Місті кидає зіжмаканий малюнок на підлогу.

А Теббі каже:

— Мамо?

Місті розплющує очі.

Різнокольорові пташки та квіти Теббі — по всій довжині її гіпсової ноги. Блакитні пташки та червоні вільшанки, червоні троянди.

Коли Полет привозить їй обід на спеціальному візку для обслуговування кімнат, Місті цікавиться, чи не намагався хто-небудь додзвонитися до неї зі столика реєстраторки. Полет струшує матерчату серветку і засовує її під комірець блакитної робочої сорочки. І відповідає:

— Вибачте, але ніхто. — Потім знімає зігріваючу кришку з тарілки з рибою і цікавиться: — А чому ви питаєте?

І Місті відповідає:

— Та так, просто.

Тепер, сидячи собі отут із Теббі, з квітами та пташками, намальованими фломастером на її нозі, Місті розуміє, що з неї ніколи не вийде художниці. Той малюнок, що вона його продала Ангелу, то було короткочасне осяяння.

Випадковість. Замість плакати, Місті видавлює із себе кілька крапель сечі в пластиковий мішечок.

А Теббі каже:

— Мамо, заплющ очі. Малюй із заплющеними очима, так, як ти це зробила на пікніку на мій день народження.

Як робила вона тоді, коли була маленькою Місті-Мері Кляйнман. Яка заплющувала очі, щоб не бачити зачовганого килима в автопричепі.

Теббі прихиляється і шепоче:

— Ми ховалися за деревами і піддивлялися за тобою. Бабця казала, що нам не слід було заважати тобі спіймати натхнення.

Теббі йде до туалетного столика і бере ролик маскувальної липкої плівки, якою користується Місті, щоб кріпити аркуші до мольберта. Відірвавши дві стрічки, вона каже:

— А тепер — заплющ очі.

Місті нема чого втрачати. Можна й дослухатися до власної дитини. Бо від цього її робота не стане гіршою. І так погано — далі нікуди! І Місті заплющує очі.

А Теббі своїми пальчиками притискує стрічку плівки до кожної повіки.

Так само, як заклеєні очі її батька. Щоб не пересихали.

Твої очі заклеєні плівкою.

У запалій темряві пальчики Теббі вкладають олівець у руку Місті. Чути, як вона ставить альбом для малювання на мольберт і розкриває обкладинку. Потім її рука бере руку Місті і веде її до мольберта, аж поки олівець не торкається паперу.

Сонце з вікна тепле на дотик. Теббі відпускає руку, і ЇЇ голос мовить у темряві:

— А тепер малюй свою картину.

І Місті малює — ідеальні окружності, кути й прямі лінії, які, на думку Ангела Делапорте, були просто неможливими. Але тепер вона інтуїтивно відчуває, що вони бездоганні та ідеальні. Чому так виходить, Місті й гадки не має.

Так само, як стило саме рухається по спіритичній дошці, олівець водить її рукою туди-сюди по аркушу так швидко, що Місті змушена тримати його міцніше. Це її механічне малювання.

Ледь тримаючись, Місті гукає:

— Теббі?

З очима, міцно заклеєними плівкою, Місті гукає:

— Теббі? Ти ще тут?

Друге серпня

Між ногами Місті — легеньке сіпання, а потім — легеньке смикання всередині її тіла: то Теббі стягує пластиковий кульок з кінця вставленого в Місті катетера і несе його по коридору до туалету. Вона виливає вміст кулька в унітаз і змиває його. А потім приносить його назад і знову чіпляє до довгої пластмасової трубки.

Вона робить усе це для того, щоб Місті могла і далі працювати в повній темряві. Сліпа. Із заклеєними очима.

Тільки чути сонячне тепло, яке йде від вікна. Як тільки пензлик зупиняється, Місті каже: «Готово».

І Теббі знімає малюнок з мольберта і прикріплює новий аркуш. Коли видно, що олівець затупився, вона бере гострий і дає його Місті. Теббі тримає в руках тацю з пастельними олівцями, і Місті наосліп намацує їх, ці масні кольорові клавіші, і вибирає один з них.

Між іншим, кожен колір, що його вибирає Місті, кожна позначка, яку вона робить, — усі вони ідеальні, бо Місті перестала перейматися. Їй стало байдуже.

На сніданок Полет привозить тацю для обслуговування номерів, і Теббі нарізає всю їжу так, щоб кожен її шматочок повністю поміщався в рот, На один укус. Поки Місті працює, Теббі годує матір, вставляючи їй у рот виделку. Із заклеєними очима Місті тільки й лишилося, що рота розкривати. Достатньо широко, щоб наслинити кінчик пензля. Щоб себе отруїти. Працюючи, Місті не відчуває смаку їжі. Місті не відчуває її запаху. Кілька шматочків — і вона вже наїлася.

У кімнаті тихо, тільки олівець скрипить по паперу. А надворі, п’ять поверхів униз, океанські хвилі сичать і вибухають.

На обід Полет привозить іще їжі, але Місті не їсть. Нога в гіпсі вже стала досить вільно соватися, бо Місті втратила багато ваги. Надмір твердої їжі значить, що доведеться зайвий раз іти до туалету. А це значить перерву в роботі. На гіпсовій нозі майже не лишилося білого місця, бо Теббі замалювала її всю численними квітами та пташками. Тканина робочої сорочки Місті зашкарубла від пролитого поту. Зашкарубла і прилипає до її рук та грудей. Її руки вкриті кіркою засохлої фарби. Отруєні.

Її плечі болять і потріскують, а кисть — хрустить як незмазана. Пальці її навколо вугільного олівця оніміли. Її шию корчать судоми, які віддаються по обидва боки хребта. В її шиї такі відчуття, які мають бути в шиї Пітера — вигнута дугою так, що голова ледь не торкається сідниць. В її зап’ястях такі відчуття) які мають бути в зап’ястях Пітера — вузлуватих та скрючених — судячи з їхнього вигляду.

Її очі міцно заклеєні, а її обличчя настільки розслаблене, що вона не може здолати опір двох стрічок клейкої плівки, що йдуть від лоба через очі, а потім — по щоках через щелепу і до шиї. Ця стрічка тримає м’яз orbicularis oculi довкола очей, великий щелепний м’яз у куточку її рота — вона тримає всі її лицеві м’язи розслабленими. Через цю плівку Місті здатна розкрити рота тільки на щілину. Вона може розмовляти лише пошепки.

Теббі встромляє питну соломинку їй у рот, і Місті смокче воду. Голос Теббі каже:

— Що б не сталося, ти мусиш творити.

Теббі витирає їй навколо рота і каже:

— Мені вже скоро треба йти. Будь ласка, не зупиняйся, хоч як би ти за мною не скучила. Ти обіцяєш?

І Місті, не відриваючись від роботи, шепоче:

— Так.

— Хоч як би довго мене не було? — питає Теббі.

І Місті шепоче:

— Обіцяю.

П’яте серпня

Якщо ти зморена, то це ще не значить, що ти в повному ауті. Якщо ти голодна чи у тебе щось болить, то це теж не означає, що ти — в знемозі. Якщо тобі хочеться сцяти, то це не мусить тебе зупиняти. Ніщо не мусить відволікати твоєї уваги. Поки є натхнення, ти працюєш.

Увесь день Місті працює всліпу, а потім олівець зупиняється, і вона чекає, що Теббі забере малюнок і дасть їй чистий аркуш паперу. Але не відбувається нічого.

І Місті гукає:

— Теббі?

Цього ранку Теббі пришпилила до материної сорочки велику комбіновану брошку із зеленими та червоними скельцями. Потім Теббі завмерла, а Місті наділа доньці на шию мерехтливе намисто з товстих фальшивих брильянтів. Теббі стояла непорушно, як статуя. У сонячних променях, що падали з вікна, ці брильянти іскрилися яскраво, наче незабудки та всі інші квіти, які Теббі так і не побачила цього літа. Потім Теббі заліпила материні очі плівкою. І це було востаннє, коли Місті її бачила.

Місті знов гукає:

— Теббі, люба, де ти?

Ані звука, анічогісінько взагалі. Тільки хвилі на узбережжі сичать і вибухають. Розчепіривши пальці, Місті простягає руку і мацає довкола себе повітря. Уперше за багато днів її залишили саму.

Дві смужки клейкої плівки починаються від лінії' її волосся, тягнуться вниз через очі і загинаються аж під щелепу. Затиснувши край плівки вказівним та великим пальцями, Місті здирає кожну стрічку — повільно, аж поки не зідрала зовсім. Її очі розплющуються і кліпають. Вона не може зосередити погляд через надто яскраве сонячне світло. Поки її очі не призвичаїлися, малюнок на мольберті перед нею виглядав як суцільна розмазана пляма.

Аж ось починають вирисовуватися олівцеві штрихи, — вони чорніють на тлі білого паперу.