Таких не позичали у зірок!

Де впав герой, там падає колона!

Де променився золотом орел,

Тепер кажан чатує сірокрилий!

Де вітер пестив римлянкам волосся,

Колишеться осот і очерет,

А де монарх на золотому троні

Недбало ніжився — неначе тінь

У місячному тьмяному промінні

Нечутно в'ється ящірка прудка!

Стривай! Цей мур, обплетені аркади,

Карнизи вищерблені, ці колони,

Цей чорний ряд облуплених колон,

Розбитий фриз, оця сумна руїна,

Ці камені! Невже цей камінь — все,

Що залишив від чорного громаддя

Нещадний Час Майбутньому й мені?

Не все, — озвались Луни, — ні, не все!

Пророцтва голосного вічні звуки

До мудреців підносяться з руїн,

Мов спів Мемнона Сонцеві назустріч.

Врядуємо жорстоко і всевладно

Ми помислами й душами титанів, —

Ні, не знесиліло бліде каміння,

Ні, не розвіялася влада й міць,

І ні урочисть голосної слави,

Ні сховані під нами таємниці,

Ні дивовижні чари і легенди,

Ні спогади, які нас угорнули

В нетлінні віковічні шати,

Не перевершать цю, минулу славу.

ДО Ф...

Кохана, серед лютих бід,

Що облягли мій шлях земний

(На нім не стрівсь — за стільки літ! —

Ні жодної троянди цвіт.),

Розрадою душі сумній

Про тебе мрії — як привіт

З Едему в безталанний світ.

Ті пам'ятні тобою дні

Для мене — острів у морській

Буремній далині,

Де шторми люті й навісні

Розшаленілись. Та в стрімкій

Небесній чистій вишині

Над ним — одвічний супокій.

ДО ЗАНТЕ

Прекрасний острове, найкращі квіти

Тобі ласкаву назву віддали!

Прекрасних згадок світлі дивоцвіти

Ці овиди у пам'яті принесли, —

Про щастя, що його не повернути,

Про гіркоту утрачених надій,

Про дівчину, якій не позирнути —

Навік уже! Навік! — на берег твій.

Навік! Навік! Цьому судилось слову

Змінити все! Навік моя печаль!

Тепер проклятою землею знову

Я наречу оцю квітучу даль!

О гіацинтів край! Багряний Занте!

Isola d'oro, fior di Levante!*

ПРИМАРНИЙ ЗАМОК

У смарагдовій долині

Серед ангельських садів

Звівши вежі старовинні

Пишний замок височів.

В Думки-владаря державі

Був той дім!

Над прекраснішим — в уяві

Не витав ще серафим!

Стяги гордо майоріли

Понад дахом золоті

(Як давно вже відшуміли

Дні оті!),

А коли вітрець ласкавий

Там злітав,

То в густі квітучі трави

Аромати проливав.

Мандрівник у тій долині

Бачив в кожному вікні,

Як під лютні спів видіння

Пропливали осяйні,

Танцювали, а на троні

Він сидів —

В багряниці і короні

Гордий владар тих країв.

В блиску перлів і рубінів

Двері в зал.

А крізь двері плинув, плинув

В сяєві дзеркал

Почет Лун, що починали

Дивний спів, —

Їхні славили хорали

Мудрість володарських слів.

Тільки ж лихо чорношате

Облягло величний трон.

Владарю вже не стрічати

Сонця схід. Неначе сон —

Дні, яких не повернути,

Спів осанн —

Все забуто, всі забуті,

Все — туман.

Мандрівник у тій долині

У червоних вікнах зрить:

Під потворні звуки тіні

В'ються — темна ненасить!

Товпляться в побляклі двері,

Мов потік,

З диким реготом химери.

Не всміхнуться їм повік.

ТИША

Є сутності й властивості, які

Живуть двоїсто, суть їх глибінь

У тому, що природою близькі

Матерія і світло, річ і тінь,

І Тиша є двоїста — тверді й вод,

Душі і тіла, незбагненна суть

Її у затишку глухих безлюдь;

У спогадах гірких винагород

Вона звучить словами «не вернуть!»

Ця Тиша віковічна — ні добра

Вона не принесе тобі, ні зла.

Коли ж, як слід злощасного тавра,

Прилине Тиша, наче тінь крила

З країв, де крок і слово завмира, —

То ввірся Господу! Прийшла пора.

КРАЇНА СНОВИДІНЬ

Шляхом самоти туманним,

Тільки демонові знаним,

Де, посівши чорний трон,

Ідол-Ніч вершить закон,

Із огрому, із безмов'я

З Фули темної прийшов я,

Де мовкне глас, зникає враз

Простір і час!

Безодня пущ, безмежжя вод,

І велет ліс, провалля, грот,

Де никнуть тіні сумовиті,

Завісою роси укриті.

Гори падають неждано

У глибини океану,

Океан вали здіймає

В небо вогняне, безкрає.

Далі озера простерті,

Де застигли води мертві,

Мертві води заніміли

Й сніжнобілі лики лілій.

Де озера розпростерті,

Де пустельні води мертві,

Мертві води заніміли

Й сніжнобілі лики лілій,

Біля гір, уздовж ріки,

Що струмує тут віки,

В сірих нетрях, болотами,

Де плазує гадь віками,

Де у вирвах серед мряки

Вурдалаки,

У просторах тих безмежних,

В диких закутках бентежних

Мандрівник пополотнілий

Бачить спогад знов ожилий, —

В саванах його минають,

Стрепенувшися, зітхають

Друзів тіні, що від себе

Він віддав Землі — і Небу.

А серця, закляклі в горі,

Утішають ті простори.

Душам змученим відрада, —

Край цей — їхній Ельдорадо.

Та живому не посміти

Вільно тут усе уздріти,

Для слабких очей людини

Незбагненні ці таїни.

І тому звелів Владика

Долі опускать повіки,

А сумна душа розгляне

Все крізь марево туманне.

Шляхом самоти туманним,

Тільки демонові знаним,

Де, посівши чорний трон,

Ідол-Ніч вершить закон,

Повернувся вже, прийшов я

З Фули темної, з безмов'я.

ЕВЛАЛІЯ

Немилий світ

Самотніх літ,

І в'яне душа в самоті,

Та юна й ласкава Евлалія судилась мені у житті,

Але світлокоса Евлалія з'явилась в моєму житті.

Ах, зорі нічні

Тьмяніші мені

Від сяйва дівочих очей.

Із срібних полян

Серпанок-туман,

Що в місячнім сяйві тече,

Ніщо проти хвилі волосся, що впала на біле плече,

Коли ясноокій Евлалії волосся спада на плече.

Сумнів і сум

Щезли з дум —