— Ще щось? — запитав Вілл, чудово знаючи, що так і є.

Шефиня всміхнулася.

— Я подзвонила одному другу у військовій формі. — У Аманди скрізь були друзі. Зважаючи на її особистість, Вілл мав сумніви щодо природи цих стосунків і чи під словом «друг» вона не мала на увазі людину, яку тримала на короткому повідку. — У Кувейті Ормвуд служив у тилу. Вище рядового не дослужився.

Вілла це трохи здивувало.

— Справді?

— Його почесно звільнили, це все, що було відомо поліцейському управлінню Атланти, — чи все, що мало значення. Моя людина каже, що його поранили на другому тижні перебування в Кувейті. Хто в нього стріляв, так і не дізналися.

— Він підстрелив сам себе?

Вона знизала плечима.

— А ти б не стрельнув собі в ногу, аби вибратися з того пекла?

Вілл би стрельнув собі в ногу, аби вибратися з Амандиного кабінету.

— Отже, — Аманда склала долоні разом і відхилилася на спинку крісла, — план дій?

— Мені потрібно поговорити з Ормвудом. Те, що це сталося в нього на задньому дворі, не може бути випадковістю.

— Думаєш, він міг підібратися надто близько до вбивці Монро?

— Коли ми приїхали, тіло Синтії Баррет ще не охололо. Вона померла не більше години тому. Я весь ранок був із Ормвудом і не бачив, щоб ми якось просунулися до розкриття справи, не кажучи вже про те, щоб довести вбивцю до того, аби він стрибнув у машину, поїхав до Ормвуда додому і замордував його сусідку.

Аманда кивнула, щоб він продовжував.

— Ми розмовляли з сутенером Монро. Він не схожий на того, хто міг би отак запросто позбавити себе хорошого джерела прибутку. Але я сьогодні ще до нього поїду.

— І?

— І, як я вже казав, поговорю про це з Ормвудом, запитаю, чи він нічого незвичного не бачив і не робив тієї ночі, коли вбили Монро.

— Він сьогодні працює чи взяв відгул за сімейними обставинами?

— Гадки не маю, — відповів Вілл. — Але байдуже, де він, я його знайду.

Аманда взяла одне зі своїх повідомлень.

— Якийсь Лео Донеллі намагався дістати твоє особисте досьє.

— Мене це не дивує.

— Я його засекретила, — сказала шефиня. — Ніхто не повинен нюхати вашу брудну білизну.

— Ніхто, крім вас, — виправив її Вілл. Він подивився на годинник і встав. — Докторе Ваґнер, я можу йти?

Вона широким жестом розвела долоні.

— Безперечно, докторе Трент. Ідіть і завойовуйте.

Розділ 24

Джон мусив позбутися свого взуття. Він не був певен, що залишив на місці смерті дівчинки свої відбитки, але ризикувати не хотів. Повернувшись у нічліжку, він порізав підошви кухонним ножем, щоб змінити рельєфний візерунок на гумі. Потім, не надто покладаючись на своє везіння, сів на автобус — заплатив готівкою, щоб не можна було простежити його проїзний, і поїхав по Кобб-Парквей аж до Марієтти. Там він близько години ходив пішки по гарячому асфальту, щоб ще трохи змінити рельєф підошов.

У супермаркеті «Тарґет» він купив пару нових кросівок (двадцять шість доларів, які він заледве міг собі дозволити) і викинув старе взуття у сміттєвий бак позаду пошарпаного на вигляд китайського ресторану. Від запахів, що линули з кухні, забурчало в животі. Двадцять шість доларів. За ці гроші він міг замовити хороший обід і чекати, коли офіціантка принесе йому їжу, наллє в склянку холодного чаю, а він поговорить з нею про шалену погоду.

Увесь чай на світі не був вартий того, щоб повертатися назад у тюрму.

Господи, як же він устряг. Дрож пробирав поза шкірою від думки про те, яким був на дотик язик дівчинки, коли він затиснув його між великим і вказівним пальцями. Навіть крізь латексну рукавичку він відчував його текстуру, тепло від того, що язик був у неї в роті. Джон затулив собі рота долонею, бо його тягнуло на блювання. Вона була така невинна, просто маленька дівчинка, занадто допитлива, занадто схильна підпадати під вплив.

Єдиною Джоновою втіхою була думка про лице Майкла Ормвуда, коли він піде до себе в гараж, шукаючи порнуху, яку тримав на дні ящика з інструментами, і знайде там свій вірний ніж поряд із язиком неповнолітньої жертви.

— Шеллі! — гаркнув Арт.

Джон аж підскочив. Він стояв на колінах біля седана, стирав грязюку з переднього бампера.

— Так, сер?

— До тебе прийшли. — Арт кивнув головою в бік задвірок. — Гляди, відміть час, коли не працюватимеш.

Джон стояв, мов укопаний. До нього прийшли. До нього ніхто ніколи не приходив. Він нікого не знав.

— Йо-йо, — промимрив Рей-Рей.

Відколи стався інцидент із повією, вони працювали в умовах нестійкого миру.

— Що?

— Це дівчина. — Тобто не коп, ось що він мав на увазі.

«Дівчина», — подумав Джон. Голова йшла обертом. Єдиною дівчиною, яку він знав, була Робін.

— Дякую, — сказав він Рей-Рею, заправляючи сорочку в штани, і пішов на задній двір автомийки.

Коли записував час перерви, побачив своє відображення у дзеркалі над годинником. День був прохолодний, але його волосся прилипло до голови від поту. Господи, напевно, від нього ще й пахло.

Джон пригладив волосся пальцями й відчинив задні двері. Першою думкою було те, що та дівчина — не Робін. А другою — що то не дівчина, а жінка. До нього прийшла Джойс.

Джон рознервувався не на жарт, сильніше, ніж якби до нього завітала повія. Йому було соромно за свій дешевий одяг. Джойс була в гарному костюмному піджаку зі штанами в тон, які вона купила точно не в секонд-хенді. Сонце вигравало на темно-рудих пасмах у її волоссі, й Джону стало цікаво, чи ті пасма фарбовані, чи вона мала їх завжди. Він пам’ятав, як кривилося обличчя Джойс, коли вона сердилася на нього, як всміхалася, коли робила йому «кропиву», і як визвірилася, коли дала йому ляпас за те, що смикнув її за кіску. Але він не пам’ятав, якого кольору в неї було волосся в дитинстві.

Замість привітання вона різко запитала:

— Джоне, у що ти вляпався?

— Відколи це ти куриш?

Вона глибоко затяглася сигаретою, яку тримала в руці, й кинула недопалок на землю. Джон спостерігав, як вона розчавлює його носком черевика, розтирає недопалок, напевно, бажаючи, щоб на його місці була Джонова голова.

Джойс видихнула струмочок диму.

— Відповідай.

Він озирнувся через плече, хоча знав, що, крім них, на подвір’ї нікого нема.

— Джойс, даремно ти сюди прийшла.

— Чому ти не відповідаєш на моє запитання?

— Бо я не хочу тебе вплутувати.

— Не хочеш мене вплутувати? — повторила вона, наче не вірячи власним вухам. — Джоне, ти вже вплутав моє життя! Хочу я цього чи ні, ти мій брат.

Він відчував її гнів, що хвилями жару розходився від її тіла. Частково йому хотілося, щоб вона врізала йому, відлупцювала до кривавого місива, поки не розіб’є собі кулаки й не вихлюпне весь гнів.

— Як ти міг мати кредитні картки, поки сидів?

— Я не знаю.

— Хіба це дозволено?

— Я… — Він навіть не замислювався над цим питанням, хоча воно було слушне. — Напевно. Готівки мати не можна, але… — Він спробував це обміркувати. За готівку в тюрмі можна отримати попередження чи навіть потрапити в карцер. Усе, що ти купував у їдальні, записували на твій рахунок, а замовляти щось поштою теж заборонялося. — Не знаю.

— Ти розумієш, що якщо Пол Фінні про це дізнається, він засудить тебе і відбере все до останнього цента.

— Нема чого відбирати, — сказав Джон.

Мати в заповіті відписала все своє майно Джойс — з тієї самої причини. Згідно з законом про компенсацію жертвам злочинів, якби в Джона з’явилося більше двох монеток, щоб потерти одна об одну, сім’я Мері-Еліс могла забрати все собі. Містер Фінні був як акула, що нарізає кола у воді й чекає на першу краплину Джонової крові.

— У тебе є будинок у Теннессі, — сказала Джойс.

Він вирячився на неї.

Сестра витягла з кишені піджака складений аркуш паперу.

— Адреса: двадцять дев’ять, Елтон-роуд, Дактаун, штат Теннессі.

Він узяв у неї листок, ксерокопію оригіналу. Угорі стояли слова: «Свідоцтво про право власності». Над адресою нерухомості було вказано його ім’я і прізвище як власника.