Вілл ніколи не розумів цього висловлювання. Єдиною жінкою, яка його била, була Енджі, а Енджі завжди вкладала в удар усю силу.

Майкл подивився на вікна під’їзду. В одному ворухнулася штора, і він сказав:

— Це її квартира. Третій поверх.

— Її мати вдома?

— Та бля, — лайнувся Майкл, усім своїм виглядом наче запитуючи, невже Вілл справді такий тупий. Потім торкнувся порізу на щоці й глянув на кінчики пальців, замащені кров’ю. — Здається, вона нігтями мене зачепила. Сильно кров іде?

— Не сильно, — збрехав Вілл. Він витяг носовичка і простягнув його Майклові. — Хочеш, підемо заберемо її?

— Що? Закувати її в наручники й засвітити свою пику у вечірньому випуску новин за жорстоке поводження з дитиною? Ні, дякую. До того ж вона не стане з нами говорити, навіть якщо в неї волосся горітиме. — Він зі стогоном опустився на бордюр.

Вілл не придумав нічого кращого, крім як сісти поруч.

Майкл знову розсміявся.

— Господи, подряпала мене. — Він подивився на цятки крові, що розквітли на хустинці. — Треба було, щоб ти нею зайнявся. Може, з кимось менш жорстким вона й розговорилася б. — А збагнувши, що був нетактовний, додав: — Слухай, без образ…

— Не переймайся.

— Ну, менше з тим, — сказав Майкл, згорнув хустинку вдвоє і знову притиснув до щоки. — Цікаво, я й не знав, що люди досі носять з собою ці штуки.

— Давня звичка, — кивнув Вілл.

Міс Фланнері змушувала всіх хлопців у дитбудинку носити в кишенях носовички. Вілл ніколи не ставив цю звичку під сумнів, лише припускав, що так робили всі звичайні хлопці.

— З її брата вдалося щось витягти? — запитав Майкл.

— Седрик не хоче говорити.

— Думаєш, він щось знає?

Вілл справді так думав, але чомусь відчув потребу збрехати.

— Ні. Він нічого не знає.

— Ти впевнений?

— На всі сто, — кивнув Вілл. — Він балакучий. Неодмінно проговорився б.

— Пощастило тобі, що він не довбонув тебе по яйцях чи ще щось. — Майкл знову згорнув хусточку і хотів був віддати її Віллу. — Вибач, — спохопився він і одразу ж забрав руку. — Я попрошу жінку випрати.

— Не треба. — Вілл забрав у нього носовичка, відчуваючи себе незатишно від думки про те, що його білизну пратиме дружина Майкла Ормвуда.

— Блін. — Майкл сперся ліктями на коліна і опустив голову. — Скажу тобі, ця дівчинка дуже нагадує Синтію. Той самий вогник в очах, розумієш?

— Справді? — запитав Вілл, а сам подумав, що Майкл змальовує свою сусідку зовсім не так, як раніше.

— Зрозумій мене правильно, Син була хорошою дівчинкою. Просто було в ній щось бунтівне. Твої батьки розлучені?

Це запитання заскочило Вілла зненацька. Напевно, це відбилося в нього на обличчі.

— Не моє діло, так? — Майкл потер потилицю і знову подивився на під’їзд. — Мій батько помер, коли я був приблизно її віку. Може, тому я намагався про неї якнайкраще подбати.

Вілл до кінця не розумів, про котру дівчинку йому йдеться.

— Я просто подумав, що всі підлітки — трохи бунтівники, а коли в цей час ще й батьки розлучаються, то стає гірше. Ти починаєш прискорювати хід подій, перти танком, так? Намагаєшся випробувати межі, перевірити, чи далеко можеш зайти, поки тебе не висмикнуть назад. Мене мама висмикнула за комір — висмикнула, як Вайлі І. Койот[31]. Вона завжди про мене дбала, завжди намагалася мене скеровувати залізною рукою. Нинішні батьки такого не роблять. Бояться, що дитина вважатиме їх поганими.

— Філ не знав, яка Синтія невгамовна, ви на це натякаєте?

— Я й сам не знав, яка вона невгамовна, — зізнався Майкл. — А може, й не хотів знати.

— Схоже на щиру помилку.

Майкл усміхнувся.

— У старших класах я знав одну дівчину. Господи, яка ж красуня була. А на мене й дивитися не хотіла. Її підчепив мій двоюрідний брат. Він був такий собі суходрищ малий, волосся в нього не росло ніде, крім голови. — Майкл глянув на Вілла. — Розумієш, про який тип я кажу?

Вілл кивнув, бо, схоже, цього від нього чекали.

— Типовий дрочер, — вів далі Майкл. — І тут на нього ведеться ця краля. І не просто ведеться — вона дозволяє йому себе торкатися, навіть себе трахнути хоче дозволити. — Цього разу його сміх пролунав інакше. — Зазвичай усі дівчата були мої, розумієш? — Він повернувся обличчям до Вілла. — Думаю, не варто мені було за нею гнатися.

Вілл геть заплутався.

— За Джезмін?

Майкл повернув голову й знову подивився на будинок.

— Треба було просто її відпустити, але настала така мить, коли… знаєш, як буває, коли мозок думає про мільярд речей водночас? Я все думав про те, як бігла Синтія і як вона перечепилася через ту огорожу. Я ще торік, бляха, мусив її полагодити. — Він приклав кулака до очей. — Господи.

Вілл сидів, розгублений. Ще годину тому йому хотілося зрівняти цього типа в землю за те, що спав з Енджі. А тепер він не відчував до нього нічого, крім жалю.

— Ось про що я думав, коли бігла Джезмін, — продовжив Майкл. — Про Синтію, як вона бігла через наше подвір’я. І, навіть не подумавши, я вхопив її за ногу, щоб зупинити. Ну знаєш, щоб вона не покалічилася, як Синтія. — Він повернувся обличчям до Вілла. — Здається, я таки візьму ту відпустку, про яку говорив Ґрір. На мене це подіяло сильніше, ніж я думав. Ти не проти?

Запитання Вілла здивувало, але він з готовністю погодився.

— Не проти.

— Вибач, що підводжу тебе. Я сам собі здаюся істеричною бабою. Чорт, і поводжусь я так само. Усі ці дурні балачки. Ти, мабуть, подумав, що я псих якийсь чи що. — Він знову похитав головою. — Кілька вихідних — цього мені з головою вистачить. Просто потрібно трохи часу, щоб прийти до тями, змиритися з тим, що сталося.

— Правильно, — сказав Вілл, потай радіючи, що Майкл сам дійшов цього висновку. Нарешті він зрозумів, що детектив увесь ранок боровся з собою, щоб не розклеїтися. — Роби те, що вважаєш за потрібне.

— Але мені треба бути в курсі. Я маю знати, що відбувається. Ти б не міг мені розказувати? Я не хочу напосідатися, друже. Але не хочеться бути відрізаним від подій. Я знаю, що ти зловиш цього виродка, але хочу знати, як просувається розслідування.

Особливої радості від цього Вілл не відчував, але погодився.

— Дзвони, коли схочеш.

— Дякую, — сказав Майкл. У його голосі Вілл почув полегшення, в очах побачив вдячність. — Дуже дякую.

Розділ 26

Джон був такий змучений, що мало не проїхав свою зупинку. Він, мов ошпарений, зіскочив з сидіння і заволав: «Стій!» — саме тоді, коли водій зачиняв двері.

На тротуар він фактично вивалився. Усі м’язи в тілі боліли, наче по них гатили відбійним молотком. Арт спитав, чи не зголоситься хтось попрацювати допізна, і Джон радо підніс руку, думаючи про те, що йому буде чим зайняти розум, крім думати про Джойс і те, у що він вляпався. Щойно він заплющував очі, як перед ним поставала білява дівчинка у дворі в Майкла. Минулої ночі він прокинувся з переляком. Усе тіло вкривав піт, і Джон заскиглив, як маленька дитина, погойдуючись уперед і назад, аж поки не провалився у тривожний сон.

Артова позаурочна робота була такою гидкою, що про неї й найгіршого ворога просити було б незручно: почистити засмічений головний бак вакуумної системи. Цистерна розташовувалася під землею і могла вмістити мільйони галонів сміття з килимів, «Чиріоз» і зіпсованих льодяників — увесь той непотріб, що його витягували пилососами з машин перед тим, як відправити їх на мийку. Джон ледве проліз у отвір, а коли опинився всередині, то подумав, що цистерна, мабуть, десять футів завширшки й вісім у діаметрі, більше схожа на домовину, ніж Джону хотілося б думати.

Арт дав йому ліхтарика й пару гумових рукавичок. Батарейка в ліхтарику трималася півгодини. Рукавички злиплися, не встиг він і вхідний отвір відкрити. Джон засунув голу руку в бруднющу трубу і витяг жмут чогось дуже схожого на людське волосся. Він подумав про відшаровану шкіру і шмарклі, що їх людське тіло скидало з себе щодня, і виблював банановий сендвіч, не встигнувши вискочити на свіже повітря.