На Майкловому обличчі з’явилася силувана усмішка, яка свідчила про велике невдоволення.

— Ви казали, що вона не була незайманою, — нагадав Вілл. — Може, нам варто з’ясувати, чи був у неї хлопець.

— Я вчора запитав про це у Джини, — втрутився Майкл. — Джина — це моя дружина. — Вілл кивнув, і він продовжив: — Синтія ні з ким не зустрічалася. Вона була дуже хорошою дитиною. У Філа не було з нею жодних неприємностей.

Вілл знав, що батько дівчинки був комівояжером, який на момент убивства перебував на іншому боці країни.

— Коли він повернеться?

— Найпізніше — сьогодні ввечері, — відповів Майкл. — Я хочу піти раніше, щоб побачитися з ним. — Він повернувся лицем до Вілла. — Я вам повідомлю, якщо він знає щось корисне.

Вілл кивнув, бо зрозумів натяк: Майкл хоче поговорити з батьком сам-на-сам. І в душі навіть зрадів, що його позбавили цього тягаря.

— ДНК виявили? — спитав Майкл у Піта.

— Трохи.

— Я занесу зразок нагору, якщо хочете.

— Дякую. — Піт підійшов до стола, що стояв коло дверей, узяв запечатаний паперовий пакет зі зразками, взятими у Синтії Баррет, і передав Майклові.

— Як думаєте, між цими справами і тими, які я показав вам учора, є зв’язок? — звернувся Вілл до Майкла.

Той знову дивився на обличчя Синтії.

— У цьому нема жодних сумнівів, — відповів він. — Тут простежується один стиль.

— Відколи вбили Монро, у вас не було міркувань, хто б міг це скоїти? — спитав Вілл.

Детектив похитав головою.

— Я всю ніч тільки про це й думав. Ніхто на думку не спадає. — Він на секунду замислився, а тоді продовжив: — Напевно, це хтось, хто спостерігав за місцем убивства Монро тоді, коли я там з’явився. Одразу ж по тому я поїхав додому. Ця людина могла вирушити слідом за мною. Господи! — Він приклав руку до лоба. — Він же міг убити Тіма. Мою дружину… — Рука опустилася. — Я вивіз родину з будинку. Їм небезпечно там бути, поки неподалік ходить маніяк.

— Мабуть, це мудре рішення, — кивнув Піт і поклав руку Майклові на передпліччя. — Детективе, мені шкода. Дуже шкода, що з вами таке сталося.

Майкл кивнув, і Вілл побачив, що в очах у нього знову стоять сльози.

— Вона була доброю дитиною, — видушив із себе Майкл. — Ніхто такого не заслуговує, але Синтія… — Він похитав головою. — Ми мусимо його зловити. Я не заспокоюся, поки начальник тюрми не встромить шприц у руку цьому гаду. — Він подивився просто в очі Віллу і повторив: — Я не заспокоюся.

Вілл сперся на машину Майкла Ормвуда й чекав, коли підійде детектив. Він відкинув кришку мобільного телефону й бездумно вдивлявся в екран, бажаючи подзвонити Енджі. Вона щось від нього приховувала. Він знав її досить давно, щоб відчувати, коли вона щось недоговорює. Може, варто було б їй зателефонувати й спитати, чи не згадала вона чогось про Майкла. Енджі працювала з детективом. Їй було відомо про його справи поза роботою. Вона знала більше, ніж сказала йому.

— Холера, — прошепотів Вілл і рвучко закрив телефон.

Який же він дурень. Швидше за все, вона спала з цим чоловіком. Він був саме під її смак: одружений недоступний гівнюк, який просто мусив її використати й покинути.

Вілл вдихнув і довгим зітханням видихнув, відчуваючи, як його накриває хвиля власної дурості. Він переживав через Джона Шеллі, тоді як останнім козлом у її житті був Майкл Ормвуд. Вілл замислився над тим, чи вона досі з ним зустрічається. Коли він минулого дня натрапив на них у холі, вони стояли досить близько одне до одного. Хоча увечері, коли Вілл спитав у Енджі про Ормвуда, вона відгукувалася про нього погано. Якби вона досі спала з ним, то сказала б, Вілл у цьому не сумнівався. А може, й ні. Минуло два роки. Так довго вони з Енджі ще ніколи не жили нарізно, не спілкуючись. Багато чого могло змінитися.

Ні, ніщо й ніколи не змінювалося.

— Холера, — повторив Вілл.

Він поклав руки на дах автомобіля й притисся до них лобом. А що він міг удіяти? Піти до неї й витрусити правду? Вимагати, щоб розповіла, що робила останні два роки?

Вілл рвучко опустив руки й повернувся, бо грюкнули двері. Через паркувальний майданчик до нього йшов Ормвуд. Одна рука лежала в кишені, на обличчі грала напівусмішка. Куди й подівся втомлений вигляд. Цей чоловік був насправді чимось задоволений. Мабуть, забіг до Енджі, коли закидав мазки жертви зґвалтування в лабораторію. Може, й перепихнулися десь у комірчині, звідки Віллу було знати?

— Вибач, що я так довго, — сказав Майкл, відмикаючи двері машини. — У туалет забіг.

— Аякже, — пробурмотів Вілл, сідаючи на пасажирське сидіння.

Він виглянув у вікно й чекав, коли Майкл сяде на місце водія й заведе двигун. Якби він стиснув щелепу трохи міцніше, його корінні зуби зламалися б.

Виїжджаючи з паркувального майданчика, Майкл поклав руку на спинку Віллового сидіння. Він виїхав з гаража і підняв руку в привітанні, коли вони проминали охоронця на воротах.

— Який хріновий день, — поскаржився він, надіваючи сонцезахисні окуляри. — У вас є діти?

— Ні, — відповів Вілл, а сам подумав, що Майкл уже вдруге запитує його про це.

Може, Енджі сказала йому, що Вілл не хотів мати дітей. Перед внутрішнім зором виникла картинка: вона й Ормвуд лежать у ліжку, і блаженство після злягання перетворюється на гру «розкажи секрет». Чи могла Енджі на таке піти? Чи могла вона так зрадити Вілла?

— Не уявляю, як тепер Філу, — сказав Майкл. — Коли б щось сталося з Тімом, я б почувався, наче мені серце з грудей вирвали. Він як частина мене, розумієте?

— Я бачу.

— А як щодо жінки? — не вгавав Майкл. — Одружені?

Вілл повернувся і подивився на нього впритул, намагаючись збагнути, до чого він хилить із цими питаннями.

— Ні, — відповів він.

— А зустрічаєтесь?

Він розізлився, але спробував опанувати себе.

— Ні.

— Джина, — неуважно мовив Майкл. — Вона працює в Підмонті, у відділенні екстреної медичної допомоги. Що там кажуть про копів? Що вони завжди женяться чи на медсестрах, чи на повіях?

Зважаючи, за яких нез’ясованих обставин Майкл перевівся з відділу моралі, Віллу здавалося, що проститутки для нього — доволі небезпечна тема для жартів.

— Ця Поласкі, — почав Вілл. Він намагався придумати, що мерзотник може сказати про жінку. — Вона гарненька. — От і все, що зміг вигадати він.

Майкл здивувався, наче йому досі не спадало на думку, що у Вілла є пеніс.

— Так, — кивнув він. — Слухай… як мужик мужику… я б тримався від неї подалі.

— Чого це?

— У неї вибуховий темперамент. Розумієш, про що я? Зовні вона така наче цяця-ляля, але всередині справжня тобі жінка-вамп.

Вілл сперся ліктем на двері машини й дивився у вікно.

Отже, він таки спав з нею.

Майкл вирішив поміняти тему.

— Вибач, що я вчора не стримався, коли побачив Синтію. Я вже давненько у відділі вбивств, але ніколи не думаєш, що таке може статися з людиною, яку ти знаєш.

Вілл рахував телефонні стовпи, дивився на білборди й дорожні знаки, літери на яких розпливалися і на цій швидкості ніколи б не склалися у слова.

— Ага.

— Скажу тобі, я більше ніколи не зможу працювати так, як досі. Тобто повідомляти людям. Усе якось постає в новому світлі, коли знаєш жертву, її батька, та і взагалі.

— Можу собі уявити.

— Вам часом не вдалося глянути на ту справу Монро?

— Я її погортав, — збрехав Вілл, покладаючись на те, що розповіла йому про повію Енджі. — Ви кілька разів її заарештовували, коли працювали у відділі моралі.

Нарешті Майкл відчув напругу, що витала в повітрі. Він скоса зирнув на Вілла.

— Так, — підтвердив він. — Поласкі мені вчора казала про це. Я вже й забув. Ті облави. А ви коли-небудь працювали в «моралі»? — Вілл спромігся похитати головою. — За тиждень у тебе перед очима їх проходять сотні. Це те саме, що за хвостом ганятися. Ти їх замикаєш, а через годину вони знову на вулиці.

— А з її сутенером ви ніколи справи не мали? З Малим Джі?