Зі своєї валізки лікар дістає шприц. І протирає її передпліччя холодним спиртом. Краще вже передпліччя, аніж сосок.

Ти відчуваєш цей біль?

Лікар наповнює шприц із пляшки і вштрикує голку в її руку. Потім витягує його і дає Місті ватний тампон — на випадок, якщо виступить кров.

— Це щоб ви швидше заснули, — пояснює він.

Теббі сідає на краєчок ліжка й питає:

— Болить?

Ні, аніскілечки. Нога почувається прекрасно. А укол болить.

У Теббі на пальці перстень з іскристим зеленим перидотом, — він ловить світло, що йде з вікна. Перед вікном — край килима, а під килимом — чайові гроші, що їх сховала Місті. То їхній квиток додому, до Текумзе-Лейк.

Ґрейс кладе телефон у спорожнілий магазинний пакет і простягає руку Теббі:

— Ходімо, — каже вона. — Дамо відпочити твоїй матінці.

Лікар Туше каже, стоячи у відчинених дверях:

— Ґрейс! Можна з тобою поговорити сам на сам?

Теббі встає з ліжка, і Ґрейс нахиляється і щось шепоче їй на вухо. А Теббі швидко киває головою. На ній — масивне рожеве намисто з мерехтливих несправжніх брильянтів. Воно таке велике, що, напевне, тисне на шию доньки не менше, аніж гіпс тисне на материну ногу. Це намисто схоже на іскристе жорно. Ціпок та ядро каторжника, зроблені з фальшивих брильянтів. Теббі розмикає застібку, приносить намисто до ліжка та й каже:

— Надінь його на себе. — І, просунувши обидві руки за плечі Місті, вона надіває намисто їй на шию.

До речі, Місті ж не ідіотка. Бідолашна Місті-Мері Кляйнман знала, що кров на її трусиках була кров’ю Пітера. Але тепер, у цю мить, вона так радіє, що не зробила аборт.

Твоя кров.

Чому Місті погодилася вийти за тебе заміж — вона не знає.

Чому хтось робить щось? Лежачи в ліжку, вона вже починає відпливати. Кожен подих повільніший за попередній. Її м’язи levatorpalpebrae мусять старатися щосили, щоб не заплющувалися очі.

Теббі підходить до мольберта і знімає з нього дощечку з малювальним папером. Потім приносить її разом із вугільним олівцем до ліжка, кладе на ковдру поруч із матір’ю й каже:

— Це на той випадок; якщо у тебе з’явиться натхнення.

І Місті спроквола, як в уповільненому кіно, цілує її в лоб.

З намистом та гіпсом Місті відчуває себе пришпиленою до ліжка. Безпорадною. Жертовною твариною. Затвірницею.

Потім Ґрейс бере Теббі за руку, і вони виходять у коридор до лікаря Туше. Двері зачиняються. Стає так тихо, що Місті не певна, то почулося їй чи ні. Але начебто пролунав іще один «клац».

І Місті гукає:

— Ґрейс? Теббі? — Як в уповільненому кіно Місті гукає: — Агов! Там є хто-небудь?

Тридцяте липня

Коли Місті вперше прокинулася після того нещасного випадку, то виявила, що волосся на лобку зникло, в неї встромлений катетер, що зміїться по її здоровій нозі до пластикового пакета, причепленого до стовпчика ліжка. Смужки білого хірургічного пластиру прикріплюють трубку до шкіри її ноги.

Милий, любий Пітере, ніхто не має розповідати тобі, що це за відчуття.

Знову тут попрацював лікар Туше.

Між іншим, якщо ти прокидаєшся з бритим лобком і якоюсь пластмасовою штучкою, встромленою тобі у вагіну, то це не обов’язково робить тебе справжньою художницею.

Якби це було так, то Місті намалювала б щось не гірше Сікстинської капели. Натомість вона знову жмакає в кульку ще один аркуш 140-фунтового акварельного паперу. А за її маленьким слуховим вікном сонце підсмажує пісок на пляжі. І хвилі сичать та вибухають. Чайки тремтять, висячи в потоках повітря, такі собі білі повітряні змії, а дітлахи майструють замки з піску та плещуться в припливних хвилях.

Було б добре проміняти всі оці сонячні дні на шедевр, але ж… але ж натомість її дні перетворюються на одну гівняну й нікчемну мазанину за іншою. Місті все одно хочеться бути надворі навіть з однією ногою повністю в гіпсі і з маленьким мішечком сцяк. Будучи художником, ти плануєш своє життя так, щоб випадала можливість малювати, щоб з’являлося вікно вільного часу, але це ще не гарантія, що ти за цей час створиш щось справді варте твоїх зусиль. Тебе весь час переслідує думка, що ти марнуєш своє життя.

А правда полягає в тому, що, була б Місті на пляжі, вона б дивилася в це вікно та мріяла про те, як стане колись відомою художницею.

Правда полягає в тому, що, яке б ти місце не вибрав, воно буде хибним.

Місті напівстоїть біля свого мольберта, спершись на високий ослінець і поглядаючи у вікно на Чекайленд-Пойнт, Теббі сидить біля її ніг у плямі сонячного світла і розфарбовує її гіпсову ногу фломастерами. І оце болить. Шкода, що Місті провела більшість свого дитинства, ховаючись у приміщенні, розмальовуючи книжки та мріючи про те, як стане художницею. А тепер вона змушує свою доньку моделювати цю хибну поведінку. Усе, чого недобрала в дитинстві Місті, не добере, схоже, і Теббі. Що там роблять підлітки — усі повітряні змії, що їх не запустила Місті, усі ігри в квача, які пропустила Місті, усі кульбаби, які не зібрала Місті, — і Теббі повторює ту саму помилку.

Теббі тільки й бачила квіти, що на облямівці чайної чашки, яку вона знайшла разом зі своєю бабусею.

Заняття в школі починаються за кілька тижнів, а Теббі бліда і не засмагла, бо весь час простирчала в приміщенні.

Місті витворює пензлем іще одну мазанину на ще одному аркуші паперу перед собою, і каже:

— Теббі, люба!

А Теббі сидить, натираючи червоним фломастером гіпсову пов’язку. Смола та тканина такі товсті, що Місті не відчуває нічого.

Блуза, в яку вдягнена Місті, — це одна зі старих Пітерових робочих сорочок, до чиєї нагрудної кишені прикріплена іржава застібка з фальшивими рубінами. Фальшивими рубінами та скляними брильянтами. Теббі принесла із собою коробку нарядних прикрас: усі ті дешеві брошки, браслети та одинарні сережки, які Пітер подарував Місті, коли вони вчилися в мистецькому коледжі.

Які ти подарував своїй дружині.

Місті носить твою сорочку, вона каже Теббі:

— Чому б тобі не піти і не погасати на вулиці кілька годин?

Теббі міняє червоний фломастер на жовтий і відказує:

— Бабця Вілмот сказала, щоб я нікуди не ходила. — Розмальовуючи гіпсову ногу, вона додає: — Вона сказала мені бути з тобою доти, поки ти не ляжеш спати.

Цього ранку брунатне спортивне авто Ангела Дела-порте під'їхало на гравійну автостоянку готелю. Ангел, у широкому солом’яному брилі, вийшов з авто і піднявся на ґанок. Місті чекала, що прийде реєстраторка Полет і скаже, що до неї прийшов гість, але ні. Через півгодини з парадного входу з’явився Ангел Делапорте і спустився східцями з ґанку. Притримуючи однією рукою свій бриль, він задрав голову і став уважно вдивлятися у вікна готелю, в мішанину об’яв та логотипів. Корпоративне графіті. Конвенція заявок на безсмертя. А потім Ангел надів свої сонцезахисні окуляри, прослизнув у свою спортивну тачку і поїхав геть.

А перед нею — іще одна мазанина. Перспектива повністю хибна.

— Бабуся сказала мені, щоб я сприяла твоєму натхненню, — озивається Теббі.

Замість навчати малювати, Місті краще б навчила свою дитину якогось фаху: бухгалтера, економіста чи телевізійного майстра. Якийсь приземлений спосіб заробляти гроші та оплачувати рахунки.

Через деякий час після того, як поїхав Ангел Делапорте, приїхав детектив Стілтон у службовій машині простого бежевого кольору, яка належала окружній поліції. Він увійшов до готелю, а потім повернувся через кілька хвилин до свого авто. Він постояв на автостоянці, прикрившись долонею від сонця, пильно вдивляючись у готель від вікна до вікна, але так її й не побачив. Потім він поїхав геть.

Перед нею на аркуші — мазанина, кольори мінливі та змазані. Дерева схожі на ретрансляційні вишки. Океан можна прийняти за вулканічну лаву, або ж шоколадний пудинг, чи просто змарновані гуаші на суму шість баксів. Місті зриває аркуш і жмакає його в кульку. Її руки майже чорні від того, що вона увесь день робила жмути зі своїх невдалих малюнків. Її голова болить. Місті заплющує очі, притискує руку до лоба і відчуває її липкий дотик.