Томас ненавидів їх. Усіх. Крім Чака.

— Забери мене від них.

Він раптом зрозумів, що Чак — його єдиний друг на всьому світі.

— Певна річ, — бадьоро відповів той, вочевидь, у захваті від власної значущості. — Спершу зазирнемо до Казана і візьмемо для тебе поїсти.

— Не впевнений, що після побаченого я взагалі колись зможу їсти.

— Зможеш, — кивнув Чак. — Зустрінемося біля того дерева. Я буду хвилин за десять.

Томас страшенно радів, що забрався подалі від моторошного будинку, тому попрямував назад до дерева. Варто було йому уявити, як непросто буде тут вижити, — і накривало бажання тікати звідси щодуху. Хотілося згадати бодай щось із минулого життя. Найменшу деталь — матір, батька, друга, школу, хобі. Дівчину…

Він кілька разів міцно заплющив очі, намагаючись викинути з голови побачене у старому будинку.

«Переміна». Галлі назвав це Переміною.

Томас здригнувся, хоч і не було холодно.

Розділ 4

Притулившись спиною до дерева, Томас чекав на Чака. Він ще раз обвів поглядом Глейд — свою нову моторошну домівку, де він, можливо, приречений провести решту життя. Тінь від оповитої плющем стіни видовжилася настільки, що вже наповзла на край протилежної стіни.

Це допомогло трохи зорієнтуватися: дерев’яна халупа, занурена зараз у густу тінь, розташовувалася в північно-західному куті, а лісок — на південному заході. Город займав північно-східну частину Глейду. На південному сході мукали, мекали і кукурікали тварини.

Просто посеред майдану зяяв досі незачинений люк Ящика, немовби запрошував знову стрибнути в нього і повернутися додому, — а неподалік, десь за двадцять футів на південь, містилася якась приземкувата будівля, складена з бетонних блоків. У будівлі не було жодного вікна, виднілися тільки темні й важкі сталеві двері з великою круглою клямкою-колесом — отакими задраюють люки на підводних човнах. Дивлячись на будівлю, Томас і сам не розумів, щó зараз відчуває гостріше: цікавість і бажання довідатися, що там усередині, чи страх чергового жахливого відкриття.

Не встиг він переключитися на проходи по центру кожної з чотирьох стін Глейду, як підійшов Чак, тримаючи в руках двійко бутербродів, яблука і дві металеві кружки з водою. Полегшення, що охопило Томаса, здивувало навіть його самого: в цьому світі він був не зовсім самотній.

— Казан не зрадів, що я прийшов на кухню до вечері, — мовив Чак, сідаючи під деревом і жестом запрошуючи Томаса.

Хлопець сів, узяв був бутерброд, але зупинився: в пам’яті знову спливла жахлива сцена в старому будинку. Однак голод переміг, і він заходився їсти, відчувши в роті чудовий смак шинки, сиру й майонезу.

— Чувак, — зронив Томас з набитим ротом, — просто вмираю з голоду.

— А я тобі казав, — нерозбірливо підтакнув Чак, наминаючи свій бутерброд.

Зробивши ще кілька укусів, Томас нарешті поставив питання, яке давно його мучило:

— То що сталося з цим Беном? Він на людину не схожий!

Чак зиркнув на будинок.

— Я й сам не знаю точно, — пробурмотів він. — Я його не бачив…

Томас розумів, що Чак бреше, але вирішив не тиснути на хлопчака.

— І ліпше тобі його й не бачити, — сказав він, гризучи яблуко і знову переводячи погляд на величезні просвіти в мурі. Хоча звідси видно було й погано, йому здалося, що краї кам’яного муру, що ведуть у коридори, якісь дивні. Дивлячись на мур, Томас раптом відчув запаморочення, наче не сидів біля нього, а ширяв над ним.

Хитнувши головою, він запитав:

— А там що? Це якийсь замок абощо?

— Гм… — зам’явся Чак. — Ну… я звідси ніколи не виходив…

— Щось ти приховуєш, — сказав Томас, проковтнувши останній шматок яблука і відпивши ковток з кухля. Досі йому ніхто нічого як слід не пояснив, і це вже починало діяти на нерви. Подумалося навіть: якщо він таки отримає відповіді на свої питання, то чи будуть вони правдивими? — Чому тут усі такі потайні?

— Так уже повелося. У цій місцині відбуваються дуже дивні речі, й більшість із нас не знає всієї правди. У кращому разі — половину.

Чака, мабуть, це анітрохи не турбувало. Йому було геть байдуже до того, що в нього відібрали минуле. Що з цими хлопцями не так? Зіп’явшись на ноги, Томас попрямував до східного проходу.

— Ніхто мені не казав, що я не маю права тут усе дослідити.

Щоб не збожеволіти, хотілося бодай щось дізнатися про це місце.

— Агов, стривай! — гукнув Чак, наздоганяючи Томаса. — Стережися! Ці штуковини ось-ось стуляться.

— Стуляться? Ти про що?

— Та про Браму, шлапак!

— Браму? Щось я не бачу ніякої брами.

Втім, Томас був певен, що Чак просто так не лякатиме. Було ясно: Томас упускає щось очевидне. На думку про це стало не по собі, і хлопець стишив крок, уже не впевнений у тому, чи варто наближатися до муру.

— А як би ти назвав ці великі проходи? — Чак тицьнув пальцем на височенні отвори в мурах. Хлопці перебували за якихось тридцять футів од них.

— Я б назвав їх дірками.

— Так от, це двері. І на ніч вони завжди зачиняються.

Томас зупинився, міркуючи над Чаковими словами. Щось не сходилося. Він звів очі, роззирнувся і втупився у масивні мури, відчуваючи, як подив поступово переростає у відверту тривогу.

— Тобто — зачиняються?

— За хвильку сам усе побачиш. Невдовзі повернуться бігуни. Потім оті великі мури зрушать з місця, й прохід зачиниться.

— Та ти хворий на голову, — пробурмотів Томас. Як можна зрушити ці велетенські стіни? Нісенітниця. Він знизав плечима і заспокоївся, вирішивши, що Чак просто його дурить.

Нарешті хлопці дісталися величезного просвіту в мурі, що вів назовні — в довгі кам’яні коридори. Роззявивши рота, Томас глипнув у прохід — і від побаченого в нього перехопило подих.

— Східна Брама, — оголосив Чак з такою гордістю, ніби сам її звів.

Томас його майже не слухав, вражений тим, наскільки великим виявився проріз зблизька. Завширшки він був не менш як двадцять футів і здіймався високо-високо, до самісінького верху стін, чиї торці обабіч проходу були гладкими, за винятком однієї дивної деталі: з лівого боку Східної Брами виднілося безліч глибоких отворів діаметром у кілька дюймів. Отвори були просвердлені просто в камені, починалися біля основи муру і йшли вгору з інтервалом приблизно у фут. А з правого торця Брами, навпроти отворів, виступали стрижні — також кілька дюймів у діаметрі й фут завдовжки. Призначення конструкції вгадувалося безпомилково.

— То ти не жартуєш? — зронив Томас. Його знову охопило хвилювання. — Стіни справді рухаються?

— А що я ще міг мати на увазі?

Томасові треба був час на переосмислення.

— Ну, не знаю. Я гадав, тут є якісь звичайні двері, які зачиняються або висуваються з основного муру. Не збагну, як можуть рухатися такі стіни. Та цьому муру, мабуть, тисяча років!

На саму думку, що стіни можуть зімкнутися і замурувати його всередині Глейду, як у пастці, стало моторошно.

Чак, мов здаючись, підніс руки вгору.

— Та я гадки не маю! Знаю тільки, що вони рухаються, причому з гуркотом. Те ж саме відбувається і в інших кінцях Лабіринту: стіни там щоночі переміщаються.

Почуте привернуло Томасову увагу. Він обернувся до хлопчика.

— Як ти сказав?

— Тобто?

— Ти сказав — «лабіринт». Сказав: «Те ж саме відбувається і в інших кінцях лабіринту».

Чак аж почервонів.

— Я втомився від твоїх питань. З мене досить.

Він пішов назад до дерева, під яким вони щойно їли.

Томас замислився. Що там, за межами Глейду? Лабіринт? Крізь Східну Браму просто поперед себе він бачив коридори, які ведуть ліворуч, праворуч і прямо. Стіни коридорів були достоту як ті, що оточували Глейд, та й долівка була вимощена схожими масивними кам’яними блоками. Але зарості плюща там здавалися густішими. Оддалік у мурах виднілося ще кілька просвітів, що вели у нові коридори, а ще далі, десь за сотню ярдів, був прямий хід, а там — безвихідь.

— А й справді, скидається на лабіринт, — прошепотів Томас, мало не розсміявшись.