— Нікудишній із тебе солдат, — сказав йому Арт.

Він подивився на мертвотно-бліде Джонове обличчя, помітив блювотиння в нього на сорочці й тицьнув йому в руку п’ятдесятку. П’ятдесят доларів за менш ніж дві години роботи. Джон радо б застрибнув назад у власне блювотиння, якби Арт запропонував подвоїти платню.

Він повертався до своєї кімнати в нічліжці, з насолодою вдихаючи свіже повітря. На вулиці завжди смерділо, незалежно від погоди й часу доби. Поступово у Джоновій голові сморід почав асоціюватися зі злиднями. Його легені, мабуть, поглинали його, і канцерогени липли до внутрішніх боків, як волосся — до вакуумної цистерни.

— Привіт, ковбою.

Джон підвів погляд і побачив, що на ґанку сидить Марта Лем, з ніг до голови одягнена у чорну шкіру й нафарбована сильніше, ніж зазвичай. Йому кортіло запитати у свого інспектора щось легковажне, наприклад, чи, бува, її кавалер не прийшов на побачення, та натомість він просто сказав:

— Здрастуйте, міс Лем.

Вона підвелася і трохи повела руками в боки.

— Я так вдяглася для твоєї позачергової перевірки.

Джон не знав, що сказати. «Маєте гарний вигляд» було б занадто прямолінійно, таке можна сприйняти і як флірт.

Він обмежився тим, що сказав: «Так, мем», відчинив двері й відступив убік, щоб вона могла пройти перша.

— Сьогодні вранці ми повернули містера Джорджа в «Бостікс», — повідомила вона йому.

— Кого?

— Твого друзяку з горішнього поверху.

Спочатку Джон не зрозумів, про кого вона говорить. Та потім дійшло.

— Він не мій друзяка, — заперечив він, і міс Лем промовисто на нього зиркнула: мовляв, обережніше на поворотах. — Пробачте, — перепросив Джон. — У мене був важкий день. Я вас не чекав.

— Саме тому ці перевірки й називають позаплановими.

До його поверху треба було подолати тринадцять сходових маршів, і кожним з них Джон буквально плентався вгору. Просто він майже не спав, відколи простежив за Майклом до Домівки Ґрейді (а було це два дні тому) і довідався, чим займається його двоюрідний брат. Крики жаху тієї чорношкірої жінки досі відлунювали йому у вухах. Джон згадав свої власні крики першої ночі в «Коустелі», коли на нього накинувся Зебра. Вони звучали майже однаково.

Джон відімкнув і розчинив двері своєї кімнати. Перше, що впало йому в око, — вікно було прочинене дюймів на шість, картонна завіса порвалася внизу. А ще він відчув запах. І знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що сморід ішов від його власного тіла. Пахло страхом.

— А ти тут попереставляв усе. — Міс Лем повісила сумочку на дверну ручку, щоб звільнити руки. — Мені подобається.

Вона почала перебирати його одяг, але Джон міг тільки німо витріщатися на своє ліжко, яке стояло не так, як завжди — лівим боком до стіни, — а в кутку.

Той, хто тут був, хотів, щоб Джон про це знав.

Міс Лем саме відчиняла холодильник і зазирала всередину.

— Твій аналіз сечі в порядку.

Джон не міг відповісти. Фотографію його матері спотворили. Хтось відірвав од неї зображення Джона.

— Джоне?

Він рвучко повернув голову і подивився на інспектора.

— Він був чистий. — Міс Лем показала на ліжко. — Підніми, будь ласка.

Джон нахилився, щоб підняти матрац. І раптом пальці намацали щось тверде і холодне.

Джон застиг мов укопаний: одна рука під матрацом, одна — над ним.

— Джоне? — покликала міс Лем. І плеснула в долоні, щоб його розворушити. — Сонечко, швидше. Я не маю стільки часу, щоб стирчати тут усю ніч.

З його розтуленого рота крапнула слина. Груди стиснуло. Джон задрижав.

— Джоне? — Міс Лем підійшла до нього і поклала руку йому на спину. — Що таке, ковбою? Що сталося?

— П-погано, — затинаючись і тремтячи всім тілом, промовив він.

У кишковику раптом стало млосно, і він злякався, що не втримає в собі його вміст.

— Сядь-но, — заспокійливим тоном проговорила вона і підвела його до матраца. Потім тильним боком долоні помацала йому лоб. — Холодний і мокрий. Тебе ж не знудить на мене, хлопчику мій?

— Я… — Джон не міг сформулювати речення. — Я… — Він перевів погляд на прочинене вікно, шість дюймів простору.

— Хочеш води?

Він кивнув, різким рухом голови вгору-вниз.

— У мене в сумці є пляшка води.

Вона повернулася до нього спиною, щоб зняти сумку з дверей, і одним відчайдушним рухом він витяг ножа з-під матраца і жбурнув у прочинене на шість дюймів вікно.

Немов у вповільненій зйомці, до нього повернулася обличчям міс Лем. Джон затамував дух, краєм ока помічаючи блиск металу, поки складаний ніж плавно рухався у бік вікна.

Він інстинктивно закашлявся і нахилився вперед, сподіваючись, що кашель притлумить звук, коли ніж вдариться об віконну раму і впаде назад у кімнату.

— На. — Міс Лем відкрутила ковпачок пляшки. — Зроби кілька ковтків.

Джон зробив так, як вона казала, і потай, поки витирав лоба, глянув на килим під вікном. Нічого. Ножа не було.

— От і чудово. — Міс Лем поплескала його по спині. — Був напад та й минувся, правда?

Джон кивнув, не спроможний видушити з себе ні слова.

— А тепер подивимося під матрацом. — Вона похитала головою, коли Джон простягнув їй назад пляшку з водою. — Забирай собі. У мене в машині такого добра повно.

Джон підвівся, хоча ноги досі трусилися. Знову позирнув на вікно, на килим під ним. Напевно, ніж вилетів у отвір. Іншого пояснення бути не могло.

Коли Джон поставив матрац сторчма, сперши на стіну, міс Лем зажадала:

— І пружинну сітку теж.

Цього разу таргана під ліжком не було, проте на килимі лежав товстезний шар бруду. Джон так перенервувався через той ніж, що йому здавалося, ще трохи — і він упаде на підлогу.

— Усе, став назад. — Вона прогортала книжки, що лежали на столі коло його ліжка. Порваної фотографії матері ніяк не прокоментувала, навіть якщо помітила. — Дочитав книжку? «Тесс із роду д’Ебервілів»?

— Е-е, — сказав Джон, заскочений цим запитанням. — Так, мем.

— Скажи мені, Джоне, хто хрестив дитину Тесс?

Він здивовано дивився в її майстерно нафарбовані очі.

— Джоне?

То було хитре запитання. Вона хотіла підловити його.

— Сама Тес і похрестила, — нарешті відповів він. І хоча знав, що це правильна відповідь, страшенно боявся, що схибить. — Священик не схотів, тому вона зробила це сама.

— Добре. — Інспектор усміхнулася і знову роззирнулася кімнатою. — Іншого житла знайти так і не вдалося?

Якось вона вже в нього про це питала.

— А варто шукати?

Міс Лем поклала руки на свої вузькі стегна.

— Не знаю, Джоне. Мені здається, ти вже переріс це місце.

— Ну, я…

— У Даґдейлі є будинок. У ньому порядкує такий собі містер Еплбаум. Якщо хочеш, я сьогодні йому подзвоню і закину за тебе слівце.

— Так, — сказав він. Досі вона ще не пропонувала йому своєї допомоги, тому це його насторожило. Та все ж він сказав: — Дякую. — І додав: — Ви дуже люб’язні.

— Переїжджай якнайшвидше, чуєш? Найкраще — завтра.

Чому такий поспіх, Джон не розумів, але кивнув:

— Добре.

Вона перекинула сумочку через плече й покопирсалася в ній, шукаючи ключі.

— Джоне, і ще одне.

— Так, мем?

— Оте, що ти викинув у вікно, поки я стояла до тебе спиною. — Вона підвела погляд від сумочки й хитро, по-котячому йому всміхнулася. — Гляди, щоб воно не перейшло за тобою на нову квартиру.

Він розтулив було рота, але інспектор похитала головою, щоб зупинити його.

— Не люблю, коли моїх підопічних підставляють. Коли ти повернешся в тюрму — а повір мені, шістдесят п’ять відсотків твоїх умовно звільнених побратимів скажуть, що таки повернешся, — то лише тому, що сам облажаєшся, а не тому, що якийсь гівнюк поліцейський, Барні Файф[32] недороблений, хоче тебе засадити.

Джон відчув, як серце калатає у горлі. Їй дзвонив Майкл. Він знайшов те, що Джон йому залишив на дні ящика з інструментами, і вирішив діяти. Якби міс Лем не любила грати за правилами, Джону світило б негайне повернення в тюрму.