Душею ми з нею одні!

Сяє для нас

В денний час

Астарта у височині,

На неї ніжна Евлалія очі звела чарівні,

До неї юна Евлалія звела свої очі ясні.

ДО М. Л. Ш.

З усіх, кому тебе зустріти — ранок,

З усіх, кому без тебе день, як ніч,

Затемнення у висоті небес

Святого сонця, з тих усіх, що слізно

Тебе благословляють за Надію,

Відродження загубленої віри

В людей, у істину, у Доброчестя,

Із тих усіх, хто, Розпачем убитий,

Став з ложа смерті на лагідний поклик

Тобою мовлений: «Хай буде світло», —

Лагідний клич пророчий, що світився

В твоїх очах, прекрасний серафиме,

Із тих усіх, чия довічна вдячність

Обожнення нагадує, — згадай

Того, хто вірність береже до смерті,

Хто, укладаючи цей скромний вірш,

Із трепетом священним усвідомив,

Що доторкнувся ангельського духа.

ДО ...

Ще так недавно автор цих рядків

Зарозуміло і уперто твердив

Про «всемогутність слів», не визнавав,

Що може в мозку виникнути думка,

Яка людському слову непідвладна.

І, як на глум тій похвальбі моїй,

Два ніжні, милозвучні слова, — схожі

На італійські, ніби прошептали

Їх ангели у сні «посеред рос

На місяцем залитому Гермоні»,* —

З безодні серця виникли самі.

Думки нездумні — чисті душі дум,

Свавільніші, божистіші від звуків,

Що будь-коли на арфі Ізрафель,

«Із найсолодшим голосом у світі»,

Спромігся відтворити. Я ж німий!

Перо безвладне випадає з рук, —

Тобі, кохана, на твоє прохання

Не можу я ні слова віднайти.

Безсилий думати і почувати —

Хіба ж то почуття — ця скам'янілість

Над золотим порогом світу мрій?

Знетямлений розкішним краєвидом

Хвилююся, тому що навкруги —

Праворуч і ліворуч, скрізь, у всьому,

В багряному серпанку вдалині,

Де виднокруг зникає — ти єдина.

ЮЛАЛЮМ

Небеса попелясті й скорботні,

Лист опалий — сумна таїна,

Лист зів'ялий — сумна таїна,

Знову ніч, знову жовтень самотній,

Ніч з ночей, незабутня, одна,

Знов Оберові темні безодні,

Що ховає лісна глушина,

Знов озерні холодні безодні,

Де Уїра жахна глушина.*

Я блукав де звелися титани —

Кипариси, з Душею блукав,

Із Псіхеєю довго блукав.

В серці в мене конали вулкани,

Наче лави нестримної сплав,

Наче магми сірчистої сплав,

Що колись в крижані океани

Грізний Янік потужно зливав,

Що із стогоном в сиві тумани

На полярні поля виливав.

У розмові повільній, скорботній,

Розтривожених дум нуртина,

Давніх спогадів нуртовина.

Ми не знали що жовтень самотній,

Що прийшла тая ніч мовчазна

(Ніч з ночей, незабутня, одна!),

Ми забули озерні безодні

(Та знайома нам ця глушина!),

Ці Оберові темні безодні,

Ця Уїра жахна глушина.

Вже крізь ніч пробивалось світання,

І сузір'я вказали на схід,

І зірки провістили вже схід.

Перед нами в непевнім тумані

Мрів заграви далекої слід,

Із заграви у дивнім сіянні

Виходила Астарта* на світ,

В кришталевім дворогім убранні

Осіяла короною світ.

І сказав я: «Астарта ніжніша

За Діану у царстві зітхань,

Владно сяє в юдолі зітхань.

Вона бачила сльози, живі ще

На щоках непогаслих страждань,

І крізь лева сузір'я нам віщо

Прояснила шляхи сподівань,

До одвічних світів сподівань.

В очах її сяйво — скоріше

Через Лева ходім без вагань,

Із любов'ю в очах вона вище

Простувати велить без вагань».

Та Псіхея в раптовій тривозі

Зупинилась. «Я знала колись

Тую блідість, я знала колись.

Нумо швидше! О поки в спромозі

Утікаймо! Тікай! Не барись!»

І шептала й тремтіла в знемозі,

Її крила в пилюці тяглись,

І ридала безвладно в знемозі,

Її крила по стежці тяглись. Сумовито в пилюці тяглись.

Відповів я: «Не біймося мрії,

Поспішаймо в тремтіння зорі,

В кришталеві розкоші зорі.

То в пророцтвах Сивілли

Надії Променіють красою вгорі,

Розвидняється ніч угорі.

То ж довірмося — сяйво розвіє

Наші муки й страждання старі,

Довіряймось спокійно — розвіє

Те проміння страждання старі.

Розвидняється ж ніч угорі».

Я втішав і голубив Псіхею,

І розвіював гніт її дум,

І тривогу розвіював дум.

Та дійшли ми до обрію з нею,

І спинив нас, навіявши сум,

Склеп камінний, навіявши сум.

«Хто лежить за стіною цією?»

Запитав я, тамуючи сум.

І сказала вона: «Юлалюм,

Тут заснула твоя Юлалюм».

І зів'яли на серці скорботні

Сірі думи — сумна таїна,

Наче листу сумна таїна.

І я крикнув: «Це жовтень самотній,

Рік, як ніч промайнула журна.

Я блукав тут, і ноша страшна

Мою душу гнітила — страшна,

В ніч з ночей, що єдина-одна.

Демон водить мене, чи мана?

Упізнав я озерні безодні:

Це Уїра жахна глушина,

Це Оберові темні безодні,

Це вампірна лісна глушина».

Вдвох ми скрикнули: «В нашій печалі,

Мабуть, встали з забутих могил,

Милосердні привиддя з могил

В засторозі спинитися й далі

Не узріти, що вкрив уже пил,

Таїни, що покрив уже пил,

І вони нам це сяйво послали

Потойбічних довічних світил,

Що в гріховно сліпучім хоралі

Все блукають у пеклі світил?»

ДЗВОНИ

1

Слухай над санками дзвін —

Срібний дзвін!

Скільки сміху, скільки втіхи розсипає він!

Як він лине, лине, лине

У дзвінку морозну ніч!

Світлих зірочок іскрини

Переблискують невпинно

Безліччю веселих віч.

Звуки срібних струн

Ритмом стародавніх рун

Розсипає мелодійний, музикальний передзвін,

За санками сніжний дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Лине чисто і сріблисто навздогін.

2

Слухай-но вінчальний дзвін —

Злотодзвін!

Світлим вісником лунає величальний дзвін!

У духмяну ніжну ніч

Посилає радий клич!

Мелодійна і ясна

В дивний лад

Перелунює луна.

Горлицю приворожила пісня чарівна

В тихий сад.

Із дзвінких дзвіниць вершин

Водоспадом милозвуччя пролітає дзвін.

Ллється він,

Добрих змін

Передвісник, передзвін.

В забутті співає він,

І щасливим переливом

Лине дзвін, дзвін, дзвін,

Мелодійний, гармонійний, світлий дзвін.

3

Слухай! Десь тривожний дзвін —

Бронзи дзвін!