Не дивно, що в процесі дуальної взаємодії народу з керівною більшовицькою верхівкою були практично винищені російська інтелігенція, дворянство і «благородне офіцерство» — ці чужорідні елементи в російському національному організмі [166]. Цей факт важко зрозуміти без врахування того, що колективна психіка російської інтелігенції (як духовно-етичного ордену), в тому числі інтелігентної частини російського дворянства, описується соціотипом етико-інтуїтивний інтроверт («Доктор Ватсон»), який є конфліктером для «Македонського» і квазітотожністю («повне нерозуміння») для «Єсєніна». Зовсім не випадково і те, що до інтелігенції Ленін ставився дуже насторожено і навіть вороже [167], себе ж він ніколи не вважав інтелігентом [168].

Після очищення від «ідейно ворожих елементів» російський етнос був ніби відкинутий на сторіччя назад і набув початкової, спрощеної психоінформаційної структури.

Обезголовленість російського національного організму стала причиною тих диких деформацій, які згодом відбулися в післяреволюційній Росії. Проте російська більшовицька імперія не могла існувати без касти брахманів, адже державі потрібна була «своя», близька їй за мисленням і прагненнями духовна еліта. І вона була б сформована згідно з «московськими стандартами», якби не постійний вплив України. Український етнос постійно витворював з себе касту брахманів, яка була йому духовно рідна і мала той самий соціотип — етико-інтуїтивний інтроверт, «Доктор Ватсон». У зв’язку з тим, що українська народна культура в цілому розвиненіша за російську, українські брахмани успішно конкурували з російськими і продовжували створювати деструктивний вплив на російський етнос та його державу. Звичайно, вони несли освіту та знання, зміцнювали імперський науковий і виробничий потенціал, але одночасно вони несли зародки іншої системи цінностей, вони генерували свою «інтелектуальну частоту», яка реорганізовувала російське середовище згідно з природою українського етносу або, принаймні, цінностями його соціотипу, коли ці брахмани забували свої етнічні та духовні корені.

5.5.5. Українська Народна Республіка

З початком Першої світової війни Росія, разом з державами Європи, вступила до 2-ї фази [169], яка є сприятливою для самореалізації народів 2-ї квадри. Тому не випадково, що Німеччина (логіко-сенсорний інтроверт — «Максим») і Росія (інтуїтивно-етичний інтроверт — «Єсєнін») досягли значного впливу на світові процеси (військова могутність, поширення своєї мови і культури, ідеологічне лідерство тощо).

Для України (4-та квадра) це був дуже несприятливий час, її спроба реалізувати свої національні цінності (наприклад, миролюбність, толерантність, віра в кращі людські якості) виглядала наївною і несвоєчасною. На той час подібні стратегії були вкрай неефективними, тому Україна була знову втягнута в механізм російської державності.

5.5.6. Радянський період

Для другої квадри в значній мірі властиве прагнення до порядку, уніфікації і стандартизації, чорно-біле сприймання, що не допускає компромісів і рівноправного співробітництва («Або ми пройдемо по їхніх трупах, або вони пройдуть по наших» — Геббельс). Це виявилося чи не найголовнішою причиною того, що фашистський і комуністичний режими, хоч і надзвичайно близькі за духом, не змогли мирно поділити світ, а почали війну на знищення одне проти одного.

Перша і Друга світові війни були апогеєм 2-ї фази — чергового підциклу в історії європейської, та й світової цивілізації. Після війни людство загалом вступило в 3-ю фазу розвитку, що супроводжувалось домінуванням США (логіко-інтуїтивний екстраверт, «Джек Лондон», 3-я квадра).

В Росії, як нації 2-ї квадри та ще й переможця у війні, цей перехід відбувся пізніше, причому спочатку набрав форми «застою» (Брежнєв — інтуїтивно-логічний інтроверт, псевдонім «Бальзак», 3 квадра), а потім і стрімкого розвалу (Горбачов — сенсорно-етичний екстраверт, псевдонім «Цезар», 3 квадра). Завдяки Єльцину (логіко-інтуїтивний екстраверт — «Джек Лондон», 3 квадра) і його команді розпад Росії відбувається відносно цивілізовано, без великої крові [170].

5.5.7. Війна на знищення

Як зауважив Борис Парахонський, «саме незалежна Україна становить принципову загрозу існуванню російської імперії такою, якою вона склалася протягом століть. Приєднання України до Московського царату стало початком зростання могутності Росії, перетворення її на імперію європейського зразка, тоді як до цього це була азійська деспотія на зразок імперії Османської. Тоді справедливо й зворотнє — відокремлення України — це також відокремлення Росії від Європи, повертання в Азію. …Є від чого впасти в розпач…» [171]. З приводу останнього згадується відомий афоризм, що існування імперії вирішується не в Москві, а в Києві.

Зрештою, всі імперії паразитували на своїх колоніях, тому випадок Росії тут не є унікальним. Але викликають здивування безпрецедентні масштаби і жорстокість, з якою нищилась Україна, особливо в більшовицький період. Навіщо Росії було нищити те, з чого вона сама живилась? Чого вона боялася? Відповідь на це питання можна знайти, прийнявши до уваги, що, за деякими джерелами, в 1931 році в СССР проживало приблизно 81,2 млн. українців і 77,8 млн. росіян (сьогодні росіян втричі більше, ніж українців) [172]. Тобто на той час український етнос в СССР був найчисельнішим, і це при тому, що значна частина українців проживала ще й на західних землях, і в діаспорі. Сумарна їх кількість могла становити близько 100 мільйонів — а це вже поважна сила.

Отже, український національний організм був чисельнішим за російський і мав розвиненішу культуру, тому був для «старшого брата» небезпечним суперником. Цю перевагу Московія відчувала з самого початку взаємодії з Україною, що змушувало її весь час маскувати свою окупацію (адже у відкритих збройних сутичках українці майже завжди перемагали), вона навіть зреклася свого імені і в 1713 р. перейняла в Русі-України її назву [173].

Тут також немає нічого дивного — паразитуючий організм прагне не виявляти свого існування, інакше буде роздушений. З цим прямо пов’язана і політика русифікації, завдяки якій сьогодні значна кількість українців записана росіянами або вважає себе такими. На думку академіка Ігоря Юхновського, якщо провести перепис населення, то в Україні росіян виявиться на 5 мільйонів менше і відповідно зросте число українців [174]. Те ж саме стосується й інших колишніх республік, де багато українців офіційно вважається росіянами.

Росія не могла допустити мирного співіснування з Україною, щоб не бути асимільованою своїм чисельнішим і культурно вищим сусідом. Найперше це б торкнулося зрусифікованих українських міст, які були оплотом російського панування — загальновідомо, що завойовник в першу чергу прагне окупувати міста і фортеці. Москва це чудово розуміла. Ось що, наприклад, сказав Сталін на Х з’їзді РКП(б) 1921 року:

«Ясно, що коли в містах України досі ще переважають російські елементи, то з бігом часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років 40 тому Рига являла собою чисто німецьке місто, але тому, що міста зростають за рахунок села, то тепер Рига — латиське місто. Років 50 тому всі міста Угорщини мали німецький характер, а тепер вони мають характер мадярський. Те ж саме можна сказати про міста України, які мають російський характер, але які будуть українізовані, тому що всі міста зростають за рахунок села. Село — це представник української мови, і ця мова увійде у всі українські міста, як панівна мова» [175].

Звідси стає зрозумілим, чому поряд з репресіями проти української інтелігенції («втрати українських культурно-творчих кадрів у 30-х роках становили близько 80 відсотків» [176]) — причому знищували кращих — взялися за винищення села, адже завдяки селу була неминучою українізація міст, а це означало кінець іноземному пануванню.