Майкл знизав плечима.

— Не пригадую. Ці хлопці так швидко ростуть. Щойно вони були малими дітьми, прогулювали школу, а тут бац, дивишся — а вони вже носять стволи й продають усе: від дівок до мету. — Він знову стенув плечима. — Може, Малий Джі й знав мене раніше, але навіть якщо так, він нічим цього не виказав. Думаєте, він пов’язаний з убивствами? Його алібі на недільну ніч я ще не перевіряв.

— Коли вбили Синтію, він був з нами, — нагадав Вілл.

— Я впевнений, у нього повно шісток, які можуть зробити за нього брудну роботу.

Вілл кивнув.

— Мені треба переглянути мої справи з відділу моралі. Заберу їх сьогодні додому.

Вілл відчув, що треба запропонувати допомогу:

— Можу допомогти, якщо хочете.

— Ні. — Його тон був різким і безапеляційним, але він пом’якшив його, пояснивши: — Ви ж знаєте, як воно. У звіт записуєш лише половину інформації, а решту тримаєш у голові, щоб тебе не підловили, коли даватимеш свідчення у суді, і не сказали, що ти написав одне, а на увазі мав інше.

— Звісно.

Вілл іще раз скоса глянув на Майкла Ормвуда. Той був не такий високий, як Вілл, але він був із тих симпатичних негідників міцної статури, до яких так нестримно вабило Енджі. Він вочевидь не так багато займався спортом, як Вілл, але й не розжирів. Напевно, у старших класах він грав у футбольній команді. Вілл обожнював американський футбол, але йому було соромно брати участь у будь-яких командних іграх, бо для цього слід перевдягатися разом з усіма в роздягальні. А Ормвуд, мабуть, був зіркою, капітаном команди, тим, на кого рівнялися решта гравців.

Вілл знову глибоко вдихнув і повільно видихнув.

Цього ще тільки бракувало. Одна недоречна думка про те, що Енджі спала з Ормвудом, і зненацька з новою силою наринули на Вілла всі несправджені шкільні мрії про спорт. Вілл знав, що Енджі ніколи не розповідала нікому з чоловіків багато, байдуже, про що йшлося. Здобуття нових вершин — ось у яку гру вона грала, у гру, в якій їй доводилося щось про себе вигадувати. Розказувати правду про своє минуле було б неприкольно. Якби вона хотіла бути з кимось серйозним, з кимось, хто знав її вздовж і впоперек, то лишилася би з Віллом.

Майкл постукав пальцями по керму.

— Ґрір сказав, що я можу взяти відгул. Не знаю. Сидіти склавши руки я не вмію. Я ніколи собі не пробачу, якщо проґавлю щось і цей гад іще в когось відбере життя. Може, він уже підшукує собі нову жертву.

— Так, — погодився Вілл, раптом збагнувши, що у своїх спробах вихолостити себе не помітив, як Майкл заговорив з ним як із рівним, а не супротивником.

Майкл проїхав повз Домівку, проминувши дорогою тих самих підлітків на велосипедах, яких Вілл помітив день тому.

— Треба їх забрати у відділок, — сказав Майкл. — Вони прогулюють школу.

— А чому Синтія була не в школі? — запитав Вілл.

— Не знаю. Може, захворіла.

— А як у неї взагалі було з відвідуваністю?

— А до чого тут це взагалі?

— Її батька зазвичай не було в місті. Вона багато часу проводила сама, без батьківського нагляду.

— Ми з Джиною робили, що могли, аби вона була доглянута. — Майкл сприйняв Віллові слова як докір у свій бік.

— А ваша теща часто бачила її вдома протягом дня?

— Про це вам слід запитати Барбару. — Майкл припаркував машину перед дев’ятим під’їздом.

— Не заперечуєте, якщо запитаю?

— Ми з Барбарою доволі тісно спілкуємося, і вона ніколи при мені не згадувала про те, щоб Синтія була вдома. Я запитаю в неї, добре? Але, як на мене, це глухий кут. Син була хорошою дівчинкою. У школі мала тільки найвищі оцінки, завжди добре поводилася. Філ завжди казав, що вона янгол.

— Схоже, ви багато про неї знаєте.

Майкл подивився на свої руки на кермі. А коли заговорив, здавалося, що він сповідається Віллу.

— Ми намагалися дбати про неї. Філа ніколи не було вдома. Його жінка втекла з якимсь невдахою років із шість тому і не поверталася. Він робив усе, що міг, але я не знаю… — Він повернувся до Вілла обличчям. — Коли у тебе є дитина, всього, що ти можеш, завжди недостатньо. Треба робити ще більше. У тебе змінюються пріоритети, ти не купуєш нову машину кожні два роки, не носиш дорогих костюмів і не ходиш в кіно та в ресторани вечеряти. Ти постійно чимось жертвуєш.

— А Філ цього не робив?

— По-моєму, я вже достатньо сказав. — Майкл витяг ключ із запалювання. — Йому тепер не солодко і без того, щоб його друзі обговорювали його поза спиною.

Майкл відчинив дверцята.

— «Бехи» немає, — сказав він, маючи на увазі, що сутенера, найпевніше, нема вдома.

Вілл пішов слідом за ним у квартиру бабусі, яка жила на нижньому поверсі. Вони кілька разів постукали, і хоча всередині репетував телевізор і чути було, як разом з аудиторією сміється стара жінка, ніхто не відповів.

— Квартира Монро на горішньому поверсі? — запитав Вілл.

— Так. На вашому місці я б не сідав у ліфт.

Вілл пішов угору за Майклом сходами. Увесь будинок, окрім бабусиної квартири, наче вимер. Люди чи були на роботі, чи відсипалися після минулої ночі, тож єдиними звуками були їхні кроки, човгання по сходинках.

Ближче до горішнього майданчика Вілл пішов повільніше й зупинився там, де знайшли тіло Аліші Монро. На сходах досі були плями крові, попри те, що хтось таки намагався їх постирати.

— Вона померла тут, — сказав Майкл, зупиняючись на сходовому майданчику, щоб відсапатися.

Вілл став навколішки, щоб роздивитися обрис, кривавий привид відбитка руки, що повзла сходами. Знімки з місця злочину самі по собі були жахливі, але перебувати там, де загинула ця жінка, було моторошно.

— Думаю, він не хотів її вбивати, — сказав Майкл.

Вілл підвів на нього погляд і подумав, що він уже це казав щонайменше двічі.

— Чому ви так вважаєте?

— Вона перекотилася на спину. — Детектив показав на лінію, якою окреслили тіло Монро. — Напевно, у горлі зібралася кров і жінка захлинулася. — Він замовк на секунду, роздивляючись закривавлені сходи. — Сумно, але так буває.

Вілл не міг пригадати, щоб у його практиці таке бувало, але кивнув, неначе люди повсякчас гинули від таких нещасливих випадків.

— Як ви думаєте, що сталося? — запитав він у детектива.

Майкл примружився й подивився вгору, немовби перед його очима розгорталася картина вбивства.

— Напевно, у квартирі в них розгорілась суперечка. Клієнт зібрався йти, а вона, мабуть, не хотіла цього. Тут і виникла сутичка, — він показав на сходи, — і все вийшло з-під контролю.

— А коли сюди прибув перший поліцейський, двері було замкнено чи не замкнено?

— Не замкнено.

Вілл подумки відтворив ту сцену й дійшов висновку, що Майклів сценарій цілком вірогідний.

— У вас є ключ?

— Ага. — Майкл витяг з кишені пластиковий пакетик. Розгорнув його і показав Віллові ключ з червоним ярличком. — Лежав у неї в сумочці.

— Ще що-небудь знайшли?

— Косметику, кілька доларів і якісь волокна.

— Ходімо.

Вілл рушив угору сходами. Вони наближалися до горішнього майданчика, і волосся в нього на потилиці стало дибки. Вілл був не з тих, хто вірить у привидів і гоблінів, але годі було заперечувати, що на місці злочину завжди була особлива атмосфера, там витала енергія насильницької смерті.

— Ми на місці. — Краєм ключа Майкл розрізав жовту поліцейську стрічку і відімкнув двері. — Після вас.

Аліша Монро жила незаможно, але судячи з вигляду її квартири, вона ретельно дбала про свої нечисленні хороші речі. Окрім маленької ванної, у квартирі було лише дві кімнати: в одній була спальня, у другій — об’єднані кухня й вітальня. Вілла здивувало те, що в квартирі так чисто. У раковині не загнивали брудні тарілки, і сморід, що висів у під’їзді, здавалося, не проникав крізь стіни.

— Коли ви сюди приїхали, тут усе так і було? — запитав Вілл у Майкла.

— Ага.

Дві ночі тому Майклова команда вже перетрусила квартиру. Те, що він стояв у дверях, прихилившись до одвірка, промовисто свідчило, що він вважає цей огляд марною втратою часу.