Автобус навіть не збавив ходу. Тереза мовчала.

Томас нарешті набрався сміливості та звернувся до жінки, що сиділа через прохід.

— Що відбувається? — просто поцікавився він, не знаючи, як сформулювати питання.

Жінка обернулася до нього. Мокре чорне волосся обрамляло її обличчя сплутаними пасмами. Темні очі були сумні.

— Це дуже довга історія.

На диво, голос жінки звучав набагато м’якше, ніж Томас очікував, і вселяв надію на те, що вона справді друг, як і решта людей з-поміж рятівників. Попри той факт, що вони без жалю розчавили оту навіжену.

— Будь ласка, — мовила Тереза — Будь ласка, розкажіть нам бодай щось!

Якийсь час жінка переводила погляд то на Томаса, то на Терезу, а потім зітхнула:

— Мине якийсь час, перш ніж до вас повернеться пам’ять, якщо взагалі повернеться — ми не вчені, тож гадки не маємо, що і як вони там з вами робили.

На саму думку, що, можливо, пам’ять втрачено назавжди, в Томаса обірвалося серце, але він продовжив розпитувати.

— Хто ті люди?

— Усе почалося зі спалахів на Сонці, — відповіла жінка, і погляд її потемнів.

— Що… — почала була Тереза, але Томас цикнув на неї.

«Нехай сама розповідає, — подумки сказав він. — Здається, вона не проти спілкуватися».

«Гаразд».

Жінка говорила, немов у трансі, очі її були прикуті до якоїсь невидимої точки.

— Сонячні спалахи неможливо було передбачити. Спалахи — явище нормальне, але ці викиди були небувалої потужності, яка росла й росла, а коли врешті-решт це помітили, було вже запізно — до тієї миті, як вони обпекли Землю, залишалися лічені хвилини. Спершу згоріли всі супутники і загинули тисячі людей, а за декілька наступних днів жертвами викидів стали мільйони. Велетенські території перетворилися на випалені пустелі. А потім прийшла хвороба.

Жінка замовкла, перевела подих.

— Оскільки загинула вся екосистема, стримувати хворобу стало неможливо — навіть локалізувати її в Південній Америці. Джунглі зникли, а комахи залишилися. Зараз люди називають хворобу Спалахом. Страшна зараза… Лікуватися можуть собі дозволити тільки найбагатші, але цілком вилікуватися однаково неможливо. Хіба що правдиві чутки з Анд.

Томас мало не порушив власний наказ, який тільки-но сам дав Терезі. У мозку роїлися мільйони запитань, але він мовчки слухав розповідь, відчуваючи, як у грудях розростається страх.

— Що стосується вас — усіх вас, — то ви всього лише купка з мільйонів сиріт. Через оті тести пройшли тисячі, і зрештою для найсерйознішого випробування вибрали вас. Для фінального тесту. Все, що з вами відбувалося, було ретельно сплановано і прораховано. Тести — це щось на взір каталізатора, дозволяє вивчити реакції, мозкові хвилі й думки з метою знайти людей, здатних допомогти в боротьбі зі Спалахом.

Вона знову помовчала, заправила за вухо пасмо волосся.

— Більшість фізичних симптомів викликано якимись іншими причинами. Спершу з’являються галюцинації, потім тваринні інстинкти починають домінувати над людськими. Врешті-решт відбувається цілковитий розпад особистості. Все йде від мозку. Спалах живе в мозку жертви — це страшна зараза. Ліпше просто померти, ніж її підхопити.

Жінка, яка весь цей час витріщалася в нікуди, нарешті подивилася на Томаса, на Терезу, потім знову на Томаса.

— Ми не дозволимо експериментів на дітях. Ми своїм життям присяглися, що здолаємо «БЕЗУМ». Людина мусить залишатися людиною незалежно від мети.

Вона поклала руки на коліна й опустила очі.

— З часом ви дізнаєтеся більше. Ми живемо далеко на півночі. Між нами й Андами на кілька тисяч миль простягається величезна територія. Люди називають її Пеклом. Вона розташована там, де колись був екватор, а тепер там тільки спека, пил і натовпи приречених на загибель дикунів, уражених Спалахом. Ми плануємо перетнути ці землі та спробувати знайти ліки. Але спершу знищити «БЕЗУМ» і покласти край нелюдським експериментам, — жінка пильно подивилася на Томаса, потім перевела погляд на Терезу. — Ми дуже сподіваємося, що ви до нас приєднаєтеся.

Вона відвернулася і втупилася у вікно.

Томас поглянув на Терезу й запитально звів брови. Дівчина тільки похитала головою, потім схилила її на Томасове плече і заплющила очі.

«Я дуже втомилася, щоб зараз думати про це, — сказала вона. — Ми поки що в безпеці, а решта не має значення».

«Можливо, і в безпеці, — відповів він. — Можливо…»

Томас почув посопування — Тереза заснула, але до нього — він знав — ще дуже довго не прийде сон. У душі вирували такі суперечливі емоції, що хлопець навіть не міг зрозуміти, які саме. Та однак ліпше вже така незрозумілість, ніж тупий вакуум, у якому він нещодавно перебував. Томас сидів і вдивлявся в темряву, в дощ за вікном, а в голові вертілися слова: «Спалах», «хвороба», «експеримент», «Пекло», «БЕЗУМ». Залишалося тільки сподіватися, що надалі події розгортатимуться краще, ніж у Лабіринті.

Томас підстрибував і погойдувався на сидінні, відчуваючи, як підскакує на його плечі Терезина голова щоразу, коли колеса потрапляли в глибоку вибоїну; чув, як вона ворушиться спросоння і знову провалюється в сон; дослухався до приглушеного перешіптування інших глейдерів, але його думки мимоволі поверталися до одного і того самого.

До Чака.

За дві години автобус зупинився.

Заїхали на багнисту стоянку біля непоказної будівлі з декількома рядами вікон. Знайома вже жінка з іншими рятівниками провела дівчину і дев’ятнадцять хлопців крізь головний вхід до будинку, потім нагору сходами, і завела до просторого дортуару, де вздовж стіни простягався ряд двоярусних ліжок. На протилежному боці стояло кілька шаф і столів. Усі вікна були запнуті шторами.

Томас оглянув приміщення з цікавістю, але без зайвого захвату — тепер його важко було чимось заінтригувати або здивувати.

Це місце рясніло барвами: пофарбовані ясно-жовтою фарбою стіни, червоні ковдри, зелені штори. Після сумної сірості Глейду здавалося, ніби дітей закинули на веселку. Всі ці заправлені ліжка, новенькі шафи й інші речі… відчуття нормальності аж приголомшувало. Надто вже все добре, щоб бути правдою. Переступаючи поріг нового помешкання, мабуть, Мінхо висловився найточніше: «От гниляк, я вмер і потрапив у рай».

Томасові радіти було важко — йому здавалося, що цим він зрадить Чакову пам’ять. Але щось у цьому було. Щось.

Ватажок рятувальників, який вів автобус, залишив глейдерів на кількох людей — дев’ять чи десять чоловіків і жінок у випрасуваних чорних штанях і білих сорочках, бездоганно підстрижених, з чистими руками і сяючими посмішками на обличчях.

Кольори. Ліжка. Персонал. Томас відчував, як у душу заповзає відчуття, здавалося б, неможливого щастя. Та однак у серці зяяла величезна чорна діра — важка скорбота, яка не залишить його ніколи, — спогади про Чака і його холоднокровне вбивство. Про жертву, яку він приніс. І все-таки, попри загибель хлопчика, попри все, щó жінка в автобусі розповіла йому про світ, до якого вони повернулися, — Томас почувався в безпеці вперше відтоді, як отямився в Ящику.

Коли розподілили ліжка, видали чистий одяг та банні причандали, глейдерам подали вечерю. Піцу. Реальну, bona fide[2] піцу, яка лишала масними пальці. Томас смакував кожен шматочок. Голод заглушив інші почуття, і, здавалося, в повітрі витав настрій достатку й умиротворення. Всю вечерю більшість глейдерів намагалися не шуміти, ніби розмовами боялися злякати щастя, що звалилося їм на голови. Раділи всі без винятку. Томас так звик до виразу приречення й відчаю на обличчях друзів, що бачити їхні щирі усмішки було навіть якось бентежно. А надто коли сам він радості не відчував.

Коли по вечері дітям повідомили, що час лягати спати, ніхто не заперечував.

Особливо Томас. Йому здавалося, що він здатний проспати цілий місяць.

Розділ 62

Томас розділив двоярусне ліжко з Мінхо, якому заманулося спати нагорі; Ньют з Казаном вляглися на сусідньому ліжку. Персонал віддав Терезі окрему кімнату, і її забрали так швидко, що вона не встигла й попрощатися. Не минуло й трьох секунд, як Томас відчайдушно занудьгував без неї.