Изменить стиль страницы

«ENTER».

— Подивимося. Я вже домовився на цей день, причому дуже давно, — збрехав Харрі.

Знову без результатів. Коли вже Харрі все одно зайшов у цю програму, він набрав ім’я третього вояка, якого назвав Фьоуке. Х-а-л-л-г-р-і-м Д-а-л-е. Фьоуке казав про нього, що він опортуніст. Сподівався, що Гітлер переможе і винагородить тих, хто обрав вірний шлях. Пошкодував про свій вибір уже в Зеннхаймі, але повертати було пізно. Коли Фьоуке назвав це ім’я, Харрі воно здалося знайомим. Тепер у нього знов з’явилося це відчуття.

— Тоді я скажу інакше, — вів своєї Мейрик. — Я наказую тобі прийти.

Харрі глянув на нього. Мейрик посміхнувся.

— Жарт, — сказав він. — Просто було б дуже приємно бачити тебе. Ну, бувай здоровий!

— Бувай, — буркнув Харрі, знову втуплюючись в екран. Один Халлґрім Дале. Рік народження: 1922. «ENTER».

На екрані з’явився текст. Одна сторінка. Далі. Ще одна сторінка. Далі. І ще одна сторінка.

Не у всіх з них після війни життя склалося добре, подумав Харрі. Халлґрім Дале, місце проживання: Швейгордс-ґате, Осло. Він був тим, кого газети полюбляють називати як «добре відомих поліції». Харрі пробіг очима список. Бродяжництво, пияцтво, скандали, дрібна крадіжка, бійки. Багато різного, але нічого по-справжньому серйозного. Що справді було гідним пошани, так це те, що чоловік досі живий, думав Харрі, читаючи, що востаннє Далі доставляли до витверезника в серпні. Харрі знайшов телефонний довідник Осло, відшукав у ньому номер Дале і набрав його. Поки в слухавці чулися гудки, він продовжував пошук у базі даних останнього перепису і знайшов другого Едварда Мускена, 1942 року народження. Він теж жив у Драммені. Харрі скопіював номер його свідоцтва про народження і перемкнувся на список кримінальних справ.

— «Набраний вами номер не існує. Говорить компанія „Теленор“. Набраний вами номер…»

Харрі не здивувався. Він поклав слухавку.

У Едварда Мускена-молодшого була судимість. Тривалий строк, — він усе ще сидить у в’язниці. За що? Напевно, наркотики, припустив Харрі і натиснув на «ENTER». Третина всіх, хто зараз у в’язниці, сидить за наркотики. Ось. Ну, звісно. Контрабанда гашишу. Чотири кілограми. Чотири роки, як «га» сказати.

Харрі позіхнув і схрестив руки на грудях. Цікаво, він хоч трохи просунувся чи сидить тут просто тому, щоб не йти в «Скрьодер», де йому запропонували б що-небудь міцніше від кави? Який поганий день. Він підбив підсумки: Гюдбранна Юхансена не існує, у крайньому разі, в Норвегії. Едвард Мускен живе в Драммені, його син сидить за наркотики. А Халлґрім Дале — п’яниця, в якого напевне не знайшлося б півмільйона крон.

Харрі потер очі.

Може, набрати в телефонному довіднику Фьоуке і подивитися, який номер встановлений на Холменколлвеєн? Він зітхнув.

«У неї є коханець. І гроші. І манери. Коротше кажучи: все, чого немає в тебе».

Він завів номер свідоцтва про народження Халлґріма Дале в список. «ENTER». Машина задзижчала.

Довгий список. В основному все те ж саме. Нещасний алкоголік.

«Ви обоє вивчали право. Їй, як і тобі, подобаються „Рога Рокерз“».

Секундочку. В останній справі Дале фігурував як «потерпілий». Його хтось віддухопелив? «ENTER».

«Забудь її. Ось так, тепер ти її забув. Може, зателефонувати Елен і запитати, чи не хоче вона піти в кіно? Хай сама обере фільм. Ні, вже краще ще раз сходити в „САТС“ і добряче пропотіти».

На екрані з’явився напис:

ХАЛЛҐРІМ ДАЛЕ. 15.11.99. УБИТИЙ.

У Харрі сперло віддих. Він здивувався — ну що ж, дивуватимемося далі! Він двічі клацнув по слову «ПОДРОБИЦІ». Системний блок зашумів і закудкудакав. На мить мозок Харрі випередив електронний розум комп’ютера, і коли на екрані з’явилася картинка, він уже знав, чиє ім’я шукатиме далі.

ЕПІЗОД 43

«САТС», З березня 2000 року

— Елен.

— Привіт, це я.

— Хто?

— Харрі. І не прикидайся, що хто-небудь ще тобі так телефонує й каже: «Це я».

— А бодай тобі, Харрі! Звідки ти дзвониш? Що за жахлива музика?

— Я в «САТС».

— Що?

— Я їду на велосипеді. Скоро буде вісім кілометрів.

— Так, ще раз: ти сидиш на велотренажері в «САТС» і одночасно говориш по телефону? — Особливий наголос вона зробила на словах «САТС» і «телефон».

— А що в цьому дивного?

— О Боже, Харрі!

— Я весь вечір намагався додзвонитися до тебе. Пам’ятаєш те вбивство, яким ви з Томом Волером займалися в листопаді? Убитого звали Халлґрім Дале.

— Зрозуміло. Цим відразу ж зайнявся КРИПОС. А що таке?

— Точно не знаю. Це може мати певний стосунок до того легіонера, якого я шукаю. Що ти пам’ятаєш про цю справу?

— Харрі, я не хочу говорити про роботу. Зателефонуй мені завтра.

— Почекай, Елен. Хоча б щось?

— Один з кухарів піцерії «У Герберта» знайшов Дале під аркою. Він лежав між сміттєвими баками з перерізаним горлом. Склад злочину очевидний. Патологоанатом сказав, що надріз зроблено майстерно, майже як хірургічна операція.

— І хто, на твою думку, міг це зробити?

— Без жодної гадки. Може, звісно, хто-небудь з неонацистів, але я в це не вірю.

— Чому?

— Якщо ти вбиваєш чолов’ягу просто біля забігайлівки, куди постійно ходиш, то ти або відчайдушно сміливий, або безнадійно дурний. Але це вбивство здається таким виваженим, таким продуманим. Жодних ознак боротьби, жодних слідів, жодних свідків. Усе вказує на те, що вбивця знав, що робить.

— Мотив?

— Важко сказати. У Дале, звичайно, були борги, але навряд чи варто було його вбивати через гроші. З наркотиками він нібито справи не мав. Ми обшукали його квартиру — нічого, самі порожні пляшки. Ми поговорили з його горілчаними братами. Він тільки й знав, що волочився за алкоголічками.

— Алкоголічками?

— Авжеж, тими, що постійно тягаються за п’яницями. Ну ти їх бачив, можеш уявити, про що я?

— Загалом, так, але… алкоголічки…

— Харрі, ти завжди зациклюєшся на такій нісенітниці, і, знаєш, це дуже дратує! Може, ти…

— Вибач, Елен. Звичайно, ти маєш рацію, і я постараюся докорінно змінитися. Так на чому ти зупинилася?

— У цих алкоголіків такі звичаї, що не можна виключати вбивство на ґрунті ревнощів. До речі, знаєш, кого ми допитували? Твого давнього друга Сверре Ульсена. Кухар бачив, як він входив до піцерії приблизно в той самий час, коли сталося вбивство.

— Ну?

— Алібі. Він простирчав там цілий день, відлучився тільки один раз, дещо купити. До магазинчика — продавець може підтвердити.

— Він цілком би встиг…

— Так, тобі, звісно ж, хочеться, щоб це був він. Але послухай, Харрі…

— Може, у Дале було щось іще, крім грошей.

— Харрі…

— Може, він щось знав. Про когось.

— Ви там на шостому поверсі що, звихнулися на змовах? Та про це можна поговорити й завтра. Еге ж, Харрі?

— На роботі від тебе так багато не доб’єшся.

— Але я вже лягла.

— О пів на одинадцяту?

— Я лягла не сама.

Харрі перестав крутити педалі. Раніше йому й на думку не спадало, що хтось сторонній може підслухати, про що ти говориш. Він озирнувся довкола. На щастя, в тренажерному залі вже залишилося не так багато відвідувачів.

— Це художник зі «Спраги»? — пошепки запитав він.

— Мм…

— І відколи це ви спите в одному ліжку?

— Від цієї миті.

— А чому ти мені нічого не казала?

— Ти не питав.

— Він зараз лежить поруч?

— Мм…

— Ну і як він?

— Мм…

— Він уже говорив, що любить тебе?

— Мм…

Пауза.

— А ти думаєш про Фреді Мерк’юрі, коли ви…

— Добраніч, Харрі.

ЕПІЗОД 44

Кабінет Харрі, 6 березня 2000 року

Коли Харрі прийшов на роботу, на годиннику в приймальні було 8.30. Сказати точніше, це була не зовсім приймальня, швидше, просто вестибуль, що слугував чимось на зразок шлюзу. Начальником цього шлюзу була Лінда; зараз вона підвела погляд від комп’ютера і весело побажала Харрі доброго ранку. Лінда пропрацювала в СБП довше за всіх інших і, слід сказати, була там єдиною людиною, з якою Харрі по роботі доводилося спілкуватися. Але ця мініатюрна, надзвичайно гостра на язик п’ятдесятирічна жінка була не тільки «начальником шлюзу». Вона також виконувала функцію секретаря для всіх, чергового адміністратора і людини для різних доручень. Харрі іноді думав, що якби якому-небудь іноземному шпигунові знадобилося джерело інформації в СБП, він звернувся б до Лінди. До того ж у СБП вона єдина (крім хіба ще Мейрика) знала, в чому полягає робота Харрі. Якої думки були про це інші, він навіть не уявляв. У ті лічені рази, коли він заходив до їдальні купити упаковку йогурту або сигарет (яких, зрозуміло, там у продажу не було), він помічав на собі погляди людей за столиками, але, навіть не намагаючись тлумачити їх, поспішно повертався до себе в кабінет.