Ти скажи мені, благаю, чи я зможу тут здобуть
Забуття бальзам цілющий, знов відраду тут здобуть? —
Крук промовив: — Не вернуть.
— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,
Ради неба, до якого наші помисли ведуть,
Серцю, що зів'яло в горі, дай надію — хоч в просторі
Понадземнім стріть Ленору, давнє щастя осягнуть,
Осяйну обнять Ленору, знову щастя осягнуть! —
Крук промовив: — Не вернуть.
— В слові цім, зловісний пташе, хай звучить розстання наше,
Щезни в бурю, в ніч пекельну, більше тут тобі не буть,
Не лишай ані пір'їни, хай твоя омана згине,
З серця вийми дзьоб злочинний, дай вільніш мені дихнуть,
Поверни колишній спокій, щоб вільніш мені дихнуть! —
Крук промовив: — Не вернуть.
І не сходить ні на мить він, все сидить він, все сидить він
На погрудді над дверима — гість, якого вже не збуть.
Очі блискають вороже, з темним демоном він схожий,
І душа ніяк не може його тіні оминуть.
Знаю, вже довіку тіні чорної не оминуть
І спокою — не вернуть.
ВОРОН
В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. «Невідомого пітьма
То застала у дорозі, — прошептав я. — Так, пітьма,
Більш нікого тут нема».
Ах, у пам'яті упертій — грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім'я Пітьма.
І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
«Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма, —
Більш нікого тут нема».
В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, —
«Пане, — мовив я, — чи пані, не хвилюйтеся дарма —
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось». Двері я відкрив — нема
Ні душі — німа пітьма.
У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І «Ленор» щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна «Ленор» вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.
Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: «Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема,
Стихни, серце, не тривожся — таємниці тут нема —
Вітер стука крадькома».
Розчинив вікно я сміло — з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і — подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.
Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь — кумедну міну
Зберігав поважний Ворон — велич древності німа.
«Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?»
Ворон прокричав: — Дарма!
Здивувався я незмірно — птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно — сенсу в слові тім нема —
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем «Дарма»?
А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: «А вже нема
Давніх друзів, на світанку й він піде, надій нема».
І промовив птах: — Дарма!
Я здригнувся — надто вдало слово те у тиші впало.
«Так, — сказав я, — це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: — Дарма, дарма».
Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я. присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою і слушно запитав себе притьма:
Що цей древній крук незвісний, лиховісний мов пітьма,
Провіща своїм «дарма»?
Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма.
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!
І здалося — плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: «Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття — про неї пам'ять забере Пітьма!»
Ворон прокричав: — Дарма!
«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи із свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнану, — викрий правду, чи зніма
Хоч бальзам у Галаадах* біль з душі, чи не зніма?»
Ворон прокричав: — Дарма!
«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма —
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?»
Ворон прокричав: — Дарма!
Скинувсь я: «Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова Пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, — місця тут тобі нема!»
Ворон прокричав: — Дарма!
І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.
— І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже — дарма!
АННАБЕЛЬ ЛІ
Було це дуже і дуже давно
В тій прибережній землі,
Де панна жила — ви чули її
Імення — Аннабель Лі, —
Та панна любила мене, а я
Всім серцем любив її.
Були ми дітьми обоє тоді
В тій прибережній землі,
Та любов наша більша була, ніж любов