків, хаос, погіршення технологічної дисципліни, зниження якості продукції, високий динамізм, орієнтація на сьогоднішній день, масовий егоїзм. Але ідея української державності, яка довгий час жила лише в головах українців (1 фаза), знайшла своє втілення після проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року, тобто перейшла у другу фазу розвитку — фазу формування пробного зразка, діючого прототипу.
Справді, це був «чорновий варіант» української держави, оскільки будувався на основі уламків колишньої імперської структури, перефарбованих у жовто-блакитні кольори. Але цей прототип все ж таки діяв і навіть користувався довірою українського народу, підтвердженням чого стали референдум і президентські вибори у грудні 1991 року.
Проте такий стан не міг довго протриматись. Події вересня 1993 року, коли Президент Леонід Кравчук змушений був очолити непопулярний уряд, привели до того, що система державної влади почала швидко втрачати авторитет і народну підтримку. Це означає, що українська держава також вступила в третю фазу і сьогодні ми маємо не тільки економічну, але й політичну кризу, що значно збільшує небезпеку (але й можливості). У випадку сприятливого розв’язання кризи можуть початися динамічні процеси стабілізації та оздоровлення, є реальний шанс зупинити розпад і почати створення повноцінної держави (а не «чорнового зразка» [184]). Якщо Україна не скористається цим шансом, тоді їй доведеться чекати наступного сприятливого моменту, який вже може й не настати.
Природно, виникає питання, яку стратегію розвитку треба обрати Україні для виходу з кризи і здійснення свого світового призначення. Щоб наблизитись до відповіді на це запитання, треба вияснити особливості кризи, яку сьогодні переживає і Україна, і світ.
Висновки
1. Колективна психіка України зберегла пам’ять про часи, коли народився український етнос (український етносоціальний організм) — у «Золотий вік» 7980-річного циклу.
2. Історія українсько-російської взаємодії підтверджує висновок, що соціокасти — це підсистеми, які можуть бути «пересадженими» в інший національний організм (як і органи тіла — нирки, легені, серце…). Так, українська каста брахманів, завдяки політиці «відпомповування інтелекту», була пересаджена на російський ґрунт і дала початок російській інтелігенції, яка, проте, так і залишилась чужою для російського етносоціального організму.
3. Нація, що втратила свою державність, наражається на небезпеку розмивання своєї внутрішньої структури. При цьому вона ризикує втратити власну національну еліту і перейти в аморфний стан етносу, в якому особи різних психокаст не організовані у функціональні підсистеми (соціокасти).
4. Здобуття політичної незалежності і різке зменшення відтоку українського інтелекту до Росії дозволяє Україні сформувати власну національну ієрархію і стати повноцінною нацією.
5. Системна криза, яка сьогодні загострюється, приводить Україну до глибокої дезінтеграції, що загрожує її знищенням як цілісної системи. Проте розуміння закономірностей розвитку і наявність волі до перемін дає можливість здійснити «зборку» нової української нації згідно з вимогами нового, інформаційного суспільства.