Раптом його увагу привернув ледь вловний рух у верхній частині лівої стіни. Він швидко обернув голову і встиг помітити, як у заростях плюща щось майнуло і враз зникло, зблиснувши сріблястим.

Томас тицьнув пальцем у тому напрямку.

— Що то було? — не стримався він.

Альбі навіть не озирнувся.

— Скільки разів повторювати — жодних питань до закінчення, шлапак! — він помовчав, потім глибоко зітхнув. — Жуки-жалюки. З їхньою допомогою за нами спостерігають Творці. Тобі ліпше не…

Раптом його урвало пронизливе виття сирени, що пролунало по всьому Глейду. Від несподіванки Томас присів, затулив вуха долонями й очманіло закрутив головою: серце мало не вискочило з грудей. Але, поглянувши на Альбі, він заспокоївся.

Альбі, здається, зовсім не злякався, а лишень… збентежився. Здивувався. А сирена все ревіла.

— Що відбувається? — запитав Томас. У нього відлягло від серця: його «екскурсоводові» не здавалося, що настав кінець світу, — втім, якщо і настав, то Томасу вже набридло повсякчас чогось боятися.

— Дивно, — промовив Альбі та примружився. Томас подивився у бік Різниці: люди, що працювали в загонах, вочевидь, теж вельми здивувалися, бо всі роззиралися навсібіч. Один з них, низенький худий хлопчина, крикнув Альбі, чомусь при цьому дивлячись на Томаса:

— У чому справа?

— Гадки не маю, — сухо кинув Альбі у відповідь.

Томасові урвався терпець.

— Альбі! Що відбувається?

— Ящик, гнилоголовий! Ящик! — кинув Альбі на ходу.

— А що з ним? — не вгавав Томас, намагаючись встигнути за ним. Йому хотілося закричати: «Відповідай мені негайно!»

Альбі не відповів і навіть не збавив кроку, і, наблизившись до Ящика, Томас побачив, що з усіх кінців Глейду збігаються підлітки. Серед них був і Ньют. Намагаючись стримати наростаючий страх і переконуючи себе, що все буде гаразд і всьому цьому є логічне пояснення, Томас гукнув його:

— Ньюте, що відбувається?!

Побачивши Томаса, Ньют кивнув і пішов назустріч йому на диво спокійним — як на таку метушню — кроком. Підійшовши, він поплескав Томаса по спині.

— Це означає, що до нас прибуває черговий чортів новачок, — Ньют замовк, спостерігаючи за реакцією Томаса. — Просто зараз.

— І що?

Уважніше придивившись до Ньютового обличчя, Томас зрозумів: те, що він помилково прийняв за спокій, насправді було розгубленістю; судячи з усього, його новий приятель здивований, а може, навіть зрадів.

— Що? — вигукнув Ньют, навіть трішки роззявивши рота. — Зелений, до нас іще ніколи не надсилали двох новачків упродовж одного місяця, не кажучи вже про два дні поспіль.

Сказавши це, він помчав до Домівки.

Розділ 8

Просигналивши повні дві хвилини, сирена врешті замовкла. За той час цілий натовп зібрався у центрі майдану навколо сталевих стулок, крізь які — з подивом згадав Томас — він потрапив сюди лише вчора. «Вчора? — подумав він. — Невже це було тільки вчора?»

Хтось постукав його по ліктю; обернувшись, він знову побачив Чака.

— Як справи, зелепушу? — запитав той.

— Чудово, — відповів Томас, хоча це була чистісінька брехня. Він кивнув на стулки. — Чому всі так сполошилися? Адже всі ви потрапили сюди саме так.

Чак знизав плечима.

— Не знаю, просто завжди все відбувалося чітко за розкладом. Раз на місяць, в один і той самий день. Можливо, керівники вирішили, що послали тебе сюди з великої дурості й тепер відпровадили когось на заміну, — Чак штовхнув Томаса ліктем у бік і по-дитячому хихикнув, що, на диво, викликало в Томаса ще більшу симпатію до хлопчика.

Він підкреслено суворо подивився на нового приятеля.

— Часом ти просто нестерпний. Серйозно кажу.

— Еге ж, але ми тепер друзі, правда? — тепер Чак аж захрюкав од сміху.

— Здається, ти не залишаєш мені вибору.

Томасові й справді потрібен був друг, і Чак був найкращою кандидатурою.

Хлопчик задоволено схрестив руки на грудях.

— Радий, що питання залагоджено. В такій дірі кожен потребує приятеля.

Томас жартівливо схопив Чака за комір і сказав:

— Гаразд, приятелю. Тоді будь ласкавий називати мене на ім’я. Томас! Запам’ятав? Бо скину тебе в шахту, коли поїде Ящик…

Його раптом осінило; він відпустив Чака.

— Стривай-но. Ви ніколи не…

— Пробували, — відповів Чак, не встиг Томас і договорити.

— Пробували — що?

— Залізти в Ящик після того, як нам доставили посилку, — сказав Чак. — Не спрацьовує. Ящик не рушить з місця, поки в ньому хтось є.

Томас згадав, що те саме йому розповідав Альбі.

— Я знаю, та що як…

— Пробували.

Томас ледве стримався, щоб не заричати від досади.

— Хлопче, з тобою важко говорити. Що саме пробували?

— Проникнути всередину, коли Ящика не було. Марно. Стулки відчинити можна, але за ними нічого — порожнеча і непроглядна темрява. І ніяких тросів, nada.[1] Спуститися не вийде.

Як таке можливо?

— А якщо…

— Пробували.

Цього разу Томас гучно й незадоволено зітхнув.

— Гаразд. Кажи.

— Кидали в шахту різні предмети. Але так і не почули, щоб вони об щось стукнулися. Шахта йде казна на яку глибину.

Томас помовчав, перш ніж заговорити, побоюючись, щоб Чак і цього разу не перебив його.

— Ти що — думки читати вмієш? — саркастично запитав він.

— Просто я дуже розумний, от і все, — підморгнув Чак.

— Слухай, Чаку. Ніколи мені більше так не підморгуй, — невдоволено промовив Томас. Чак і справді трохи його дратував, та все ж таки у хлопцеві було щось, від чого навколишній світ здавався не таким похмурим. Томас глибоко зітхнув і знову перевів погляд на натовп, що оточив люк.

— А скільки часу займає підйом Ящика?

— Зазвичай приїжджає через півгодини після сирени.

Томас замислився. Напевно повинно бути щось, чого вони ще не випробували.

— Ти певен щодо шахти? Ви не намагалися… — він зробив паузу, але цього разу Чак змовчав. — Ви не намагалися самі зробити мотузку?

— Еге ж, намагалися. Сплели з плюща найдовшу, яку тільки змогли. Скажімо так, експеримент виявився невдалим.

— Тобто?

«Цього разу що за прикрість?» — подумав Томас.

— Мене тут ще не було, але я чув, що хлопець, який зголосився злізти по ній, не встиг спуститися і на десять футів, як знизу щось вилетіло і перерубало його навпіл.

— Та ну? — засміявся Томас. — Нізащо не повірю.

— Мабуть, вважаєш, що ти найрозумніший? Я особисто бачив рештки цього бідолахи. Його розрізало точно навпіл — як ножем збиті вершки. Те, що залишилося, виставили напоказ у спеціальній труні, щоб іншим не кортіло.

Прийнявши слова Чака за черговий жарт, Томас очікував, що той зараз засміється чи бодай усміхнеться. Хіба можна перерубати людину навпіл? Та Чак був серйозний.

— Ти не жартуєш?

Чак спокійно подивився Томасові в очі.

— Я не брешу, зеле… е-е-е, Томасе. Ходімо, глянемо, кого до нас закинули. Повірити не можу, що ти всього лише день проходив у зелепушах. Гнилоголовий.

Дорогою Томас поставив ще одне питання, яке його мучило.

— А з якого такого дива ви вирішили, що Ящик привіз людину, а не речі?

— У такому разі сирена не виє, — просто відповів Чак. — Речі доставляються раз на тиждень у визначену годину. Агов, глянь-но!

Чак зупинився і показав пальцем на когось у натовпі. З неприхованою ненавистю на них дивився Галлі.

— От гниляк, — вимовив Чак. — Ти явно йому не подобаєшся.

— Так, — пробурмотів Томас. — Я це встиг помітити.

Чак штовхнув Томаса ліктем, і приятелі пішли далі. Підійшовши до інших хлопців, вони зупинилися і мовчки стали чекати. Зустріч з Галлі відбила у Томаса бажання продовжувати бесіду.

А от Чак, вочевидь, не наговорився.

— Пішов би ти ліпше з’ясував з ним стосунки відразу, не відкладаючи, — мовив він, намагаючись говорити твердо. Томасу хотілося вірити, що у нього стане відваги підійти до Галлі, та зараз це було б чистим глупством.