Обстав глухий сосновий бір.

І тільки ніч стелила знов

На все навколо свій покров,

Як раптом вітер прилітав,

Таємне щось гілкам шептав...

Тоді будивсь у грудях жах,

Що жив у водах у вітрах.

Та ні, не жах, а відчуття

Якогось самозабуття,

Що не сприйняв би, не втаю,

Ані за райську озію,

Ні навіть за любов твою.

Я знав — очікує загин,

Могила в мороці глибин

Того, хто би хотів знайти

Притулок в царстві самоти,

Душі відраду від скорбот

В Едемі темних вод.

РОМАНС

Романсе мій, у сонний час

Згорнувши крила, ти не раз

На озері в глущавині

Крізь сон наспівував мені.

Тоді, барвистий, мов папуга,

Ти щиро був мені за друга,

І те, що знаю алфавіт,

Прості слова — твоя заслуга.

Очима недитячих літ

Я, ще дитя, дививсь на світ.

Та Кондор — час в недобру пору

Громами гнав років юрбу,

Пригнав турботи і журбу.

Вже й ніколи зирнути в гору

У скрути нелегку добу.

А коли й трапиться хвилинна

Світліша на душі струмина,

То в лірі й римах хоч на мить

Вона шукає відпочину.

Це ж злочин, щоб її спинить —

Поезії немає спину.

ДО (ЕЛЬМІРИ)

Гаї, які бринять у снах

Піснями солов'їв, —

Твої уста, а на устах

Відлуння милих слів, —

А очі, Боже! Їхній сум

Сягає глибини

Моїх невтішних, чорних дум,

Як сяйво зір — труни.

Твоя душа! — Це вічні сни

Безсонної пори

Про істину, що без ціни, —

І безцінь мішури.

ДО М.

Не скаржусь — в талані земнім

Земного щастя мало —

В любов ударив гніву грім,

І все за мить пропало.

Та гірко — хоч життя марне,

І я у злиднях гину —

Що ти оплакуєш мене,

Чужу тобі людину.

ДО РІЧКИ (ПО)

Ясна ріко,* твої іскристі,

Твої криштальні води,

Відбили, осяйні і чисті,

Відкрите серце, вільний хист

Дочки Альберто, вічний блиск

Її палкої вроди.

У тебе дивиться вона —

Тремтить гладінь погожа,

Тоді ти, річко чарівна,

На вірне серце схожа,

Де вся краса, як і в тобі,

Відбилася глибоко

Й тремтить, покірна ворожбі

Допитливого ока.

ЗАЧАРОВАНИЙ КРАЙ

Туманні доли, тіні рік,

Ліси, мов хмари, віддалік

Стоять непевною стіною

За сліз завісою сумною.

Там повні місяці ростуть

І тануть, тануть і ведуть

Одвічний свій танок.

Пливуть бліді, великі,

І гасять промені зірок

Холодні їхні лики.

Коли північний час поволі

За ликом місячним гряде,

Один з них, в срібнім ореолі,

(Найкращий з-поміж всіх!) впаде

Додолу, нижче, вниз,

І просто на скелястий спис

Гірської темної вершини.

А ореол серпанком сплине

І вкриє все довкіл:

І мури замків, сіл,

І всі земні простори,

І дивний ліс, і море,

І духів тихий сонм,

І все, що впало в сон,

Сховає в світлі й тіні, —

В гущавині промінній.

Бездонна! О, без дна

Ця сну нуртовина.

А на світанку всі встають.

І ореол тієї ж миті

Гінкі вітри несуть

У супроводі бурь і гроз

Як... будь-що, як усе на світі,

Він... наче жовтий Альбатрос.

А для всього земного

Шатро Селени ні до чого

(Такий вже марнотратний світ).

Та ореол скінчив політ,

Розсіявсь на краплини

І вже дощами лине,

З яких метелики земні,

Що пурхають в височині

(У всіх є свій каприз)

Й вертаються до трав земних,

Несуть по крихті сяйва вниз

На крилечках своїх.

ДО ГЕЛЕНИ

Твоя, Гелено, ніжна врода, —

Нікейська лодь із древніх днів,

Котра через рахманні води

Несе з утом чужих морів

До рідних берегів.

Ти вабиш із морів і зим

Лукавим поглядом наяди,

Античним профілем своїм

До слави вічної Еллади,

У величавий Рим.

Стоїш в осяянім вікні,

Як статуя легка й крилата,

В руках світильник із агату,

Віщуєш здалеку мені

Душевне свято.

ІЗРАФЕЛЬ

...і ангел Ізрафель із струнами лютні в серці й з голосом найсолодшим серед усіх творінь Аллаха.

Коран

Є ангел у небесах,

І струни лютні сплів

Йому в серці Аллах.

Чари в його піснях

Спиняли хори світил у світах

Слухати німо, як на устах

Лунає спів.

Благовістить Пісня світання,

Спаленіла з кохання

Зоря тремтить.

Стримавсь блискавки політ,

Прислухаються з орбіт

Сім Плеяд, дзвенить зеніт,

Владний спів чарує світ.

Шепче хор світил в ефірі,

Чутка йде в повторах лун,

Що чари ці — з офіри

Його живої ліри,

Він — лиш її вістун,

Хто користає з міри

Тремтіння дивних струн.

Але ангел в царстві тім,

Де мудрості влада,

Де Бога Любові дім,

Де в гурій солодкім зорі

Сяє бентежна принада, —

Нею чарують зорі.

Тому бездушний спів

Зневажати маєш право,

Ізрафелю. Пісня млява

Не увінчує богів.

Мудрому серед співців

Лаври всі і слава!

Лиш натхненню без вагання

Вірить горній небосхил,

Туга, радість, лють, кохання —

В повну міру всіх мірил!

Хай мовкне хор світил!

Так, ти світоч емпіреї.

В світі ж інший окомір,

Нам не зважитись на спір,

Тінь майстерності твоєї

Засліплює земний наш зір.

Та все ж якби

Де Ізрафель

Я жив, а він — серед юрби,

Чи зважився б на спів журби

Небесний менестрель?

А я на пісню небесних пустель

Дерзнув би без ганьби!

ЗАСНУЛІЙ

Вночі, червневої пори

Стояв я, місячні пари

В туманній, сонній течії

Спливали за ясні краї

І м'яко росяний убір

Стелили на вершини гір,