Отже, завдяки несприятливим зовнішнім чинникам розвиток України, що вступила до 4-ї фази, було загальмовано. Подальший розвиток України відбувався у складі російського імперського організму.

5.5. Україна у складі Росії

Важкі часи і пригнічення необхідні, щоб народ гартував психологічні м’язи. Френк Герберт

5.5.1. Царська Росія

Для Московії, яка належить до 2-ї квадри, не властиво затримуватися на 4-й фазі, оскільки цінності її колективної психіки мало відповідають цінностям «Золотого віку». Тому Московія завжди досить швидко «проскакувала» 4-ту фазу, зате на довший час затримувалася на 2-й фазі — фазі створення «експериментального зразка», «чорнового варіанту». Тому їй традиційно властивий державний устрій, який Липинський називав охлократичним, а наявність перманентного експериментування дала деяким дослідникам підстави вважати Росію всесвітнім полігоном для випробування нових ідей ^[151].

Завдяки українському впливу Росія вступила в тривалий період відносної стабілізації (т.з. «Золотий вік Катерини» — 4-та фаза 532-річного циклу), який тривав майже до кінця XІX-го ст. Значного розквіту досягла російська культура (до XІX-го століття світ не знав Росію як культурну націю). Це стало можливим завдяки виникненню т.з. російської інтелігенції (соціотип колективної психіки — етико-інтуїтивний інтроверт).

5.5.2. Російська інтелігенція

На нашу думку, початок російській інтелігенції дала українська інтелігенція (українська каста брахманів), яка після втрати Україною державності і руйнування української нації як системи була пересаджена на московський ґрунт і асимільована. Думку про те, що дане українське утворення зберегло кастові ознаки і в чужому середовищі, підтверджують різні дослідники феномену російської інтелігенції. Слідом за Георгієм Федотовим та деякими іншими російськими мислителями ми можемо розглядати інтелігенцію як свого роду духовний орден. «Статут» цього ордену, хоча й неписаний, не поступався своєю суворістю та твердою регламентацією статуту будь-якого католицького монашого ордену. Вступ до «товариства посвячених» пов’язувався з чисельними зобов’язаннями, зрада каралась суспільною опалою ^[152]. Феномен інтелігенції добре охарактеризував російський письменник і філософ Борис Хазанов:

«Интеллигент в России — совсем не то, что на Западе интеллектуал. Интеллигентов немного — во много раз меньше, чем просто людей с высшим образованием. Но они находят друг друга. Внутренние разногласия дробят их на более или менее самостоятельные группы, но все они едины в своем презрении к деспотическому режиму. Беспомощные и уязвимые, как всякий, кому оружием в жизненной борьбе служит мысль и слово, они находят в себе силу противостоять мертвящему окружению и, в сущности, неистребимы.

Положение интеллигентов в России до смешного напоминало положение чуждого и окруженного всеобщей подозрительностью этнического меньшинства (виділення наше — І.К.). Они и говорили на непонятном для всех языке, и вели себя не так, как все. Попытки «слиться» с народом оканчивались плачевно. Когда юные славянофилы 40-х годов, следуя своим убеждениям, обрядились в «исконно русское» платье, народ на улице принимал их, по свидетельству мемуариста, за персиян. Когда весной 1874 года интеллигентная молодежь двинулась «в народ» и сотни, если не тысячи, петербургских студентов и курсисток, переодетых крестьянами, под видом мастеровых, разъехались по деревням, чтобы открыть глаза народу на его бедственное положение, мужики сначала слушали их с недоумением, а потом стали доносить на них властям, и в конце концов вся рать борцов за народное благо, мальчики и девочки, все без исключения, очутились в полицейских участках и острогах» ^[153].

Подібне зустрічаємо і у Миколи Бердяєва:

«Западные люди впали бы в ошибку, если бы они отождествили русскую интеллигенцию с тем, что на Западе называют іntellectuels. Іntellectuels — это люди интеллектуального труда и творчества, прежде всего ученые, писатели, художники, профессора, педагоги и пр. Совершенно другое образование представляет собой русская интеллигенция, к которой могли принадлежать люди, не занимающиеся интеллектуальным трудом, и вообще не особенно интеллектуальные. И многие русские ученые и писатели совсем не могли быть причислены к интеллигенции в точном смысле слова. Интеллигенция скорее напоминала монашеский орден или религиозную секту (виділення наше — І.К.) со своей особой моралью, очень нетерпимой, со своим обязательным миросозерцанием, со своими особыми нравами и обычаями, и даже своеобразным физическим обликом, по которому всегда можно было узнать интеллигента и отличить его от других социальных групп. Интеллигенция была у нас идеологической, а не профессиональной и экономической группировкой, образовавшейся из разных социальных классов, сначала по преимуществу из более культурной части дворянства, позже из сыновей священников и диаконов, из мелких чиновников, из мещан, и, после освобождения, из крестьян» ^[154].

З наведених уривків видно, що інтелігенція — це соціальна група, що виразно відрізняється від інших не походженням, професією чи рівнем матеріального добробуту, а саме станом психіки — тобто саме тим параметром, який характеризує поняття «психокаста» в прийнятому нами розумінні. А чим визначається сфера діяльності цієї касти? М.Бердяєв дає чітку відповідь:

«Интеллигенция всегда была увлечена какими-либо идеями, преимущественно социальными, и отдавалась им беззаветно. Она обладала способностью жить исключительно идеями. По условиям русского политического строя интеллигенция оказалась оторваной от реального социального дела и это способствовало развитию в ней социальной мечтательности. …Она жила в расколе с окружающей действительностью, которую считала злой… Крайняя идейная нетерпимость русской интеллигенции была самозащитой; только таким путем она могла сохраниться во враждебном мире, только благодаря такому идейному фанатизму она могла выдержать преследования и удержать свои черты» ^[155].

З даного уривку випливає, що:

по-перше, головною сферою діяльності і боротьби інтелігенції був не матеріальний світ, а світ ідей;

по-друге, її прагнення були спрямовані не на досягнення власного добробуту, а на загальне благо та осягнення істини.

Таким чином, ми маємо всі ознаки касти брахманів, яка після руйнування української нації була перенесена на московський ґрунт і, природно, опинилась у ворожому оточенні. Головними причинами конфліктів з цим оточенням було те, що:

по-перше, брахмани потребують повної свободи творчості у своїй сфері, а в Московії вони змушені були підкорятися касті кшатріїв (російській державотворчій еліті), тобто знаходились у неприродному для них стані, що, зокрема, стало причиною певних психічних акцентуацій;

по-друге, брахмани потребують, щоб їхні ідеї сприймалися цілою нацією, а в Росії це було утруднено психоінформаційною несумісністю між кастою брахманів (етико-інтуїтивний інтроверт, 4 квадра), народом (інтуїтивно-етичний інтроверт, 2 квадра) і російською кастою кшатріїв (сенсорно-логічний екстраверт, 2 квадра).

Спробуємо це проілюструвати простою схемою. До українсько-московської взаємодії структура українського і московського етносоціальних організмів виглядала так:

Український етнос тоді перебував у формі нації, оскільки мав свою національну еліту — касти брахманів і кшатріїв. А московський етносоціальний організм з огляду на історичні причини мав неповноцінну структуру, адже був без касти брахманів. Це не давало йому можливості розвиватись і загрожувало самому існуванню держави. Ось як про це пише Волеслав Гейченко: «Московська держава з її виникненням виявилась позбавленою інтелектуальної еліти; безграмотність московських аристократів-бояр відзначають усі історичні джерела, вона стала воїстину притчею во язицех… Московська держава відчувала потребу в інтелектуальній еліті» ^[156].